Це буде матеріал у форматі "Непопулярна думка". Можливо, хтось мені не повірить, але на відміну від більшості таких публікацій я не маю на меті когось спровокувати та довго щось доводити в коментарях. Коментарі мені взагалі нецікаві. Це не дискусія, а скоріш швидка спроба трохи глибше зачепити неоднозначну тему для більш системного самостійного обдумування.
Але перед тим, як перейти до головної тези, хочу зробити дещо банальний, втім обов'язковий для створення спільного контексту вступ.
Очевидно, що початок повномасштабного вторгнення російських військ нас, українців, згуртував і радикалізував. Хоча, в щирому, завзятому гурті ми були недовго – певно, декілька стартових місяців. Гадаю, триматися для суспільства в такому "сфокусованому" стані постійно й стабільно, а не в моменті – взагалі не дуже властиво. Тому й не дивно, що згодом почався "відкат", і все ясніше та чіткіше стало проступати розшарування всіх нас на окремі спільноти. Згуртованості, підтримки відчутно поменшало. Проте гострий, радикальний стан думки залишився.
Одним з найбільш поширених і зрозумілих його проявів став принцип "Геть від Москви!", суть якого у своїх роздумах сформував майже сто років тому український прозаїк та поет Микола Хвильовий (хоча самого гасла в текстах Хвильового і немає), а ми його тепер застосовуємо. Здається, в контексті нашої новітньої історії в принципі немає жодних причин якось розкривати смисл цього гасла – все й так зрозуміло! А якщо комусь все ж таки не вистачає пояснень (треба додати: на четвертий рік повномасштабної війни!), то що тут вже скажеш? Згідно з загальною думкою – нічого хорошого й цензурного.
Бажання відкинути все московське – себто, імперське, совєтське, російське – абсолютно правильне, бо тільки так можна побачити скільки всього весь цей час ховалось під товстим шаром пропаганди, омани, маніпуляцій і створених ними комплексів. І скільки нового, цінного вхоплюєш незамуленим оком, вільним від нав'язаних фільтрів. Шокуючі відкриття чекають в кожній царині: в історії, в літературі, в музиці, в освіті та архітектурі тощо.
І стає незрозуміло, як і навіщо після цього, приміром, читати Булгакова? Краще вже читати біографію видатного архітектора Василя Листовничого, якому належав той самий будинок на київському Андріївському узвозі, де тимчасово мешкав Михайло Булгаков, і який тепер чомусь носить його, Булгакова (а не Листовничого!), ім'я.
Треба відновлювати історичну справедливість і об'єктивність, а не згадувати смак пломбіру по 20 копійок, передивлятися совєтське кіно чи колихатися на хвилях ностальгічного sovietwave (хай навіть від наших харківських виконавців). Навіщо взагалі хоч якось торкатися цієї огидної совєтщини? Вона має потрапити під рішучу, автоматичну цензуру! Як і будь-хто, хто якось заграє з цією темою. Особливо, якщо це творча особистість. Тобто не споживач, а автор.
Втім на емоціях (звісно, ми зараз всі на емоціях) можна не тільки пломбір викинути, а й почати сліпо бороти все: в кожному медіумі, в кожному жанрі, від сьогодення й до давен. Скасовувати й сучасників, і класиків. От, приміром, (продовжимо ряд прикладів з літератури), того ж Миколи Гоголя. А що?! Писав російською, підігравав колоніальним стереотипам, оспівуючи провінційність та наївність українців. Нащо нам такі митці?!
Кажете замість оповідок Гоголя краще відкрити байки Олекси Стороженка, які той писав густою, живою, смачнющою мовою? Ну так, дійсно, з його стилем не посперечаєшся. Вправно, щиро! Але ж не забуваємо, що пан Стороженко – царський офіцер, далекий від проблем народу привілейований імперець. Відміняємо!
І так з усім.
Але ж тут важливо разом з водою не вихлюпнути дитину.
Те, від чого ми відмовляємося, в контексті своєї історії, радо підхоплює наш нахабний сусід, щоб потім використати проти нас же. Особливо, якщо мова йде про щось спільне, спірне, що можна привласнити й вмурувати у свою імперську структуру, де всьому знайдеться й місце, й призначення. А раз так, то нащо підігравати та дарувати? Здається, багатьом з нас навпаки варто якось опанувати себе й перестати завзято рубати своє ж коріння.
Не у всіх в наш час вистачить на це сил і розуміння. Це правда. Без претензій. Але все ж таки варто намагатися бути більш далекоглядними, мудрими, за можливістю більш терпимими до ближнього свого. Бо своїх кожного дня меншає.
На цьому вступ завершено.
Тепер ближче до головної теми, окресленої в назві есею. Совєтщина та постсовєтщина в відеоіграх. Як сетинг, оточення, тло – добре знайоме нам, бо ми буквально в цьому жили й наочно бачили його різні стадії. Як з цим усім бути авторам?
У російських розробників, звісно, ніяких проблем і саморефлексій (за вкрай рідкісними виключеннями) в контексті цієї теми не спостерігається. Вони її не цураються й впевнено використовують: хто для створення пропагандистських проєктів, хто – для інді-ігор з атмосферою. Для останніх совєтський вайб часто дуже помічний, бо він сам себе продає.
