Рецензія на фільм “МаXXXін” / MaXXXine

Детективно-психологічний слешер “МаXXXін” (MaXXXine) замикає яскраву трилогію режисера-сценариста Ті Веста про “голлівудську мрію”, котру амбітна старлетка-провінціалка вигризає кров’ю і потом. Безжальну цілеспрямованість такої мрійниці, котрій палець до рота не клади (і нічого іншого теж краще до рота не пхати), утретє феєрично та радикально зобразила акторка Мія Ґот, безапеляційно продемонструвавши, як дівчина з будь-якої епохи йде до успіху, прорубуючи сокирою (чи бензопилою, чи гострим каблуком чобіт…) тернистий шлях крізь сексуальну експлуатацію і патріархальну інквізицію. Цілком очевидно, що автор цього хижого триптиха, котрий зарекомендував себе як майстер стилізації, зрештою виріс із перспективного новачка у повноцінного митця.

Перший фільм трилогії, названий “Х”, був натхненний 1970-ми та “Техаською різнею бензопилою”, котра свого часу поклала початок популярності американських слешерів. Оригінальний сюжет від Ті Веста розповідав про молоду, але вельми наполегливу й зухвалу техаську порноакторку Максін, яка, знімаючись у провінційному кіно для дорослих у розпал сексуальної революції 70-х, під час робочих буднів на одній віддаленій фермі, граючи доярку-німфоманку, переживає техаську криваву баню. Схиблена потворна стара фермерка кромсає на шмаття всю знімальну групу, і лише Максін вдається звідтіль вибратися, бо дівчина нещадно кромсає у відповідь… І не в останню чергу попри суто технічне завзяття вижити героїні допомагає маніакальне бажання за будь-яку ціну вирватися із глушини та стати великою зіркою, аби не згнити у розчаруванні та забутті, як та бридотна стара, що колись, мабуть, теж була юною та привабливою і так само мріяла прославитися і сяяти.

Другий фільм під назвою “Перл” був приквелом-спін-офом і якраз і розповідав про молодість тієї нещасної, що перетворилася на скажену божевільну зморщену соціопатку-вбивцю, оплакуючи свою зів’ялу вроду і змите в унітаз життя. Звали її Перл (себто “перлина”, себто сяюча та особлива, себто так звучить іронія автора щодо гіркої правди про те, що думка про особливість – великий голлівудський самообман, і навіть “найособливіші” зрештою кануть в Літу, лишаючи по собі кісточки на Голлівудському кладовищі й у найліпшому випадку крихти розвіяної над Пагорбами пам’яті). Другий фільм, звертаючись до часів першої половини двадцятого століття і зародження Фабрики мрій, був не менш вправною стилізацією зовсім іншої епохи, а саме золотої ери голлівудського кіно, а саме перших легендарних казок-мюзиклів на кшталт “Чарівника країни Оз” і “Мері Поппінс”, тільки інкрустованих у м’ясну феєрію знову ж таки слешера.

Важливо, що молоду Перл зобразила та сама Мія Ґот, бо режисерові було потрібно підкреслити умовну однаковість облич. Не лише тому, що Перл була страшним відображенням у дзеркалі безславного майбутнього Максін, якщо тій так і не вдасться досягти цілі й “отримати життя, на яке вона заслуговує”; а й тому, що трилогія “Х” – це феміноцентрична “Американська історія Х”, вірніше “Голлівудська історія Х”, тобто історія не конкретної дівчини з конкретним ім’ям, а портрет узагальненої старлетки Х родом із будь-якого десятиліття, котра або споглядає крах мрії, старішає, в’яне, вмирає; або реалізує мрію, а потім все одно так чи інакше старішає, в’яне, вмирає…, бо голлівудська казка сама живе вічно, проте біоінструментарій свій перемелює як Молох.

Третій фільм “МаХХХін” став прямим сиквелом першої частини й повернувся до історії уцілілої після техаської різанини порноакторки, котра в гонитві за мрією ясно що перебралася до Каліфорнії та виросла до лос-анджелеської порнозірки. 1985 рік. Жанр слешера все ще у топі та розквіті. Трахаючись на камеру, Максін, звісно ж, жадає нарешті стати справжньою кіноакторкою, новою голлівудською дівою, повторити шлях Джеймі Лі Кертіс після “Геловіну” і знаменитої сцени, де акторка показала груди. “А груди можете показати?” – питає комісія на прослуховуванні у феміністський горор “Пуританка 2”. Ну звичайно, Максін може. Вона все може.

