Ще в перші місяці великого російського вторгнення українське командування прийшло до однозначного висновку: артилерію Збройних сил слід швидко перевести на НАТОвські калібри.
Враховуючи, що на той момент у розпорядженні ЗСУ були виключно гармати часів СРСР, така ідея могла видатись фантастичною. Однак інтенсивність боїв показала, що доступні Україні запаси снарядів радянських калібрів дуже швидко закінчаться. А закупити їх в таких значних обсягах можна тільки у Росії, тобто не можна взагалі.
У квітні-травні 2022 року, після історичного "Рамштайну", Захід почав постачати Україні свою артилерію, починаючи з причепних М777, і разом з ними власні снаряди із тоді ще повних складів у Європі та США.
За три роки великої війни ситуація змінилась просто карколомно.
Українські виробники зробили ривок від виготовлення єдиного екземпляра самохідної артустановки НАТОвського 155-мм калібру "Богдана" до її серійного виробництва.
Тепер, тільки за офіційними повідомленнями, на фронт щомісяця відправляється понад 20 вітчизняних САУ. Крім того, нещодавно стало відомо про появу причіпної версії "Богдани", яка так само десятками надходить у війська.
Завдяки власному виробництву і поставкам від партнерів, Україна зуміла наситити ЗСУ новими стволами. Але роки інтенсивних боїв породили нову проблему – дефіцит уже НАТОвських снарядів.
Частково його закривають через постачання від партнерів. Але мати самозабезпечення в такому критичному виді озброєння – це питання виживання. Тому, з 2024 року Україна намагається сама запустити виробництво 155-мм снарядів всередині країни.
"Оборонка" вирішила з’ясувати, який стан справ з українським виробництвом 155-мм снарядів, та чому держава часом віддає перевагу імпорту перед внутрішнім виробником.
Самі собі НАТО: виробництво в Україні
Поновити випуск радянської номенклатури боєприпасів на своїх заводах, які колись її випускали – задача складна, але цілком реальна.
Україна за останні три роки запустила випуск багатьох таких снарядів. За деякими позиціями приріст виробництва складає сотні відсотків. Очевидно, що при такому експоненційному зростанні бувають провальні проєкти. Як, наприклад, скандальні 120-мм міни від одного з державних заводів, які не летіли й не вибухали.
Попри все треба визнати, що українська оборонка все ж таки зробила найважчий ривок з мертвої точки у відновленні виробництва старих радянських калібрів.
Але запуск виробництва нових калібрів, які раніше ніхто в Україні не виробляв – завдання складніше. Особливо, якщо йдеться про великі 155-мм снаряди. Їх випуск – це вища ліга світового зброярства. Потрапити у неї в Україні хочуть одразу кілька великих гравців.
У першу чергу йдеться про кількох державних виробників. З початку 2024 року Мінстратегпром та інші профільні структури працювали над тим, щоб знайти для них відповідне обладнання, допомогти купити компоненти та запустити виробництво.
У серпні-вересні минулого року Україна уклала перші контракти із держпідприємствами на випуск 155-ки. Щоправда, одне виробництво до кінця року так і не запустилось. А на іншому заводі в кінці осені 2024-го святкували випуск перших 10 тисяч снарядів 155 мм.
"У нас зараз одне виробництво працює зі снарядами власної розробки. Одне скопіювало західний аналог, але виробник побачив це і подарував нам ліцензію, щоб ми не були "піратами". Виробник з іншої країни НАТО теж дуже близький до того, щоб продати нам ліцензію на наше підприємство, але ще торгується", – розповідає джерело "Оборонки" з кола військово-політичного керівництва.
Крім державних виробників, є кілька приватних компаній, які теж отримали контракти на випуск 155-мм снарядів.
За підсумками минулого року, за даними "Оборонки", задовольнити потреби ЗСУ у 155-мм снарядах Міноборони, м’яко кажучи, не вдалося. Постачання зі Сполучених Штатів залишається під питанням, можливості європейських партнерів – обмежені. Тож з цього року Україна все більше надій покладає саме на власні спроможності з їх виробництва.
Директор Агенції оборонних закупівель (АОЗ) Арсен Жумаділов розповів "Оборонці", що вже законтрактовано кількасот тисяч українських снарядів НАТОвських калібрів.
