Минулого разу ми розповідали про космічні човники наступного покоління військового призначення – американський Boeing X-37, його китайський аналог Shenlong/Reusable experimental spacecraft та дуже схожий за дизайном індійський апарат Pushpak, створений у рамках RLV Technology Demonstration Programme. Цього разу поговоримо про цивільні космічні човники, які знаходяться у розробці, а деякі з яких навіть готуються до старту найближчим часом. І саме з проєкту Dream Chaser ми й почнемо, бо він має відправитися у космос у рамках тестової місії SSC Demo-1 вже цього року.
Dream Chaser (США)
Розробка Dream Chaser стартувала ще у 2004 році у компанії SpaceDev, що була створена колишнім комп'ютерним інженером та успішним підприємцем Джеймсом Бенсоном. SpaceDev розробляла гібридний ракетний двигун для космічного суборбітального літака SpaceShipOne, того самого, що побудували співзасновник Microsoft Пол Аллен та геніальний авіакосмічний конструктор Берт Рутан. SpaceShipOne дістався космосу в 2004 році, виграв Ansari X Prize, і пішов на відпочинок, а Джеймс Бенсон вирішив продовжити його справу з Dream Chaser.
Вважається, що дизайн корпусу Dream Chaser, що створює підйомну силу, наслідує дизайн космоплана HL-20 Personnel Launch System, який NASA розробляла у 1990-х роках, і який мав використовуватися, крім іншого, як рятувальний човник для МКС.
Росіяни з задоволенням розкажуть вам, що HL-20 – це лише копія БОР-4, масштабного прототипу орбітального літака, частини радянської військової системи "Спіраль". До речі, протягом 1980-1984 рр. БОР-4 навіть чотири рази побував на орбіті під назвами Космос-1374, 1445, 1517 та 1614. Але далі справа не пішла, СРСР наближався до колапсу й проєкт "Спіраль" закрили.
Взагалі-то, "Спіраль" – це радянська копія/відповідь на військову програму США Boeing X-20 Dyna-Soar, яка стартувала ще у жовтні 1957 (!) року. СРСР наздоганяла і дуже відставала у розробці шатлів. А в США вистачало і власних експериментів з літаками та космічними апаратами з корпусом, що створює підйомну силу: Northrop M2-F2 (1966–1967), Northrop M2-F3 (1970–1972), Northrop HL-10 (1966–1970), Martin Marietta X-24 (1963–1975), Martin X-23 PRIME (1966–1967) тощо. Тож копіювала тут лише СРСР.
SpaceDev презентувала проєкт Dream Chaser у вересні 2004 року, а у квітні 2007 року домовилась з United Launch Alliance про використання Atlas V як ракети-носія. На відміну від Boeing X-37B, шатл від SpaceDev мав злітати не під обтічником, а прямо на верхівці ракети, так само як свого часу планувалося запускати Boeing X-20 Dyna-Soar.
Джеймс Бенсон планував використовувати дві різні версії Dream Chaser як для орбітальних, так і для туристичних суборбітальних польотів. Але підприємець несподівано помер у 2008 році, й SpaceDev разом з проєктом малого шатла стала часткою Sierra Nevada Corporation, компанії, яка працює на аерокосмічному ринку з 1963 року. Новий бізнес підрозділ Sierra Space Corporation, що було створено у 2021 році, займається саме шатлами Dream Chaser, проєктами надувних орбітальних модулів LIFE та орбітальної станції Orbital Reef (разом з Blue Origin Джеффа Безоса).
У 2010 році Sierra Nevada Corporation подала заявку на участь у Commercial Crew Program, програмі створення комерційних пілотованих космічних кораблів. На той час у програмі брали участь п'ять компаній, але лише дві пропонували власні кораблі – Boeing CST-100 Starliner та SNC Dream Chaser. На другій фазі у 2011 році до конкурсу долучилася SpaceX з Dragon 2, який пізніше отримає назву Crew Dragon.
Dream Chaser впевнено пройшов перші фази програми, включаючи Commercial Crew integrated Capability (повна концепція, включаючи корабель, ракету-носій, наземні операції, контроль, аварійні операції тощо) та Certification Products Contract (інженерні стандарти, тести, аналітика) у 2012 році. Почалися тести, у тому числі 26 жовтня 2012 року відбувся перший вільний політ Dream Chaser Eagle, який було скинуто з гелікоптера Erickson S-64E Skycrane. До Sierra Nevada як тестовий пілот доєднався колишній астронавт NASA та пілот Space Shuttle полковник Лі Джозеф Аршамбо.
