Останні 2,5 роки українські далекобійні безпілотники б’ють по російських складах, позиціям РЛС з дороговартісним обладнанням, "виключають" аеропорти, що змушує ворога відтягувати ППО, вкладати ресурси у захист об’єктів та зазнавати фінансових збитків. Зрештою, це чинить і певний психологічний ефект, адже ворог відчуває війну на власній території.
Але особливо помітними були удари по російській енергетичній інфраструктурі у відповідь на її терор "Шахедами" та ракетами. Протягом 2023‑го і на початку 2024‑го українські безпілотники методично били по енергетичних об’єктах, продемонструвавши спроможність вибити частину російської нафтопереробки й підваживши переговорну позицію України перед "енергетичним перемир’ям" навесні 2025-го, яке худо-бідно триває досі.
"Взаємна" пауза з ударами по енергетиці перемкнула фокус далекобійних ударів на військово‑промислові цілі. Але чи є удари по оборонному комплексу настільки ж ефективними, як удари по нафтопереробці?
Набагато краще захищені російські оборонно-промислові об’єкти уже змінюють правила гри. Для їх "вибиття" потрібно бити далі, точніше та результативніше. Складна структура нових цілей ускладнює завдання. Пошкодити щось – не означає вивести з ладу.
Чому здійснювати ефективні удари по російських об’єктах стало значно складніше і які технологічні рішення шукає Україна?
З нафтопереробних до воєнних заводів
У цьому матеріалі ми розглянемо лише ті удари, що були нанесені далекобійними БПЛА, а саме задокументовані у відкритих джерелах, підтверджені візуально як успішні (коли дрон дійсно влучив у ціль) та нанесені суто українськими безпілотниками, а не балістичними чи крилатими ракетами.
Підтвердження успішних уражень відбувається завдяки геолокації публічних відео та супутниковим знімкам. OSINT-аналітики "Кіберборошно", "Гарбуз" та інші збирають ролики з соцмереж, визначають координати об’єкта через триангуляцію по характерних орієнтирах (будівлі, рельєф, дорожня мережа тощо). Також звертають увагу на офіційні заяви, які зіставляють із власними супутниковими фото.
Порівняння архівних й актуальних супутникових кадрів різної роздільної здатності дозволяє виявити сліди пожеж і пошкоджень (зруйновані покрівлі, спалені ангари тощо). Додатково аналізуються пости військових блогерів, телеграм‑канали й відкриті бази даних – усе це в сукупності дає відносно високий рівень упевненості в кожному задокументованому випадку.
Водночас не кожен удар можна підтвердити чи то через нестачу відео, чи то через погану погоду і неможливість зробити супутникове фото, чи то просто через секретність операції. Тому аналіз точно не охоплює абсолютно всі удари, які були нанесені росіянам.
З 1 січня по 19 березня 2025 року Україна активно била по тиловій енергетичній інфраструктурі РФ, що завершився останнім яскравим підтвердженим ураженням енергетичного об'єкта – НПС "Кавказская".
Усього зафіксовано 32 успішні атаки, з яких:
- Енергетичні об’єкти – 24
- ОПК / оборонна промисловість – 7
- Військова інфраструктура (аеродроми, склади, в/ч) – 1
Цей період тривав 78 днів, або приблизно 11,1 тижня, що дає середню частоту 2,9 успішних уражень на тиждень.
У другому періоді – з 20 березня по 30 червня – динаміка змінилась. Загальна кількість підтверджених успішних ударів – 24, але із зовсім іншим розподілом:
- ОПК / оборонна промисловість – 19
- Військова інфраструктура – 5
- Енергетичні об’єкти – 0
Енергетика зникає з карти ударів. Натомість фокус переходить на виробничу інфраструктуру ОПК: заводи боєприпасів, вибухівки, електроніки, оптоволокна, елементної бази для артилерії та ракетної техніки.
Цей період триває 103 дні (≈14,7 тижня), отже середня частота ударів знизилась до 2,33 на тиждень.
