Рецензія на серіал “Татуювальник Аушвіцу” / The Tattooist of Auschwitz

Не стільки історичний, скільки мелодраматичний мінісеріал “Татуювальник Аушвіцу” (The Tattooist of Auschwitz) заснований на однойменній книзі австралійської медсестри Гізер Морріс. Вона, працюючи у державній лікарні в Мельбурні та паралельно намагаючись стати письменницею, познайомилася зі старим на ім’я Лалі Соколов (у минулому Людвіґ Айзенберг), який нещодавно овдовів і зрештою розповів медсестрі автобіографічну історію про те, як він і його померла дружина були словацькими євреями та в’язнями концтабору Аушвіц у 1942-1945 роках.

Серіал побудований у вигляді інтерв’ю і спогадів-флешбеків. Старого Лалі грає Гарві Кейтель, а письменницю зобразила новозеландська акторка Мелані Лінскі.

На дворі 2003 рік. Працівниця лікарні кілька разів на тиждень відвідує чоловіка, котрий пережив Голокост, але давно вже живе в затишному будинку на океанському узбережжі в мирі та достатку. Втім, примари минулого переслідують його досі… Іноді вони зустрічаються на вулиці, в парку чи біля пляжу. Блакитне море шумить, сонячні промені обіймають і заколисують, смаколики з улюбленої пекарні Лалі додають і без того чудовим дням ще крихту щастя… Коханої дружини Ґіти більше немає поряд, але ж вони прожили разом прекрасне довге життя. “Мені недовго лишилось. – У вас сьогодні мало часу для інтерв’ю? – Ні, в сенсі скоро помру, бо старий вже”.

Розповідаючи Гізер свою історію, Лалі настільки занурюється у найчорніші й разом із тим найчудовіші миті минулого (адже в Аушвіці він зустрів кохання всього життя), що місцями перестає відмежовувати реальність від ремінісценцій, і пройдешнє і нинішнє зливаються в єдину екзистенційну рефлексію, єдине велике важке почуття загубленості в часі та неспокутої провини.

Провини за те, що був татуювальником (працював на нацистів, набиваючи номери в’язням, за що мав більше та кращу їжу, окрему кімнату в бараку, зручніше ліжко, протекцію німецького охоронця…); за те, що завів щось на кшталт “дружби” з нацистом; за те, що заради виживання свого і Ґіти робив речі, котрими, м’яко кажучи, не можна пишатися; за те, що вижив, а мільйони інших не вижили; за те, що прожив щасливе життя з коханою, а інші втратили своїх коханих; за те, що сьогодні їсть тістечка на березі океану, тоді як від інших лишилися тільки кістки та пам’ять…

Важко сказати, про що “Татуювальник Аушвіцу” більше: про кохання чи про провину? Чи про провину за кохання? Безперечно, ніхто, крім самого Лалі й тих, хто сам був у нацистських концтаборах, не має жодного морального права хоч в чомусь звинувачувати. Взагалі абсолютно ні та за жодних обставин. Але самобичування завжди б’є набагато сильніше, ніж будь-які докори зі сторони. І насправді є дуже великий сумнів, що Лалі Соколов зумів справді прожити повноцінне щасливе життя. Хоча час, як то кажуть, лікує, а пам’ять підводить і дозволяє переписувати історію. Обличчя померлих, які статично анфас раз за разом мовчки з’являються на екрані, наче живі фотокартки (не архівні кадри, а ігрові), так чи інакше мають властивість зникати.

Цікаво, що Гізер Морріс написала про Аушвіц цілу трилогію: “Татуювальник Аушвіцу”, “Подорож Цильки” (історія вродливої Сесилії Кляйн, яка вижила в Аушвіці завдяки тому, що подобалася старшому коменданту і ясно що мала з ним інтимні стосунки, та після війни була звинувачена радянськими “визволителями” в колабораціонізмі й на довгі роки потрапила в Сибір у Воркутинський ГУЛАГ, нічим не ліпший за Аушвіц) і “Обіцянка сестер” про трьох словацьких сестер-єврейок, що пережили концтабір і марш смерті та зрештою дісталися Ізраїлю, та страждання на тому не припинилися і тіні нікуди не зникли… З одного боку, письменниця оповила реальне нацистське пекло майже злочинними мелодраматизмом і романтизацією, перетворивши немислимий жах, на “жах, який можна терпіти та навіть читати, і навіть сльозитися від зворушливої лав-сторі”. Та з іншого боку, саме сентиментальний підхід Гізер Морріс (місцями відверто м’який, легковажний і поверхневий, продиктований небажанням вглядатися в жорсткі суть і правду і водночас інфантильним прагненням в усьому вишукувати позитив) дозволив цим шістьом серіям бути такими, які можна додивитися до кінця і не отримати ментальну травму.

Журналісти, літературні критики, історики (зокрема історики музею-меморіалу Аушвіц) визначили роман “Татуювальник Аушвіцу” як такий, що не відображає реальної картини того, що відбувалося у найжахливішому місці на землі. Більш того було викрито чимало історичних і фактологічних помилок. Приміром, під номерами в’язнів, зазначеними у книзі, в архівних документах значилися зовсім інші люди, а епізод, де Лалі дістає для помираючої від сепсису Ґіти пеніцилін, назвали просто неможливим через те, що станом на 1942 рік перший антибіотик ще був у статусі експериментальних ліків, не представлених у вжитку (втім, можна цілком допустити, що у нацистських лікарів ця рятівна диво-цвіль таки малася, та важко повірити, що лікар-нацист дав би її єврею).

Серіал у цьому сенсі виглядає чеснішим за свою літературну основу. Адже на відміну від медсестри-письменниці автори шоу одразу подають Лалі Соколова як “ненадійного оповідача” (і в деяких сценах нам навіть показують, як він десь недоговорює, як було насправді, десь лукавить через те саме відчуття провини, десь нібито щиро зізнається, та хтозна, чи до кінця…). Тож навіть якщо довіритися авторці, котра начебто практично не додавала ніякого художнього домислу, сама гола історія Лалі не може сприйматися за чисту монету. Бо він був дуже старий, коли її розповідав; бо після Аушвіцу пройшло дуже багато років; бо погляд на історію однієї людини завжди суб’єктивний; бо він очевидно соромився і зневажав себе за чимало зроблених тоді речей… Але так чи інакше цей серіал пропонує приємну (настільки, наскільки це взагалі можливо в контексті Голокосту) альтернативу про те, що навіть в найбільшому аду на земній поверхні все одно “жилося життя”.