У січні 2014 року SNC оголосила про підписання контракту з ULA на використання ракети-носія Atlas V для тестового орбітального запуску Dream Chaser у 2016 році. Перша пілотована місія була запланована на 2017 рік.
Але несподівано у вересні 2014 року NASA не включила пропозицію Sierra Nevada Corporation до наступної фази Commercial Crew Transportation Capability, яка передбачала власно будівництво корабля і перші запуски, залишивши у програмі лише Boeing CST-100 Starliner (як ми знаємо зараз – це була велика помилка) та SpaceX Crew Dragon.
Sierra Nevada Corporation поскаржилась в Рахункову палату США (United States Government Accountability Office), але суддя визнав рішення NASA правильним. Пізніше з'явилась інформація, що Вільям Г. Герстенмайєр, чиновник NASA, що відповідав за Commercial Crew Program, вирішив оцінити пропозицію Boeing вище, ніж попередня група експертів агентства. GAO вдруге відхилила претензію SNC. Цікаве співпадіння з 2020 року Вільям Г. Герстенмайєр працює як віцепрезидент SpaceX (але корупція лише в Україні, не переплутайте!).
Попри негативний досвід Sierra Nevada Corporation не здалася і запропонувала Dream Chaser як непілотований вантажний корабель до другої фази програми Commercial Resupply Services і пройшла схвалення NASA. Мінішатл має доповнити флот SpaceX Cargo Dragon, Northrop Grumman Cygnus та JAXA H-II Transfer Vehicle, які постачають припаси до МКС, а у майбутньому літати й до комерційних орбітальних станцій.
Вантажна версія, яка має назву Dream Chaser DC-100, позбулася кабіни екіпажу та панорамного скляного кокпіту, але характерне потовщення спереду залишилося, в компанії не полишають надій повернутися колись до пілотованої версії шатла.
У 2019 році SNC запропонувала запускати Dream Chaser DC-100 з додатковим вантажним модулем Shooting Star, який виглядає як такий собі третій ступень ракети-носія, поверх якого вже монтується сам човник. Модуль довжиною 4,6 м може нести додаткові 3 т вантажів у внутрішніх відсіках, крім того, він має три додаткові зовнішні негерметичні точки кріплення для наукових експериментів. Начебто це рішення сумісно з більшістю сучасних ракет-носіїв.
Першій політ Dream Chaser до МКС було заплановано на той самий 2021 рік, потім перенесено на 2022 р., 2023, 2024 і нарешті на травень 2025 року. Травень вже закінчився, новою датою вважається третій квартал 2025 року. Будемо сподіватися, що це нарешті станеться, тим більше, що корабель Dream Chaser Tenacity (DC101) вже пройшов усі випробування в центі NASA в Ленґлі.
Ракетою-носієм має виступати ULA Vulcan Centaur у конфігурації VC4L (4 твердопаливних прискорювачі, великий обтічник корисного навантаження). Очікувана тривалість місії – 45 днів.
Збирання другого шатла Dream Chaser Reverence (DC102) призупинено з листопада 2024 року. Sierra Space Corporation треба приблизно 18 місяців, щоб закінчити цей корабель. SSC має контракт на шість вантажних місій до МКС.
Технічні характеристики Dream Chaser DC-100
| Команда | немає |
| Довжина | 9 м |
| Висота | ~3 м |
| Розмах крила | ~5 м |
| Максимальна злітна вага | невідомо |
| Корисне навантаження | 5000 кг |
| Двигун | Orbitec Vortex |
| Паливо | пероксид водню з можливістю вприскування гасу РП-1 |
| Тяга | невідома |
| Електроживлення | сонячні елементи у сервісному модулі та акумулятори |
Dream Chaser DC-200
У Sierra Space не відмовляються і від проєкту пілотованого шатла. Наступна версія човника – Dream Chaser DC-200, начебто вже у розробці. Він буде мати схожий дизайн корпусу, що створює підйомну силу і зможе транспортувати на низьку навколоземну орбіту до 7 астронавтів чи космічних туристів та 5 000 кг вантажів.