Іншими словами, спад у кількості підтверджених ударів відчувається, але він у межах похибки – з 2,9 до 2,33 ударів на тиждень. Інше питання – яку реальну шкоду приносять ці удари.
Чому так складно знищити воєнний завод?
Треба враховувати, що з роками змінились очікування від українських ударів. На старті успіхом був сам факт того, що безпілотник зміг пролетіти повз російське ППО, залетіти в тил та викликати певний психологічний ефект. Згодом успішним вважалось, коли одиничні БПЛА влучали в окремі цілі.
Зараз же прольотами десятків українських безпілотників в глибокому російському тилу та знищеною нафтобазою вже нікого не здивуєш. Усі очікують системних щоденних результатів, які призводять до зупинки виробництв, пожежі, детонації тощо.
Така еволюція в очікуваннях від далекобійних ударів є цілком обґрунтованою, але це значно підвищує планку складності.
У випадку з НПЗ таких критичних та системних наслідків досягти легше. Архітектура цих об’єктів є відкритою, щільно пов’язаною технологічними ланцюгами, що працюють під високим тиском і температурою. Пошкодження одного блоку або резервуару часто призводить до ефекту доміно: порушується тиск, виникає пожежа, система аварійно зупиняється – і виробництво стає.
З ВПК усе складніше. Це інший тип об’єктів – з іншою структурою, рівнем захисту й стійкістю до уражень. Досягти помітного результату тут значно важче.
Ще під час Другої світової війни велику частину оборонних підприємств СРСР свідомо переміщував якомога далі від фронту – глибоко в тил. Це закладало системну логіку: виробництво критичної зброї має бути максимально захищеним та далеким від потенційного супротивника.
Наприклад, виробник танків T‑90M „Прорыв" та модернізованих T‑72 B3/T‑72B1 "Уралвагонзавод" знаходиться у Нижньому Тагілі, в 1700 км від російсько-українського кордону.
Зараз, продовжуючи практику радянського союзу, велику екосистему для виробництва БПЛА типу "Шахед" ОЕЗ "Алабуга" побудували в Татарстані, приблизно за 1200 км від лінії зіткнення.
Щоб зрозуміти, наскільки це складно уразити такий об’єкт навіть долетівши до нього, достатньо проаналізувати генеральний план цехів "Уралвагонзаводу".
Завод зібраний наче лускатий організм. Кожен критично важливий процес тут має власний "острів" – у разі пожежі полум’я замикається всередині й не перекидається далі. Найдорожчі цехи – шоста, десята й одинадцята лінії збірки – заховані в середині "сендвіча" допоміжних будівель, тож до них ще треба дістатися.
Енерго‑ та транспортні артерії продубльовано: щонайменше дві котельні й три паралельні магістралі – навіть якщо одна гілка "лягає", решта підхоплюють навантаження. Стіни між корпусами виконують роль бетонних фільтрів: вибух у сусідньому прольоті відсікається брандмауером, а лінії по обидва боки продовжують крутити конвеєр.
І нарешті, по периметру стоїть буфер із логістичних і адмінкорпусів; вони приймають перший удар, аби "серцевина" заводу мала час ізолюватися й далі працювати. Таким чином, УВЗ – це не фортеця з одним мостом‑підйомником, а ціла система шлюзів: вибити один – ще не означає затопити всі.
Для наочності, розберемо по цехах:
Як захищають заводи?
Але щоб принаймні спробувати знищити такий об’єкт, до нього треба спочатку долетіти.
Класична протиповітряна оборона вздовж маршруту – вже не єдиний щит росіян. Все частіше ми бачимо, що критичні об’єкти, особливо пов’язані з ВПК, прикриваються безпосередньо на своїй території. Мова йде про розміщення зенітно-ракетних комплексів прямо на заводах – як правило, це ЗРПК "Панцирь", який виявився одним із найефективніших засобів проти українських дронів.