Пересічний гравець не українець (особливо гравець, хоча б трішки далекий від пострадянських теренів) ніякого присмаку й докорів сумління від споживання такого продукту не відчуває й не буде. А агресивна виховна робота в Мережі тут аж ніяк не допоможе, бо ніхто не любить, коли його вчать як треба жити. Як то кажуть, не розказуйте нам що робити, й ми не будемо казати куди вам йти. Ба більше, навіть колишні "брати" по Східному блоку часто бачать в совєтщині не щось вороже, а навпаки – впізнаване, рідне. Мовляв, о, і в нас щось таке було! А як же, пам'ятаємо!
Тобто використання цієї теми досі спрацьовує як доволі вправно діючий маркетинговий і стилістичний гачок. Slavic Core Aesthetic! Вкупі з вмінням російських розробників створювати об'єктивно непогані ігри (цього у них не відняти, будемо чесними) вона дає результат.
Добре, а як тоді бути українському розробнику, якщо хочеться використати (пост)совєтське оточення як художній матеріал? Бо ми як раз проговорили, що категоричне заперечення спільної історії нам самим може вилізти боком. Та й удавати, що всього цього не було й не існує зараз – дивно. Роззирнися навколо (особливо, на вулиці райцентру) – і ось він, спадок. Дивиться на тебе поношеною типовою забудовою. Чекає чи то на руйнування, чи то на реновацію.
Ясна річ, ми одразу відкидаємо будь-які спроби глорифікації цього періоду. Та й сценарії використання сетингу як є, без переосмислення – це справедливо виписаний квиток на шакалячий експрес. Якщо вже й братися за таке, то потрібна, як мінімум, адаптація, зміна акцентів.
Тут влучний приклад дає S.T.A.L.K.E.R. 2, де наче та сама, стара Зона – буквально застиглий у часі зліпок совєтського простору – сприймається геть інакше, по-новому. Демонтована вже непотрібна символіка, звучить наша мова, говірка, музика. Шкодую хіба що через те, що бандити не навчились як слід "ботать по фене" українською, бо власний кримінальний жаргон – це, без жартів, важлива ознака мовної повноцінності. Але його й в реальному житті не існує. Тобто ситуація, як в старому анекдоті: "Ось чого нема, того нема!".
Поляки, з якими у нас вдвічі більший спільний історичний шлях, ніж з московитами, дають свої приклади. Нещодавній Cronos: New Dawn, як на мене, дуже вдало використовує для своєї похмурої фантастичної історії тло соціалістичної Польщі. Коли ходиш однотипними квартирами в однотипних будинках, то млосно стає лише від виду характерної бридкої зеленої фарби, якою густо помазані коридори та сходи. При цьому Bloober Team абсолютно правильно не намагається запхати в горло гравцеві політичну повістку з критикою режиму. Це зайве, бо його сутність легко вхоплюється з контексту: з оточення, нотаток, поведінки персонажів. Гра наче не про політику, але меседж очевидний.
Я дуже сподіваюсь на успіх нашої Hollow Home, яка використовує сетинг, просякнутий залишками совєтщини, для розповіді про війну з її нащадками. Які, як раз, про минуле не думали, ніяк ні його, ні себе в ньому не аналізували й тепер намагаються відновити те, що еволюційно мало бути остаточно зламано.
Можу фантазувати про такий собі наш Disco Elysium в сетингу важливого роману "Розриті могили", де в форматі жаху та абсурду описана реставрація суті старої системи й мислення в наново колонізованій Україні. Там як раз добрий формат для RPG: багато неквапливих розмов, побутових ситуацій, непрості вибори та відчуття психологічного зламу головного персонажа. Така гра могла б блискучо розкрити природу режиму, його методи.
Взагалі ось таке повсякденне постсовєтське тло може бути корисним для створення специфічного ігрового досвіду, що підштовхує для оздоровчих саморефлексій. Мені легко уявити despelote, події якої відбуваються не в Кіто, столиці Еквадору, на тлі чемпіонату світу з футболу, а в якомусь нашому провінційному містечку на зламі епох. Поки пацани ганяють м'яч на околицях, падає імперія, але усвідомити сенс цих подій малі футболісти зможуть набагато пізніше. Після переосмислення свого минулого.
За останній рік-два до мене (на мій превеликий подив) звертались різні люди з питаннями про You Are Empty. Це гра, завдяки якій я потрапив в геймдев майже 20 років тому. Мене знаходять через список її авторів. Сьогодні проєкт належить, скоріш, до археологічних знахідок, бо його навіть запустити на сучасному залізі вдається далеко не з першого разу. Втім цей шутер про потворний совєтський експеримент над своїми громадянами раптом привернув увагу. В свій час його сприймали переважно як дотепний гротеск над совєтською дійсністю, а сьогодні він насамперед зчитується як гостра критика системи. Знадобився час і переоцінка минулого, щоб так змістився акцент.
Власне, про переосмислення в контексті совєтського спадку я й веду в першу чергу. Не завмирання в ностальгії, а активне розгрібання цього мотлоху заради актуальних сенсів, свіжої оптики, яка дозволить розказувати про наше минуле по-новому, по-своєму та відкривати нові шляхи далі. Всупереч тій самій ворожій пропаганді, яка намагається привласнити ці розповіді собі.