Рецензія на фільм «Ідеальні дні» / Perfect Days

Німецький маестро Вім Вендерс, режисер культової арт-романтики «Небо над Берліном», цього разу шукає сенс буття на вулицях Токіо, посеред спокійної рутини та мовчазної радості в екзистенційній поезії «Ідеальні дні». Стрічка здобула в Каннах приз найкращому акторові (Кодзі Якусьо) і потрапила в номінанти на «Оскар» в іноземній категорії.

Головний герой фільму «Ідеальні дні» Хіраяма – старий самотній чоловік, який працює прибиральником громадських туалетів. Щодня він прокидається до світанку, чистить зуби, голиться, сідає за кермо старої автівки, аби потім годинами мити та полірувати те, що вже наступного дня знову буде забруднене випорожненнями. Але і наступного дня Хіраяма так само прийде, аби сумлінно відчистити все до блиску… Він тактовний і ввічливий. Кожного разу виходить і покірно чекає, якщо комусь припекло до кабінки саме під час прибирання. Можливо, він – перфекціоніст. Можливо, дивак. Хоча насправді герой не робить нічого понад своєї норми та свого обов’язку. Просто робить старанно, як має бути.

Крім роботи Хіраяма займається хобі: читає книжки (складні й розумні, на кшталт романів Вільяма Фолкнера), слухає музику (переважно класичний британський рок 60-70-х років, причому на аудіокасетах), вирощує вдома рослини (котрі викопує з парків або навіть узбіч, якщо ті проросли випадково із зальотної насінини), фотографує листя дерев на тлі блакитного неба і потім навіть платить за проявлення і друк тих дивних одноманітних знімків.

Власне, повсякденна одноманітність (навіть у нічних сновидіннях) – це і є саме те, що Вендерс оспівує, причому з не меншою пристрастю, аніж інші митці оспівують винятковість і особливість. Здавалося б, кожного дня листя одного і того самого дерева на тлі одного і того самого неба виглядає цілком однаково, і відповідно світлини теж виглядають однаковими, тож нібито не мають жодного сенсу. Здавалося б, Хіраяма переводить фотопапір так само як ті, за ким він щодня прибирає, переводять папір туалетний. І зазвичай ми, звісно ж, не вбачаємо жодної краси у тому, як щохвилини переводимо елементарні предмети повсякденного вжитку: їжу, серветки, мило у громадських вбиральнях… Але великий художник Вім Вендерс, давно вже пройшовши етап шукання краси у красивому, тепер, сягнувши рівня справжнього чарівника, вихоплює прекрасне з найбуденніших, найпрозаїчніших речей.

Тут немає сюжету, в якому з головним персонажем щось відбувається. Тобто відбувається щось «таке», що хоч якось змінює, переспрямовує, перевертає його ординарне, непримітне, усталене й узвичаєне життя. Це ж вам не Вачовскі, не «Піднесення Юпітер», де бідолашна прибиральниця туалетів, як та Попелюшка, одного чудового дня дізнається, що істинна доля її і призначення значно вищі й величніші за миття унітазів, бо вона настільки особлива й обрана, що є стовбовою володаркою не лише всієї планети, а й цілої сонячної системи… Ні, Хіраяма не їде на бал. Він так і лишається прибиральником громадських вбиралень.

Тільки ніякий він не бідолашний. Він цілком щасливий, як Сізіф у філософському есе Альбера Камю, одного з найбільших в історії абсурдистів-екзистенціалістів. Власне, можна сказати, що Вім Вендерс зняв ідеальну екранізацію книги Камю «Міф про Сізіфа», де французький письменник, розмірковуючи про абсурд, який являє собою людське існування і цикл повторюваних дій і подій, і про самогубство як вихід з абсурду, все ж доходить висновку, що Сізіфа, котрий начебто даремно тяжко й абсолютно безглуздо раз за разом котить на гору важкий камінь, що неодмінно щоразу скочується назад униз, все-таки варто вважати щасливим…, бо він сам котить ту каменюку, він знову і знову досягає вершини, і він кожного разу відчуває утіху і радість від того, що докотив.

І внутрішній світ Хіраями – це завжди «Дім сонця, що сходить», як у культовій пісні гурту The Animals, яку він так любить. Адже навіть похмурий і дощовий день, навіть день найтемніший з усіх найтемніших (коли всі тіні наклалися одна на одну) спроможний видатись… «ідеальним», якщо не боротися, а прийняти даність абсурду буття.