Профіль місії той самий – вертикальний старт на ракеті-носії ULA Vulcan Centaur, маневри на орбіті, стикування зі станцією, у майбутньому звісно ж з власною станцією Sierra Space – Orbital Reef, посадка на злітно-посадкову смугу для шатлів.
Плани Sierra Space дуже амбітні та вже очевидно, що вони будуть скоректовані, але начебто будівництво першого човника Dream Chaser DC-200 має стартувати вже у 2025 році, а у 2026 році корабель має пройти випробування NASA і можливо відправитися у перший тестовий політ без екіпажу. Побажаємо Sierra Space успіхів, але це звучить нереалістично.
Розвідувальна версія Dream Chaser
Начебто Sierra Space розглядає можливість побудувати й спеціалізовану версію Dream Chaser для місій пов'язаних з національною безпекою, такий собі конкурент Boeing X-37. Але після анонсу у 2021 році компанія не коментує цю заяву і не розповідає у чому можуть бути відмінності розвідувальної версії шатла. Нещодавно стало відомо, що Sierra Space створила окремий підрозділ Sierra Space Defense, який зосередиться на програмах пов'язаних з національною безпекою.
Virgin Galactic Delta (США)
Virgin Galactic сера Річарда Бренсона не потребує додаткової презентації – це єдина у цьому матеріалі компанія, яка має реальний досвід експлуатації багаторазових суборбітальних шатлів. Космоплан компанії SpaceShipTwo VSS Unity, ще один нащадок першого приватного космічного корабля SpaceShipOne Берта Рутана та Пола Аллена, здійснив десятки польотів на висоту понад 85 км (за американськими стандартами це вже космос), включаючи сім комерційних. Але у червні 2024 року VSS Unity було відправлено на пенсію, а компанія почала будівництво шатла нового покоління – Virgin Galactic Delta.
Шатли серії Delta мають такий самий дизайн як і SpaceShipTwo, але більшій внутрішній об'єм – замість чотирьох пасажирів Delta зможе взяти шість, плюс два члени екіпажу. Будуть покращені авіоніка, унікальний для цих апаратів механізм розгортання пер, двигун, пневматика та гідравліка космоплана. Крім того, з 30 до 3 днів зменшиться час підготовки до наступного старту.
Серед іншого Virgin Galactic Delta буде використовувати новий літак-носій, який розробляє Aurora Flight Sciences (належить Boeing), а флот шатлів, завдяки новому технологічному процесу та модульній структурі, збільшиться до п'яти на космодром. Наразі Virgin Galactic Delta працює на двох майданчиках – це космопорт "Америка" (Нью-Мексико, США) та космопорт "Мохаве" (Каліфорнія, США), але Бренсон сподівається відкрити локації для космічного туризму по усьому світу.
Новий літак-носій від Aurora Flight Sciences має бути готовий до кінця 2025 року. Так само, цього року має початися тестування першого шатлу серії Delta, з планом розпочати комерційну експлуатацію у 2026 році. Станом на лютий 2025 року вартість квітка на суборбітальний політ з Virgin Galactic складала $600 000 (п'ятиденна програма з можливістю взяти на космодром трьох гостей).
Технічні характеристики Virgin Galactic Delta (базуються на характеристиках SpaceShipTwo)
| Команда | 2 члени екіпажу + 6 пасажирів |
| Довжина | 18,3 м |
| Висота | 5,5 м |
| Розмах крила | 8,3 м |
| Максимальна злітна вага | 9 740 кг |
| Двигун | RocketMotorTwo |
| Паливо | закис азоту / полібутадієн з кінцевими гідроксильними групами |
| Тяга | 310 кН |
| Електроживлення | акумулятори |
Dawn Aerospace Mk-II Aurora (Нова Зеландія)
Космоплан Mk-II Aurora від новозеландської компанії Dawn Aerospace справжня крихітка навіть на фоні інших невеликих шатлів нового покоління. Його довжина приблизно 4 м і він більш схожий на радіокеровану авіамодель, ніж на справжній апарат, який може дістатися космосу.
Dawn Aerospace Mk-II Aurora призначений для суборбітальних польотів, і має доставляти 10 кг вантажу (наукова апаратура) на висоту 100 км, тобто виходити в космос. Після чого космоплан починає зниження по спіральній траєкторії та сідає на ту саму злітно-посадкову смугу, з якої злітав. Так, Mk-II Aurora злітає не верхи на ракеті, а як звичайний літак! Тобто якби він ще і на орбіту виходив, то це був би повноцінний космоплан.
