Рецензія на фільм «Арґайл» / Argylle

У новому шпигунсько-комедійному екшені від режисера «Кінгсменів» Метью Вона згідно з феміноцентричними трендами головним персонажем є жінка. Хоча здається, ніби це кіно із суперменом Генрі Кавіллом, на роздуті м’язи котрого натягнули дуже тісний костюм у стилі мілітаризований оксамит і котрого підстригли у стилі Іван Драго з «Роккі 4», тобто так, зробили вінтажний брутальний «майданчик». Взагалі стиль – саме те, що в «Арґайл» точно є (не дивлячись на страждання комп’ютерного кота), тоді як дотепних жартів і здорового глузду очевидно не вистачає.

Коли авторка популярних шпигунських романів про вигаданого суперагента Арґайла Еллі Конвей (Брайс Даллас Говард) раптово сама опиняється в епіцентрі шпигунських інтриг, нестримних погонь і перманентної стрілянини (власне, письменниця-домосідка-котярка, котра боїться літати, уникає побачень і ховається у квартирі біля товстого кота Алфі, наче у мушлі, раптово стає мішенню для дуже крутих, дуже поганих і дуже безцеремонних хлопців, бо якимось дивом її надумана писанина розкриває справжні шпигунські секрети та навіть фантастично передбачає реальність), то на поміч наляканій і розгубленій жіночці з котом у рюкзаку-ілюмінаторі приходить… ні, аж ніяк не супермен і навіть не бойовик у завузькому піджаку, а схожий на безхатька-хіпі Сем Роквелл.

«Джон ле Карре, Ян Флемінг… всі найкрутіші автори шпигунських романів зрештою виявилися справжніми шпигунами. Ви теж шпигунка, Еллі Конвей?» - жартівливо допитується шанувальник на зустрічі-презентації чергового роману про пригоди Арґайла. «Нііііі, мене скеровує моя багата уява… Хоча якби я таки була шпигункою, то саме так і відповіла б», - одбивається відповідними балясами письменниця.

Як і франшиза «Кінгсмен», новий фільм Метью Вона є коктейлем («shaken, not stirred») пародійних алюзій на цілу купу відомих шпигунських екшенів від «Бонда» до «Борна», від згаданого інтелектуала Джона ле Карре, котрий гостро й елегантно описував жорсткий шпіонаж холодної війни (і палітра-візитівка в жовтих ромбиках дуже нагадує шпалери-візитівку «шахова дошка» у фільмі-екранізації «Шпигун, вийди геть!»), до коміксів Marvel, де агенція Щ.И.Т. виявилася осередком злочинної «Гідри», а батьки Наташі Романової виявилися підставними радянськими лазутчиками під багаторічним прикриттям.

Сама ж героїня у виконанні Брайс Даллас Говард окрім шаржування Джейсона Борна наслідує одночасно і Меліссу МакКарті у «Шпигунці» (котра там котяркою-домогосподаркою не була, проте начальство їй завжди підсовувало саме таку знущально-глузливу легенду, і котра, вийшовши нарешті з підвалу ЦРУ, перетворилася з домашньої жіночки на круту бойовикиню), і Сандру Буллок у «Загубленому місті» (авторку популярних пригодницьких романів, яка не любила виходити з дому, але раптом сама опинилася в епіцентрі пригоди, бо романтична вигадка на сторінках її книг про загублені скарби Амазонії насправді мала археологічно-лінгвістичне підґрунтя, і тому письменниця стала мішенню для ласого до пошуку коштовних древностей поганця), і навіть Шарліз Терон у «Атомній блондинці» (котра виявилася подвійним чи навіть потрійним агентом і хтозна на чиєму боці взагалі була).

Із Семом Роквеллом в акторки вийшов вельми симпатичний тандем, принаймні живий, кумедний, не вимучений і не притягнутий одне до одного за вуха силоміць, як було, приміром, з Аною де Армас і Крісом Евансом у «Примарних». Роквелл, між іншим, двадцять років тому зобразив шпигуна в інтелектуальному шпигунському трилері «Сповідь небезпечної людини» на основі автобіографії начебто реального розвідника, що вів подвійне життя і на публіці був популярним телеведучим, а «вночі» перетворювався на завербованого 007. Та роль принесла акторові берлінського «Срібного ведмедя», і очевидно, що і до неї Метью Вон теж простягнув свої омажно-пародійні ниточки.

«Арґайл» просто-таки бомбардує глядачів твістами, і вони настільки ж безглузді, наскільки ефектні. При цьому Вонові все ж вдається скласти нісенітний химерний пазл без дірок (химерний настільки, що у кульмінаційній бійці спостерігаємо олімпійське фігурне катання на ковзанці з чорного золота замість білого льоду). А комп’ютерному Алфі (до речі, як красунчик Алфі у виконанні Джуда Лоу, котрий теж був шпигуном у вищезгаданій «Шпигунці») вдається не випасти з розбитого ілюмінатора.