Рецензія на фільм “Хіт мен” /Hit Man

Назва цього фільму виглядає і звучить як назва бойовику чи кримінального трилера, чи екранізації відеогри. Та насправді це романтична комедія, а точніше чорна романтична комедія. А якщо прочитати глибше, то іронічний філософсько-психологічний роздум (до того ж заснований на історії реальної людини) на тему, що таке “я” і чи можна це “я” змінити під впливом обставин і мотивації. Що таке “містичне” альтер его, про яке постійно говорять книжки та фільми, і як це альтер его (котре в романах зазвичай темне, а в реальному житті… просто інакше) виманити на світло. Чи можна бути собачником і раптом полюбити котів, або навпаки?

Сюжет розгортається у Новому Орлеані навколо задротного учителя на ім’я Гарі Джонсон, який викладає філософію та психологію. Живе він надзвичайно нудним самотнім життям, носить шорти, сандалі та сорочки в клітинку. Викладаючи теорії Канта і Ніцше, розповідає студентам про вивільнення якогось там прихованого «я», що дозволяє прожити життя повноцінно, на максимумі, але сам тихо-спокійно їздить на «хонді цивік» і має двох котів на прізвиська Его та Айді (ID, тобто ідентифікація). Тобто Гарі Джонсон ідентифікує себе як рядову і непомітну людину, абсолютно нездатну на будь-які авантюри… на кшталт з’їсти на сніданок сендвіч з тунцем замість шинки чи випити чай замість кави.

Несподівано (і це найменша з усіх несподіванок цього фільму) виявляється, що учитель додатково підробляє в поліції у техпідтримці, бо добре знається на технологіях (і це таке саме роздвоєння ідентичності, бути одночасно гуманітарієм і технарем, як любити каву і чай чи котів і собак одночасно).

Зокрема він опікується прослуховуючою апаратурою і записує діалоги між агентом під прикриттям, який удає з себе кілера, і недолугими замовниками потенційних убивств. Не якимись там шишками, які руками найманців-професіоналів ліквідовують за великі гроші бізнес-конкурентів чи неугодних політиків, а звичайними людьми, вельми незграбними у подібних домовленостях: чоловіками, що вирішили прибрати дружин; дружинами, що захотіли звільнитись від чоловіка; бабусями-кульбабками, котрих вибісила сусідка; злими тінейджерами, котрих дістала матуся… Горе-клієнти ловляться на гарячому і відповідають перед судом за свої лихі наміри, а вбивства, які могли статися, не стаються (треба передати героям фільму «Особлива думка», що запобігати злочинам можна набагато простіше і дешевше).

Якось через форс-мажорні обставини вчителю доводиться замінити агента під прикриттям і виступити в ролі фейкового кілера. Знову ж таки несподівано цьому тихоні в сандаліях вдається віртуозно перевтілюватися у зовсім несхожі на нього самого образи брутальних, маніакальних, суворих, упевнених, цинічних, скажених типів. Під кожного клієнта, заздалегідь вивчаючи через соціальні мережі його уявлення про світ і кінематографічні смаки, Гарі створює окремий образ найманця (з вусами чи без, з татуюванням чи гнилими зубами, в рукавичках чи у шкіряному пальті, із зачіскою «паж» чи укладкою гелем…) і жодного разу не промахується. Допоки не зустрічає надто симпатичну замовницю, для якої не просто розігрує маскарад, а створює таке альтер его, в яке охоче вірить сам…

Режисер і сценарист Річард Лінклейтер, відомий як авторський і навіть артхаусний постановник, колись давно зафільмував романтичну трилогію з Ітаном Гоуком і Жулі Дельпі, котру можна назвати найбільш розумним, найбільш зрілим, найбільш інтелігентним і найбільш реалістичним з усіх існуючих ромкомів. Та якщо відома трилогія була камерною і розмовною, вибудованою на суцільному діалозі, то “Хіт мен” майже наближається до екшна чи щонайменше до пригоди, майже рівняється з “Лицарем дня” (хоча, звісно, значно скромніший у кошторисі). І в кар’єрі Лінклейтера це точно найбільш жанрове, найбільш глядацьке, найбільш розважальне кіно.

Сценарій Лінклейтер написав у співавторстві з актором Ґленом Пауеллом (“Топ Ґан: Меверік”), і останній же виконав головну роль: зіграв екранну версію (екранне альтер его) реального чоловіка на ім’я Гарі Джонсон, про якого була написана стаття у журналі Texas Monthly за 2001 рік. Гарі не був артистом, що живе та працює зміною ролей, і не страждав на дисоціативний розлад ідентичності. Він був (чи досі є) “звичайною”, але дуже… різнобічною людиною і за життя поєднав в одному тілі кілька нарочито різних особистостей від в’єтнамського ветерана до університетського професора, від агента під прикриттям до зоозахисника і буддиста. І Ґлен Пауелл, який таки є артистом і живе та працює зміною ролей, лише у “Хіт мені” (до речі, hitman – це найманий убивця, а hit man можна перекласти як “людина-хіт”) віртуозно зіграв здатність віртуозно перевтілюватися і став одним з найнесподіваніших (знову ж таки) відкриттів минулого року.

Перша половина, де учитель бомбардує кіноманську аудиторію кілер-образами, списаними з хітових фільмів про найманих убивць (від “Залягти на дно в Брюґґе” до колоритного Антона Чегура з коенівського шедевра “Старим тут не місце”), і де його незграбні клієнти з тонкими гаманцями доплачують за “мокруху на мінімалках” хто бездоковим моторним човном, хто колекцією відеоігор Mortal Kombat…, тотально смішна. Друга половина сипле крінжовими твістами, котрі завершуються (так-так, несподівано) максимально чорним чорнокомедійним поворотом.

Автори запевняють, що образу кілера взагалі не існує, бо не існує кілера як такого. Є лише наші уявлення про нього, породжені найяскравішими персонажами попкультури. І тут легковажний і нібито безхитрісний “Хіт мен” хитро підводить до справді глибокої філософської думки: може, і ніякого однозначного его, ніякого однозначного “я” теж не існує. Є лише ідентичність – сукупність наших уявлень про себе, та вона слизька і мінлива і залежить від безлічі впливів і факторів. І якщо подумати, тобто якщо подумати про себе дещо інакше, то можна легко уявити геть іншого себе. І та сама людина сьогодні може бути “убивцею”, що зажадав смерті найближчій людині, а завтра – щиро люблячим сином, дружиною, чоловіком… Післязавтра він може убити по-справжньому, а може більше ніколи не згадувати той дикий “курйоз”. Сьогодні можна бути котоманом і пити чай, а завтра стати кавоманом і собачником. І типу з “я” ніхто не народжується. Відповідно жити та помирати теж можна в будь-якому образі.