Рецензія на фільм «Учительська» / Das Lehrerzimmer

Наразі в українському прокаті паралельно можна побачити одразу дві стрічки зі списку цьогорічних номінантів на «Оскар» в іншомовній категорії. Через тиждень після старту «Ідеальних днів» / Perfect Days Віма Вендерса на екрани вийшов психологічний трилер «Учительська» / Das Lehrerzimmer. Цікаво, що обидва фільми зняті німецькими режисерами, хоча робота Вендерса цього разу представляє Японію. Втім, не лише цього разу, адже колись давно німецький маестро вже зробив омаж творчості Ясудзіро Одзу і зафільмував японську столицю у документалці «Токіо-га» / Tokyo-Ga. І не менш цікаво, що у той час, як медитативні «Ідеальні дні» показують як попри хаос і абсурд досягти гармонії, напружена «Учительська» навпаки, демонструє, як легко дестабілізуються і зрештою ламаються порядок та злагода.

За сюжетом «Учительської» / Das Lehrerzimmer у звичайній сучасній німецькій школі через низку крадіжок директорка та вчителі вирішують вдатися до дещо радикальних і етично необережних за нинішніми стандартами методів викриття злочинця. Вони допитують учнів, обережно, без очевидного примусу, завбачливо наголошуючи, що все тут відбувається «виключно добровільно»; підсовують журнал зі списком прізвищ, аби допитувані, котрі не дуже охочі говорити, «просто вказали пальцем» на того, кого підозрюють. А потім проводять серед учнів обшук, знову ж таки наголошуючи, що показ особистих гаманців є «добровільним»: якщо не хочете, можете, звісно, не показувати, проте якщо вам нема чого приховувати». У школі діє політика нульової толерантності, проте ситуація очевидно етично ускладнюється, коли через надмірну кількість готівки у гаманці підозра падає на небілого хлопця, сина турецьких іммігрантів-мусульман.

Дії колег і керівництва викликають обурення у новенької учительки молодших класів Карли Новак (потужне виконання акторки Леоні Бенеш, максимально відверте і чесне про те, як щирість і чесність парадоксальним чином спроможні дати старт максимально маніпулятивній грі). Вона працює лише перший семестр, але напрочуд добре ладнає із дітьми. Вона молода, політично прогресивна, сповідує ідеалізм і гуманізм. Її прізвище Новак, адже героїня не є корінною німкенею, промовисто обігрує її статус «новенької».

Тож після неприємного інциденту з мусульманським хлопцем Карла Новак, обурена несправедливістю, що злочинця шукають виключно серед дітей, а не серед персоналу, вирішує провести власне розслідування і спіймати крадія на гарячому: демонстративно лишає гаманець у піджаку, що висить на стільці в учительській, і виходить з кабінету, перед тим увімкнувши камеру на ноутбуку… Ця маніпуляція, викликана начебто порядними й сумлінними намірами, несподівано призводить до катастрофічних наслідків, серед яких скандал про незаконне відеоспостереження виявляється найменшою з проблем…

Режисер і сценарист «Учительської» Ількер Чатак із хірургічною пронизливістю безжального психоаналітика, чи радше аналітика колективної психіки, перетворює учнів та учителів на піддослідних соціального експерименту, в якому школа звісно відіграє роль системи, а діти й педагоги уособлюють народ і владу. Враховуючи тенденції сучасного цивілізованого світу, який начебто намагається наблизитися до гранично можливого ступеня ліберальної демократії (усунути будь-які прояви примусу і дискримінації, цензури й упередженості; впровадити буквально на все «культуру згоди» і таке інше), Чатак, у жодному разі не пропагуючи ту чи іншу соціально-політичну ідеологію, просто з непомітною іронією констатує: чим демократичнішим є чи принаймні намагається бути суспільство, тим легше його розбурхати, розхитати, вивести з ладу і занурити у стан, так би мовити, нескінченної дискусії.

Через призму відчуттів головної героїні, котра опиняється в епіцентрі снігової кулі вкрай поганих і навіть руйнівних наслідків, які множаться і нарощуються у геометричній прогресії, постановник змушує глядача й самому відчути під ногами кригу, перейнятися й охопитися страхом крокування надзвичайно ламкою поверхнею, коли кожний, навіть найтихіший і нібито найобережніший крок, може призвести до стрімкого падіння і взагалі до підриву та зрештою розвалу на друзки всієї «ковзанки».

Ількер Чатак змушує дійти очевидного незручного висновку: жорсткий тоталітаризм, який не допускає жодних нюансів і варіацій, не допускає ніяких допустимостей, не передбачає можливостей суперечки й заперечення, можливостей пошуку недосяжних об’єктивностей всупереч чітко встановленій суб’єктивній позиції влади…, набагато легше утримує в соціумі порядок за інструментарій щирої демократії, який щобагатшим і щоінклюзивнішим стає, то нескінченнішою робиться суспільна дискусія, яка не передбачає остаточної крапки та лінійного розв’язання так само як не передбачена крапка у цифрах після коми у нескінченних періодичних десяткових дробах, які марно намагається пояснити дітям Карла Новак на уроку математики. Втім, це зовсім не значить, ніби додає автор інтенсивно проблемної картини, що дискусія, навіть без кінця і краю, – це погано, а порядок – це добре.

Зрештою протест і непогодження, неважливо, проти чого, є рушійною силою суспільного процесу як такого і протиотрутою до стагнації. Тож у фіналі «Учительської» Чатак «коронує» акцію непокори, коли поліцейським доводиться буквально не торкаючись хлопця (аби потім не бути звинуваченими у фізичному насиллі), виносити протестувальника зі школи на стільці. І тоді маленький ліберальний бунтар… виглядає авторитарним монархом на троні.