Але також багато снарядів залишаються незаконтрактованими, хоча для них є спроможності виробництва.
Проігнорований проєкт "Української бронетехніки"
Компанія "Українська бронетехніка" (УБ) замахнулась реалізувати один із найбільших проєктів з виробництва боєприпасів калібрів НАТО, почавши випуск одразу п’яти: трьох видів 155-мм, 105-мм, а також танкового 120-мм снаряду.
Самотужки це зробити УБ не змогла б, адже лише ліцензія на один вид снаряда може коштувати мільйони євро, не кажучи вже про розгортання повного циклу виробництва, яке охоплює порох, підривачі й інші складні та дефіцитні компоненти. Тому фірма почала шукати партнера, яким у підсумку стала європейська Czechoslovak Group.
До повномасштабного вторгнення УБ і Czechoslovak Group навіть були конкурентами. Європейська корпорація намагалась продати Україні свою 152-мм САУ Dana, а "Укрбронетехніка" просувала на той момент ще сиру вітчизняну САУ "Богдана".
Після початку великої війни західна корпорація перетворилась скоріше на близького партнера, адже УБ працює як імпортер зброї, а Czechoslovak Group постачає Україні свої боєприпаси та іншу військову продукцію.
"Вони мають широке коло зв’язків та фінансовий ресурс, тож допомагають шукати та постачати багато продукції зі світового ринку. Зараз ми опрацьовуємо з ними різні технологічні проєкти з розробки нової техніки з прицілом на роки вперед", – описує своїх бізнес-партнерів директор "Укрбронетехніки" Владислав Бельбас у розмові з "Оборонкою".
Czechoslovak Group (CSG) – група компаній, яка в різний час змогла скупити ключові оборонні виробництва у Чехії, Словаччині, має заводи у Греції, Сербії, Іспанії, Німеччині, США тощо. Наприклад, український ракетний комплекс "Нептун" чи САУ "Богдана" стоять на шасі від "Татри". Завод "Татра" належить CSG.
Українська армія використовує десятки САУ "Дана" і "Діта", їх виробляє підприємство зі складу CSG. Чеська компанія ж відновила сотні танків і радянських БМП для ЗСУ.
Але головне, що CSG володіє повним циклом виробництва снарядів: у неї свої підривачі, своя заливка, своя вибухівка, свої порохи та навіть нітроцелюлоза, яка є головним компонентом пороху.
"Це складне виробництво. Можна вигадувати велосипед, робити свої підривачі чи щось ще. Але потім ви бачили, що воно не летить чи не вибухає. Тому набагато надійніше взяти партнера, який уже має замкнений цикл, і просто пройти з ним цей шлях в Україні", – розповідає один зі співрозмовників "Оборонки", знайомий із запуском проєкту.
Інтерес до спільного виробництва снарядів з боку "Української бронетехніки" зрозумілий – для них це перепустка у клуб зброярської еліти. Але навіщо Czechoslovak Group розпилятись на спільний проєкт з порівняно невеликою українською компанією?
Насправді сенс у цьому для чеської корпорації є, і він – стратегічний.
Зараз європейські оборонні компанії почувають себе вкрай комфортно, адже замовлення ллються з усіх боків. Як згадував в розмові з "Оборонкою" один із топменеджерів CSG, ще кілька років тому їхні компанії були малоприбутковими. Тепер же власника Czechoslovak Group Міхал Стрнад Bloomberg назвав найбагатшою людиною Центрально-Східної Європи.
Але ця казка для них рано чи пізно закінчиться, адже після завершення активних бойових дій великі замовлення зникнуть, а мільярдні інвестиції у заводи ризикують не окупитись.
Компанії на ринку розуміють нестабільність свого становища, тож прямо зараз готуються до можливого обвалу попиту на боєприпаси. Вони вже думають, де шукати додаткове замовлення на свою продукцію.
Навіть на тлі великої програми Європейського Союзу з переозброєння виробники з-поза Західної Європи не дуже вірять у можливість виграти конкуренцію у компаній із Франції, Німеччини, Італії тощо.
Тому Україна для них – не тільки теперішній, але й майбутній ринок збуту. Після війни наше Міноборони буде ще 5-10 років поповнювати стратегічні запаси. Проте Україна точно не імпортуватиме ці снаряди, а зробить ставку на локальних виробників, бо це дешевше.