Цього разу Ті Вест вдається до стилізації жанру джалло (і це, мабуть, його найдосконаліший омаж). Джалло – це італійський слешер або спагеті-слешер (за аналогією зі спагеті-вестерном), причому виник він раніше за американський і, власне, надихнув голлівудських кіноробів на новий брутальний піджанр інтелігентного класичного горору про демонізм. Започаткував його італійський режисер Маріо Бава, випустивши стрічку “Шість жінок для вбивці” (1964), але до рівня феномену довів знаменитий Даріо Ардженто своїм касовим гітом “Птах із кришталевим оперенням” (1969). Джалло обов’язково поєднував ріки крові з еротикою і, що найважливіше, із заплутаним детективним сюжетом, який у розв’язці неодмінно мав холодні логіку та мотивацію, а не просто запеклу маніакальну кровожерливість. У фільмах Ардженто від загадкового убивці в кадрі були тільки руки у шкіряних чорних рукавичках, котрими він душив і різав жертву. Власне, акцент на руках став візитівкою джалло, і саме такі руки саме в таких рукавичках саме з такого ракурсу ми бачимо в “МаХХХін”.

Цікаво, що Ті Вест поміщає вигадану історію в контекст реального лос-анджелеського серійного убивці на прізвисько Нічний сталкер. І саме так, як це показано у фільмі, реальний Нічний сталкер (або Нічний переслідувач чи Нічний мисливець), який справді орудував у 1985 році, керувався сатаністською ідеологією і залишав на тілах жертв пентаграми. Цей прийом поєднання вигадки з історичними фактами про Голлівуд минулих десятиліть у купі із синефілією режисера римується з останньою картиною Квентіна Тарантіно, де красива вигадка (красива голлівудська казка) наклалася на реальний Лос-Анджелес 1969 року і різню секти Чарльза Менсона.

Ті Вест – віртуоз невипадкових символічних деталей, які іноді ледь помітні та зрозумілі лише “посвяченим”, лише кіноманам та кінознавцям. Приміром, є кадр, де головна героїня гасить недопалок об зірку Теди Бари на Алеї слави. Символічніше не придумаєш. Напориста старлетка мріє стати новим секс-символом і буквально топчеться чобітками по сумнівній пам’яті кінодіви (котру насправді ніхто вже і не пам’ятає), яка вважається першим голлівудським секс-символом (Теда Бара була зіркою німого кіно, яскравою, проте дуже недовговічною; завдяки агресивній сексуальності вона створила образ жінки вамп, але її популярність не дожила навіть до звукового кіно).

Не менш символічним (та іронічним) є те, що зірку першої “Пуританки” у фільмі грає Лілі Коллінз, котра на зйомках кульмінаційної сцени в образі вірянки, душу котрої захоплює диявол, кусає кровоточиве яблуко (заборонений плід, через який пала Єва). Адже раніше Коллінз зіграла Білосніжку, котра відкусила отруєне яблуко і впала буквально. Так само кіноманським оком та кіноманським слухом можна помітити, що тіла двох чергових жертв Нічного сталкера копи знаходять у ставку біля Голлівудського кладовища, вірніше вони приїздять на місце після дзвінка у поліцію двох фанатів, які прийшли покласти квіти на могилу Джуді Ґарленд і побачили трупи… адже саме Ґарленд грала у “Чарівнику країни Оз”, і її зірку на відміну від Теди Бари досі пам’ятають і шанують… можливо, через те, що вона точно не була секс-символом.

Одна з найбільш напружених сцен відбувається у декораціях знімальних павільйонів, де за Максін женеться… Кевін Бейкон (і це не спойлер, бо руки у шкіряних рукавичках належать не йому). Дівчина ховається у “мотелі Бейтсів” (де до того, будучи на екскурсії, вона настільки захопилася локацією з улюбленого фільму, що у вікні будинку побачила силует старої місис Бейтс…, або силует старої Перл…, або відгук з майбутнього старої себе). І це знову ж таки нарочито символічно. Адже мотель Бейтсів – декорація з фільму Альфреда Гічкока “Психо”, а “Психо” є прабатьком і джалло, і слешера.

І до речі, у фіналі Максін постає в образі ретро-блондинки із 1950-60-х. Цей образ – це одночасно і “гічкоківська білявка” (великий маестро саспенса був генієм, але… експлуатував блондинок, сексуалізував блондинок… і на додачу тримав у власній тіні свою розумну дружину Альму, котра була сценаристкою й авторкою найбільш сміливих і новаторських “його” ідей, зокрема радикальної ідеї убити головну героїню “Психо” в першому акті); і сумнозвісна найсексапільніша білявка двадцятого століття Мерилін Монро, секс-символ і кінодіва, котра поза “голлівудською казкою” була геть зламаною лялькою в руках нескінченних “татусів”.

Тож якщо говорити про лейтмотив протистояння “голлівудської мрійниці” і “патріарха” (буквального батька, фігурального “батька”, “папи-інквізитора”, “татуся” Вайнштейна…), Ті Вест його підсилює безліччю очевидних і неочевидних алюзій. Мерилін, між іншим, була зациклена на батькові, котрого ніколи не знала, а Теда Бара розчарувала татка, коли замість здобуття серйозної освіти пішла зніматися й оголятися перед камерою… Проте Максін прокляття залежності “голлівудської дівчини” від “панотця” (жінки від патріархальної системи) подолала абсолютно нещадно, абсолютно у стилі “треш”. Та що тепер? Її зірка і її свобода сяятимуть вічно?..