Рецензія на серіал “Презумпція невинуватості” / Presumed Innocent

Детективно-юридичний серіал із Джейком Джилленголом «Презумпція невинуватості» (Presumed Innocent) – телевізійний ремейк відомого повнометражного фільму з Гаррісоном Фордом, поставленого Аланом Пакулою за однойменним романом Скотта Туроу і випущеного у 1990 році. Очевидно, що як трилер багатосерійна версія програє старій стрічці, бо через розтягнутість втрачає динаміку і напругу. Проте як особистісна драма про «презумпцію вини» і сімейна драма про тріщину у шлюбі серіал завдяки більшій кількості годин у своєму розпорядженні виглядає ширшим і глибшим. А дует Джилленгола і Рут Негги, котра зобразила дружину головного героя, доволі тонко показує (особливо витончена робота акторки), як любов і відчуженість між близькими людьми існують в одному тісному просторі.

Події перенесено із 1980-х (роман Туроу був опублікований у 1987-му) у сучасність. Хоча Чикаго виглядає майже так само: наповненим криміналом і юристами, причому останні в усі епохи вдягаються і поводяться однаково. «У цьому місті когось убивають кожні вісімнадцять секунд», – говорить одна з персонажок, натякаючи, що чиказька преса і чиказьке суспільство дуже швидко забувають і переключаються навіть з найскандальнішого і найрезонанснішого злочину. Таким злочином у цій історії є обвинувачення колишнього заступника прокурора Расті Себіча, котрий стає головним і єдиним підозрюваним у справі жорстокого вбивства його вродливої та сексапільної колеги Керолін, з якою, як з’ясовує слідство, Расті мав не лише робочі, а й романтичні стосунки.

Надлишок екранного часу порівняно з повнометражною екранізацією дозволяє авторам шоу повільно розгрібати морально-етичне і психологічне засмічення одразу на кількох територіях. Тож в одній умовній пісочниці персонажі граються у політику, адже йде боротьба за переобрання на пост окружного прокурора, і розкриття садистського вбивства Керолін Полімус (норвезька акторка Ренате Реінсве, володарка каннської нагороди за головну роль в артхаусному ромкомі «Найгірша людина у світі») є надважливим не лише у кримінально-соціальному аспекті, а й у політичному. У цій самій пісочниці відносно об’єктивне детективне розслідування ледь помітно пробивається крізь суб’єктивне намагання засудити саме Себіча з одного боку і так само суб’єктивне намагання героя виправдатися з іншого.

У другій пісочниці Расті, котрий відчуває провину за зраду, намагається заслужити підтримку дружини Барбари та склеїти сильно надламаний шлюб, для чого навіть відвідує психотерапевта. Проте всередині цієї пісочниці є прихована інша, в котрій «грається» один лише протагоніст без сторонніх гравців: тут Расті мучиться думками про Керолін (для глядачів це виглядає рясними пристрасними чи сентиментальними флешбеками), яку він одержимо бажає і типу кохає навіть після смерті, і подекуди настільки зациклений на романтичних почуттях «герой юридичного трилера» здається відверто жалюгідним і слабким, причому маніакальне кохання до вбитої, яке Расті вперто поетизує, турбує його начебто більше, ніж той факт, що у випадку перемоги обвинувачення він сяде довічно.

Але є і цікавіші третя і четверта території. Одна стосується безпосередньо юридичного поняття, винесеного в назву. У правовій системі презумпція невинуватості – це стійкий принцип, згідно з яким будь-який обвинувачений вважається невинуватим до тих пір, допоки його вину не буде доведено і визнано в суді. Серіал же виразно демонструє, що всупереч праву на ділі в рамках суспільства та усних, а не записаних норм діє геть протилежне правило «презумпції вини». Тобто соціум схильний вважати винним кожного обвинуваченого, допоки не буде доведена його невинуватість. І це стосується навіть дуже близьких, навіть найближчих людей.

Так колишній бос Расті та його найліпший друг, що взявся бути за сумісництвом його адвокатом (Білл Кемп), мучиться нічними кошмарами, в яких бачить, як розлючений Расті нападає на Керолін із кочергою. А підліток-син якось за обіднім столом пропонує татові «нарешті зізнатися» у скоєному… «Презумпція вини» обумовлена надзвичайно простою і зрозумілою тезою: абсолютно будь-яка людина (навіть та, котру знаєш усе життя) частково чи у найгіршому випадку повністю є закритою для іншої й може виявитися геть не тим, ким завжди здавалася.

У четвертій площині препарування шоу повертаємося до одвічних гендерних стереотипів. До речі, більше ніж одяг чи наявність гаджетів про осучаснення сюжету говорить одна-єдина репліка героїні Ренате Реінсве. У спогадах Расті вона каже: «Як було добре за старих часів, коли двоє дорослих могли просто торкатися одне одного…». Звісно, це камінь у сьогоднішній феміністичний рух, через який кожний міжгендерний дотик тепер можна розцінювати як харасмент і через який службовий роман, без якого раніше не обходився жодний офіс, перетворився на майже вимерлого динозавра.

Тобто сюжет родом із 1980-х сьогодні є певною мірою малоймовірним у сенсі, що скандал про домагання виплив би на поверхню раніше, аніж Расті чи хтось інший встиг би дійти крайнощів і убити об’єкт переслідування. І водночас головний твіст того старого сюжету (хто читав книгу або бачив фільм із Гаррісоном Фордом, той знає) навпаки, в нинішніх реаліях переоцінки стандартних уявлень про фемінність і маскулінність звучить більш… нормативно чи більш унормовано…

Тобто можна сказати, що «Презумпція невинуватості» перебуває в одній психологічній ніші із серіалом «Оленя» і так само перекроює розуміння «сексуального злочину» або іншими словами того, що ми завжди сприймали як «чоловічий злочин» («брутальний чоловічий злочин над жінкою»). Себто детективний сюжет із 80-х сьогодні вже не про шокуючу розв’язку, а про скасування будь-якої диференціації на те, що властиво тільки жінкам, і те, що властиво тільки чоловікам.