Протягом 2023-2024 рр. Mk-II Aurora здійснила близька 60 випробувальних польотів. Під час 57 польоту у листопаді 2024 року апарат досягнув швидкості 1,12 Маха та висоти 25 км. Тобто саме Dawn Aerospace Mk-II Aurora стала першим цивільним апаратом з крилами, що перевершив швидкість звуку після Concord, а не Boom Supersonic XB-1, який насправді запізнився на 2 місяці.
У тому самому випробувані Mk-II Aurora заодно побила і рекорд швидкопідйомності на висоту 20 км, який багатоцільовий винищувач McDonnell Douglas F-15E Strike Eagle встановив ще у 1975 році. Цікава особливість апарату – швидка підготовка до наступного запуску, що дозволить проводити декілька польотів протягом дня.
Згідно з позиціюванням Dawn Aerospace космоплан Mk-II Aurora можна використовувати для наукових експериментів, тестування чипів та нових матеріалів, випробування військових технологій. Компанія вже почала приймати замовлення на польоти. Згідно з планом до кінця 2025 року Mk-II Aurora має піднятися на висоту 100 км та досягнути швидкості 3,5 Маха.
Технічні характеристики Dawn Aerospace Mk-II Aurora
| Команда | немає |
| Довжина | ~4 м |
| Висота | ~1 м |
| Розмах крила | ~2,5 м |
| Максимальна злітна вага | невідомо |
| Корисне навантаження | 10 кг |
| Двигун | двокомпонентний ракетний двигун |
| Максимальна висота | 100 км |
| Максимальна швидкість | 3,5 M (3 653 км/г) |
| Час підготовки для наступного зльоту | менш ніж 4 години |
| Тривалість мікрогравітації | 3 хвилини |
Space Rider (ESA)
Європейське космічне агентство (ESA) вже багато років приглядається до проєктів космічних човників. Ще у 1975 році Національний центр космічних досліджень Франції (CNES) почав розробку проєкту Hermes, який дуже нагадував "батька усіх шатлів", тобто вже згаданий раніше проєкт Boeing X-20 Dyna-Soar. У 1985 році розробка перейшла до ESA, яка планувала створити на його основі пілотований корабель, що можна було б запускати за допомогою ракети-носія Ariane 5. Але у 1992 році проєкт Hermes було закрито через постійні перенесення, недофінансування та загальну високу вартість.
У 2013 році швейцарська компанія Swiss Space Systems разом з Роскосмосом намагалася відродити Hermes під назвою SOAR (Sub-Orbital Re-Usable Aircraft). Компанія навіть підписала договір на перші запуски у 2018 році, але вже у 2016 році оголосила про банкрутство. Ото не треба зв'язуватися з росіянами.
Сама ж ESA не забула про космічні човники. Ще у 2004 році агентство запустило програму Future Launchers Preparatory Programme (FLPP) метою якої було створення кораблів нового покоління для запуску ракетою-носієм Ariane 5. Коли стало зрозуміло, що Ariane 5 час на покій, програму переорієнтували на Ariane 6.
Однією з ініціатив у рамках FLPP стала італійська Programme for Reusable In-orbit Demonstrator in Europe (PRIDE) – власне створення багаторазового роботизованого космоплана. В рамках програми було виготовлено прототип човника Intermediate eXperimental Vehicle (IXV, буквально Проміжний Експериментальний Корабель).
IXV, який виготовляв франко-італійський концерн Thales Alenia Space, мав вже традиційний для сучасних космічних човників корпус, що створює підйомну силу, довжину 5 м, розмах крила 2,2 м та злітну вагу 1 900 кг. 11 лютого 2015 року ракета-носії Vega з IXV стартувала з космодрому Куру і вивела прототип у космос. Апарат досягнув висоти 412 км, здійснив маневр входу в атмосферу Землі на швидкості 7,5 км/с, провів контрольоване планерування над Тихим океаном та приводнився з використанням парашутів. Випробування було визнано вдалим, а невдовзі проєкт отримав свою сучасну назву – Space Rider (Space Reusable Integrated Demonstrator for Europe Return).