Тож єдина можливість для західних компаній закріпитись на українському ринку – частково перенести виробництво своєї продукції в Україну. Це не тільки дає їм пріоритет у контрактуванні під час війни, але й збільшить шанси на контракти після неї.
У 2024 році про плани збудувати в Україні завод боєприпасів оголосив німецький Rheinmetall, взявши у партнери державний "Укроборонпром". Czechoslovak Group обрала інший шлях і почала шукати партнерів у приватному секторі. Так і з’явився проєкт з "Укрбронетехнікою".
Умови цієї угоди виглядають достатньо заманливо. "Українська бронетехніка" безплатно отримує технічну документацію на всі п’ять типів пострілів – 155-мм М107, 155-мм L15, 155-мм ER-BT VMK/MKM, 105-мм M1 та танковий 120-мм постріл. Натомість УБ не має право поширювати цю технологію, виробляти аналогічну продукцію поза спільним проєктом, експортувати снаряди без дозволу партнера. Ну і зрештою чехи матимуть право визначати ціну.
Частину снарядів за цим спільним проєктом мали імпортувати, але переважну більшість – виготовляти в Україні на потужностях "Української бронетехніки".
Взагалі у виробництві снарядів є два "вузьких місця". Перше – порох, друге – заповнення снаряда вибухівкою. Україна поки не має власного порохового заводу, тож проблему постачання порохів повністю взяли на себе чехи. А от наповнення снарядів вибухівкою здійснюватиме "Українська бронетехніка" на власних виробничих майданчиках. Закупівля відповідного обладнання коштувала українській компанії десятків мільйонів євро та понад року очікування.
Попри те, що в "українських" снарядах все одно буде дуже відчутна частка імпортних компонентів, за словами Бельбаса, у перший же рік до 55% вартості від кожного виготовленого боєприпасу, залежно від його типу, залишатиметься в Україні. А після локалізації виробництва підривачів та капсульних втулок – до 70%.
У жовтні сторони офіційно підписали угоду, а в грудні 2024 року військові представники підтвердили спроможність виготовляти ці боєприпаси. "Укрбронетехніка" заявила про готовність виготовити 100 тис. снарядів уже у 2025-му році та 300 тис. – у 2026-му.
Але масове виробництво так і не почалось. Держава законтрактувала лише ту частину проєкту, яка стосується імпорту з Чехії, а на власне українське виробництво грошей не дала.
Бельбас пояснює, що кількість 100 тис. снарядів у 2025-му році, яку він свого часу озвучив журналістам "Мілітарного", прив’язана до постачання порохів. Для виготовлення такого обсягу потрібно було законтрактувати порохові заводи партнерів ще на початку року, щоб вчасно отримати компоненти та почати роботу. Зараз це буде зробити складніше, оскільки вже пройшло понад 6 місяців.
"Україна має розуміти, що це не швидкий ринок. І не можна сьогодні на завтра купити снаряди. Навіть якщо у вас є гроші", – пояснював "Оборонці" один із топ-менеджерів Czechoslovak Group.
У підсумку проєкт, який претендував на сотні тисяч вироблених в Україні снарядів НАТОвських калібрів та завантаження заводів на роки вперед, поки що обмежується десятками тисяч замовлених снарядів. І те – не українських, а імпортних.
"Цього року ми не очікуємо виробництва українських боєприпасів за цим проєктом", – сказав у коментарі "Оборонці" голова Агенції оборонних закупівель Арсен Жумаділов.
Чому контрактують імпорт замість власного виробника?
Баланс між постачальниками є адекватною стратегією закупівель. Цього дуже не вистачало минулого року, коли все замовлення на 120-мм міни віддали одному державному заводу, який з тріском провалив усі терміни.
Але у випадку зі снарядами НАТОвських калібрів уже є декілька постачальників. І виникає питання: чому держава знаходить гроші на контрактування імпорту, а вітчизняного виробника відправляє в простій до наступного року?
Голову АОЗ Арсена Жумаділова важко звинуватити в упередженості до українських компаній, адже багато контрактів на ці ж боєприпаси укладались з різними в тому числі українськими державними та приватними компаніями. Та й він сам у розмові з "Оборонкою" підкреслює, що вітчизняні заводи, на диво, краще за іноземні дотримуються графіків постачань, а також є більш передбачуваними та менш ризиковими.