Щоб посилити огляд і сектор обстрілу, комплекси встановлюють на спеціальні насипи або вежі. На супутникових знімках чітко видно ці майданчики – наприклад, на території ОЕЗ "Алабуга", де базується виробництво "Шахедів"; окремий "Панцир" розміщено в населеному пункті Кузьміно Гать просто серед житлової забудови – він прикриває Тамбовський пороховий завод. Інший приклад – башта ППО на території в/ч 3058, або укріплений насип поблизу заводу ім. Я.М. Свердлова, де нещодавно з’явилося ще два нові комплекси.
Розміщення комплексів ППО в житлових районах – звична практика. Один із нещодавніх прикладів – місто Зеленоград, де після активізації роботи ППО на вулицях знайшли уламки ракет ТКБ-1055 "Гвоздь", які використовує ЗРПК "Панцирь". Це ще раз підтверджує, що комплекси розміщуються безпосередньо в міських кварталах.
Уламок російської ракети ППО на вулиці міста ФОТО 7
Одна з характерних змін, які з’явились у відповідь на масове використання ударних БПЛА – це встановлення сітчастих конструкцій не лише над дахами, а й довкола всього периметра будівель. Іноді це не класична металева сітка, а легкі екрани з іншого матеріалу, проте принцип лишається тим самим: створити фізичну перешкоду на шляху БПЛА. Наприклад, на заводі ім. Свердлова такі сітки встановлено навколо котельні та виробничого цеху.
На перших етапах такі сітки могли частково гасити кінетичну енергію дронів і зменшувати ймовірність ураження. Але наразі вони втрачають свою ефективність через модифікації наших ударних БПЛА. Щобільше, сітки дедалі частіше відіграють зворотню роль – демаскують цехи, що відіграють важливу роль для функціонування об’єкта. Один із нещодавніх прикладів – удар по заводу "Енергія" в місті Єлець у ніч на 15 липня. Попри наявність сітчастого захисту, будівля була уражена.
Цікаво, що Росія починає переймати українські тактики протидії БПЛА. Зокрема, на окремих напрямках ворог впроваджує мобільно-вогневі групи – подібні до тих, що використовуються Силами оборони України. Крім того, на деяких підприємствах набирають добровольців для створення екіпажів зенітних FPV-дронів, які мають збивати українські ударні БПЛА вже безпосередньо поблизу об’єктів.
Отже, на відміну від енергетичних об’єктів, більшість підприємств ВПК РФ мають системну архітектуру захисту, сформовану ще з радянських часів – від тилового розміщення до глибоко продуманої внутрішньої логістики й структурної сегментації. Заводи проєктувались так, щоб навіть у разі удару критичні процеси могли продовжити роботу: цехи дублюються, енергетика і транспорт мають кілька незалежних гілок, а брандмауерні перегородки мінімізують ризик масштабного ураження.
До цього історичного фундаменту додаються й сучасні засоби – наприклад, розміщення ЗРПК типу "Панцирь" безпосередньо на території об’єктів, а також встановлення протидронових сіток по периметру ключових будівель. Крім того, Росія почала переймати українські підходи: впроваджує мобільно-вогневі групи для перехоплення дронів та формує екіпажі зенітних FPV-дронів на самих підприємствах. Це дозволяє оперативно реагувати на загрози вже на фінальній ділянці маршруту атаки.
Проте ці заходи не роблять об’єкти повністю недосяжними – вони лише змінюють характер завдань. І щоби знайти вразливості в такій системі, доводиться уважно вивчати не лише загальну архітектуру, а й конкретні технологічні й логістичні вузли.
Нові виклики для українських діпстрайків
Успішність діпстрайків залежить не лише від технічних характеристик БПЛА. На результат впливають: тактика застосування, якість розвідки й цілевказання, рівень підготовки операторів, погодні умови, час доби, сезонні чинники тощо.