Контракт на будівництво човника Space Rider був підписаний з вже згаданою Thales Alenia Space та італійською Avio у грудні 2020 року. Thales Alenia Space має виготовити сам корабель, Avio – одноразовий сервісний модуль для нього. Перший політ заплановано на 2027 рік. Ракета-носій – Vega-C+ з новим першим ступенем P160C, старт під обтічником.
Спочатку розробники планували додати Space Rider вертикальний стабілізатор та невеличкі крила, але через обмеження на розмір обтічника ракети-носія Vega вирішили залишити лише корпус, що створює підйомну силу, як у прототипа IXV.
Space Rider складається власне з корабля Space Rider, який повертається на Землю і сервісного модуля AOM. Це модифікація четвертого ступеня Vega-C AVUM+ з українськими двигунами РД-843 та сонячними панелями. Чимось це нагадує пару Dream Chaser DC-100 плюс вантажний модуль Shooting Star.
Під час посадки Space Rider використовує гальмівні парашути, а після зниження швидкості до 0,2 Маха – парафойл (парашут-крило) для контрольованого спуску. Так саме у 1999 році сідав експериментальний апарат X-38, який розроблявся NASA та ESA. Посадка, залежно від нахилу орбіти буде здійснюватися на космодромі Куру чи на Азорських островах.
Станом на зараз завершене збирання та тестування основної структури першого сервісного модуля AOM, проведені перші тести парафойла, сертифікований термозахист керуючих поверхней Space Rider. Чи встигнуть розробники здійснити тестовий політ у 2027 році – питання відкрите.
Технічні характеристики Space Rider
| Команда | немає |
| Довжина | 8 м (Space Rider + AOM) |
| Максимальна маса | 4 900 кг |
| Корисне навантаження | 620 кг / 1200 літрів |
| Двигун (AOM) | РД-843 (КБ "Південне") |
| Паливо | азотний тетраоксид / несиметричний диметилгідразин |
| Тривалість місії | до 60 діб |
| Посадкова маса | 2,850 кг |
| Питання | 600 Вт |
| Багаторазовість | 6 польотів |
| Підготовка до польоту | близька 6 місяців |
Space Walker (Японія)
Агентство аерокосмічних досліджень Японії (JAXA), як і космічні агенції багатьох інших країн зацікавилося проєктами ракетопланів ще у 1980-ті роки. У 1990 році з'явився проєкт HOPE-X (H-II Orbiting Plane, Experimental), який розроблявся під ракету-носій H-IIA від Mitsubishi Heavy Industries. Через проблеми з ракетою наприкінці 1990-х та брак фінансування проєкт було закрито у 2003 році на стадії випробування масштабних моделей шатла.
Але у 2005 році у Технологічному інституті Кюсю стартував проєкт Winged Reusable Sounding rocket (буквально Крилата багаторазова метеорологічна ракета), який після випробування прототипів у 2009-2017 роках разом з доробками HOPE-X став основою для створення компанії Space Walker, яка планує побудувати космоплани чотирьох різних типів.
Першою стане тестова платформа довжиною 4,6 м з розмахом крила 2,8 м. Вона матиме злітну вагу 1 000 кг і двигуни, які працюють на парі рідкий метан/рідкий кисень. Запланована дата запуску (яка вже багато разів посувалася) – 2026 рік.
Наступний етап – суборбітальні шатли FuJin/RaiJin. Вони матимуть довжину 17,7 м, розмах крила 12,3 м і злітну вагу понад 43/54 т. Це повноцінні космоплани, тобто вони мають злітати самі. Планується, що сім двигунів апарата працюватимуть на парі зріджений біометан / рідкий кисень. RaiJin матиме як додатковий ступень ракету, яка зможе виводити на низьку навколоземну орбіту супутники вагою до 310 кг. Самі шатли суборбітальні, максимальна висота польоту – 150 км. За планом запуск FuJin відбудеться у 2028 році. Віримо?
Далі – туристичний суборбітальний шатл NagaTomo. Параметри такі самі як у FuJin/RaiJin, але замість корисного навантаження кабіна екіпажу та пасажирів (2+6) та купа ілюмінаторів. Максимальна висота польоту – 120 км. Запланована дата запуску – 2030 рік.
Ну а далі вже взагалі фантастика – двокомпонентний орбітальний літак у схемі ракетоплан на ракетоплані, який компанія хоче запустити колись у 2040 роках.