Проблему чиновник визнає, але вважає, що вона лежить у площині регуляторки. Виявляється, система закупівель не дає жодного інструменту для надання преференцій вітчизняному виробнику, а в гіршому випадку – ще й може покарати за це держслужбовця, який укладає контракт.
"На рівні правил ніяк не врегульовано, щоб ми віддавали перевагу нашим виробникам у закупівлях. Якщо наш виробник пропонує щось по 1000 євро за одиницю, а потім приходить якийсь імпортер і пропонує те саме за 950 євро за одиницю – ми будемо змушені контрактувати імпорт, навіть якщо локальний виробник принесе податки в бюджет", – зазначив Жумаділов.
Він підкреслює, що ключовим критерієм вибору постачальника з боку АОЗ залишається запропонована ціна. Навіть якщо компанія, що пропонує нижчу ціну, є іноземною фірмою-посередником з сумнівним власником та історією – їй скоріше відмовлять в авансі та запропонують умови постоплати. Але закон не надає підстав, які б дозволили АОЗ взагалі відкинути цю пропозицію та обрати замість неї більш надійного вітчизняного виробника за трохи вищою ціною.
"Якщо ми законтрактуємо пропозицію дорожче, то до нас прийдуть правоохоронці, порахують різницю, помножать на кількість продукції та нарахують мені завдання збитків бюджету", – сказав Жумаділов.
Здавалося б, на четвертий рік повномасштабної війни та декларування підтримки українського виробника уряд мав би прописати чіткі правила закупівель, які б дозволяли легально віддавати перевагу вітчизняним компаніям за умови належної якості продукції.
В грудні минулого року з’явилась обнадійлива постанова №1504 "Зброя перемоги", ідея якої – сформувати список зразків озброєння з високим відсотком локалізації в Україні. Цей список державні замовники мали б "враховувати" під час закупівель озброєнь.
Але на практиці за останні 6 місяців не було укладено жодного контракту за цією постановою. За словами Жумаділова, станом на зараз "Зброя перемоги" не дає чітку інструкцію органам закупівлі, яким саме чином надати перевагу українському виробнику. Чи то має бути цінова перевага або пріоритетне контрактування компаній зі списку – не зрозуміло, а відповідно державні закупівельники просто не беруть на себе ризики та працюють за звичними правилами.
Перебити пропозицію імпортного конкурента під час торгів, запропонувавши нижчу ціну, українським виробникам не завжди вдається. Все тому, що АОЗ не проводить ніяких "аукціонів". Виробник має лише одну спробу, щоб подати найбільш конкурентну пропозицію. Якщо ціна бодай на 0,5% вища від конкурента – високий ризик залишитись без контракту. Практика торгів в один крок є принциповою позицією голови АОЗ, бо за таких умов у постачальників нібито більше стимулів одразу пропонувати свою найнижчу ціну.
Конкурувати за допомогою високої якості продукції вітчизняним виробникам теж складно, адже критерій якості при закупівлях враховується дуже рідко. Жумаділов каже, що може відлучити компанію з низькоякісною продукцією від торгів лише якщо на її товар подано багато рекламацій, а військові з багатьох причин рідко залишають скарги на поставлене озброєння.
Нормами Агенції навіть не передбачена можливість легально диверсифікувати ризики. За словами Жумаділова, АОЗ має спочатку повністю законтрактувати спроможності виробника з найнижчою ціною, навіть якщо мова йде про всю потребу Сил оборони, а лише потім переходити до контрактування інших пропозицій, якщо залишаться гроші.
Іншими словами, якщо добряче копнути, то хронічні хвороби системи закупівель АОЗ виходять значно далі, ніж проблема надання пріоритету вітчизняним виробникам.
Формуванням адекватних правил закупівлі мало б займатись Міністерство оборони. Але сьогодні замість стратегічної побудови конкурентного ринку державних і приватних виробників чиновники профільної Агенції машинально контрактують все найдешевше, боячись потрапити під кримінальне переслідування.
"Наші закупівельники занадто рано вирішили, що ми живемо в умовах, де ціну диктує покупець. Ринок зброї – це ринок продавця! Якщо маєш власне виробництво, то воюєш. Не маєш – стій в черзі й надійся, що виживеш", – підсумував у розмові з "Оборонкою" один зі співрозмовників у владі, дотичних до ринку зброї.