Зараз ми спостерігаємо розширення арсеналу ударних БПЛА не лише за типами, а й за функціональністю: від вибухової ваги – до швидкості та дальності. Якщо раніше в центрі уваги був умовно "універсальний" АН-196 "Лютий" та менший "Бобер", то нині на сцені з’являються нові вироби. Наприклад, FP-1 – БПЛА, який нещодавно успішно влучив по Краснозаводському хімічному заводу.
Крім класичних гвинтових моделей, розвивається сегмент реактивних дронів, які за своєю природою ближчі до крилатих ракет. Йдеться, зокрема, про "Пекло" та "Паляницю". Ці вироби мають турбореактивні двигуни, що дозволяє їм набирати швидкість понад 600 км/год і ускладнює перехоплення. Їх застосування менш медійне, однак періодично з’являються фото уламків на місцях ударів.
Паралельно модифікуються й уже відомі моделі. Так, у "Лютого" помічено зняття шасі – ймовірно, задля зменшення опору, вивільнення простору для додаткового пального або збільшеної бойової частини. Запуски стали здійснювати не з аеродрому, а з польових мобільних платформ, що дозволяє мінімізувати ризики для розрахунків.
Окрім технічної еволюції самих виробів, Україна вдосконалює й тактичні підходи до застосування ударних БПЛА. Варто пам’ятати: сам факт збиття дрона ще не означає, що операція була невдалою. У багатьох випадках це – частина загального плану.
Зараз все частіше фіксується використання болванок, тобто дешевих БПЛА, які імітують атаку, щоб відволікти увагу засобів ППО. Також практикується тактика "лобового удару": один або кілька бойових дронів навмисно заходять у зону, де відома наявність ППО, щоб змусити їх відкрити вогонь. У цей час основна ударна група заходить з флангів або в обхід – і таким чином успішно досягає цілі.
Ще один елемент сучасної тактики – використання реактивних БПЛА. Завдяки високій швидкості вони часто сприймаються противником як крилаті ракети, що робить їх пріоритетною ціллю для ППО. Тим часом більш повільні, але потужніші за бойовою частиною БПЛА просочуються до цілі з іншого напрямку.
За два з половиною роки українські діпстрайки еволюціонували від "просто долетіли в тил" до "точкового влучання, що зупиняє виробництво". Перший етап відзначився ударами по енергетиці, де одна хвиля вибухів могла паралізувати весь технологічний ланцюг. Другий етап складніший – атаки по ВПК: розосередженим, дубльованим і багаторівнево захищеним підприємствам.
Україна планує виробити близько 30 тис. ударних БПЛА у 2025-му році. Водночас Росія, за даними ГУР, – принаймні удвічі більше. Така різниця в потенційній кількості дронів зайвий раз нагадує, що Україна має не змагатись ресурсами, а шукати технологічні асиметричні відповіді на загрози та шукати слабкі місця.
Але навіть коли дрон не знищує ціль, операція все одно дає багатошаровий ефект.
Психологічний: після неочікуваних спроб атаки зафіксовані випадки, коли деякі російські військові об’єкти знижували активність, а цивільні починають розуміти: не існує "безпечного тилу" й війна це не десь там в Україні, а вже дістає і їхні міста.
Фінансовий: кожна атака змушує Кремль витрачати сотні мільйонів доларів на ракети ППО, насипи, протидронові сітки й перебудову логістики. І це без урахування атак з "болванками", які змусили Росію постійно вводити план "Ковьор" на основних авіаційних хабах, що призводить до мільярдних збитків авіакомпаній та аеропортів.
Військовий: відтягуються сили ППО, що відкриває коридори для інших ударів.
Превентивний: у разі ескалації можна негайно повернутися до старих добрих ударів по енергетиці.
Саме тому оцінювати ефективність діпстрайків лише через відео "бавовни" чи порівняння з невдалими кейсами – некоректно. Потрібен комплексний аналіз, який зіставляє витрати (вартість далекобійних дронів постійно змінюється) з усіма видимими та опосередкованими результатами. І тільки так можна говорити, чи виконують українські далекобійні дрони своє завдання, або ж втратили свою актуальність.