Попри те, що деякі проєкти Space Walker виглядають занадто вже фантастичними, компанія залучає фінансування та спеціалістів (у тому числі з NASA), будує тестову платформу і готується до випробувань. Ми не певні, що проєкт доживе до стадії двокомпонентного орбітального літака, але суборбітальні туристичні шатли виглядають реально, тим більше, що подібні човники вже неодноразово літали, дивись Virgin Galactic.
POLARIS Raumflugzeuge AURORA (Німеччина)
Німеччина – це не лише перша країна, ракети якої досягли космосу 20 червня 1944 року, а й країна у якій зародилася сама ідея ракетопланів та космопланів. Планер Opel RAK.1 випробував ракетні двигуни ще 30 вересня 1929 року, а проєкт суборбітального бомбардувальника Silbervogel, з корпусом, що створює підйомну силу, був запропонований інженером Ойґеном Зенґером ще у грудні 1941 року. Тож не дивно, що Німеччина теж хоче побудувати власний космоплан.
Ще у 1980-х той самий Ойґен Зенґер створював у компанії Junkers концепт двоступінчастого космоплана Messerschmitt-Bölkow-Blohm Sänger. Але через високу вартість проєкту (понад $12 млрд) його було припинено у 1995 році.
У 2020 році прапор підхопив стартап POLARIS Raumflugzeuge, який планує створити повноцінний легкий космоплан AURORA. Нещодавно компанія пройшла новий раунд фінансування та отримала €5,4 млн, а також облаштувала тестову площадку у Пенемюнде. Так, тому самому Пенемюнде, де працював Вернер фон Браун, і звідки піднявся у космос перший створений людьми об'єкт.
AURORA – повноцінний космоплан, який має злітати та сідати як літак на звичайну смугу. Шатл буде мати чотири турбовентиляторних двигуни для низьких швидкостей та два клиноповітряних ракетних двигуни на парі гас/рідкий кисень. За розрахунками компанії AURORA зможе виводити на низьку навколоземну орбіту корисне навантаження до 1 т, або нести до 10 т під час суборбітального чи гіперзвукового польоту. Розробники обіцяють швидку підготовку до наступного старту – лише 24 години. Можлива модифікація човника для суборбітальних пілотованих польотів.
POLARIS Raumflugzeuge здійснила вже понад сотню польотів масштабних прототипів MIRA II й MIRA III, та провела випробування клиноповітряного ракетного двигуна власного виробництва. Наступний етап – повнорозмірна модель, перший політ якої заплановано на 2028 рік.
POLARIS Raumflugzeuge вже мріє про наступний етап – важкий пасажирський/вантажний космоплан, розробка якого може розпочатися у 2030 роках. Але почекаємо все ж першого польоту AURORA.
Radian Aerospace Radian One (США)
Американська Radian Aerospace вирішила не розмінюватися на дрібниці, а презентувати відразу важкий космоплан Radian One, здатний доставляти на низьку навколоземну орбіту людей та вантажі (2 270 кг на орбіту та 4 540 кг назад на Землю).
Схожий на шатли з науково-фантастичних фільмів Radian One має злітати за допомогою розгінних ракетних саней – такі проєкти були дуже популярні у фантастиці 1930-40 років, а сідати на будь-яку злітно-посадкову смугу довжиною 3 км. Підготовка до нового старту займе лише 48 годин.
Насправді про цей проєкт відомо поки що небагато. У вересні 2024 року компанія презентувала прототип Radian PFV01 для наземних та льотних випробувань. Крім того, була презентована гіперзвукова платформа / багаторазова термокапсула R3V, проводяться тестування термального захисту тощо. Характеристики апарата та його двигунів поки що не оголошені.
Замість епілогу
Як бачите, багато хто намагається побудувати шатли нового покоління, але проєкти різноманітних космічних човників, як тих, що запускаються за допомогою ракет-носіїв, так і повноцінних космопланів, існували і в 1980-1990-х роках, але жоден з них так і не втілився в реальність.
Зі згаданих у цьому матеріалі проєктів найбільш реалістичними та здатними дожити до стадії космічних випробувань виглядають Dream Chaser DC-100, Virgin Galactic Delta та Space Rider. Ймовірність успіху інших проєктів ми оцінили б у 50%. Подивимось, що буде далі.