Минулого разу ми додали до персональних редакційних підсумків року книжки, бо більшість редакторів та авторів "Межі" завзяті читачі та хочуть поділитися своїми цікавими книжковими знахідками з загалом. І хоча книжки наче потроху програють війну іграм та й фільмам і серіалам, зовсім закидати читання не варто, бо як ніколи в житті не казала французька письменниця Феліції Жанліс: "Той, хто читає книги, завжди буде керувати тими, хто дивиться телевізор" (насправді Стефані-Фелісіте Брюлар, графиня де Жанліс, маркіза де Сіллері померла у 1830 році й гадки не мала про телебачення, яке з’явилося лише через сто років після її смерти, тож українським ЗМІ та закладам освіти, які розтиражували цю "цитату", все ж таки варто перевіряти те, що вони пишуть).
Але повернемося до книжок та нагадаємо про правила, яких насправді немає. Хтось може назвати лише одну найкращу книгу року, інший – згадати декілька серій та хоч усю власну бібліотеку. Поїхали!
Олег Данилов, редактор "Межі"
Крім того, 2024 року я нарешті закінчив читати епопею "Експансія" Джеймса С. А. Корі та нарешті прочитав трилогію "Війна старого" Джона Скалці (перша книжка – супер, друга норм, третя найслабкіша). А ще я майже дістався до останніх книжок Лі Чайлд про Джека Річера, хоча це скоріше така собі книжкова жуйка, яка поглинається за декілька днів буквально на одному диханні. Остання з прочитаних книг про Річера – "Голубий Місяць" (2019), 24 у серії та остання написана Лі Чайлдом самостійно.
Але своєю книгою 2024 року я безумовно назву "Оповідь про мистецтво" Ернста Ґомбріха. Це епічний твір з мистецтвознавства, який пережив вже 16 видань і нарешті у 2024 році був надрукований українською видавництвом Arthuss. Якщо ви любите ходити по музеях чи взагалі цікавитеся мистецтвом – це обов’язковий для вивчення твір.
Наостанок нагадаю, що сервіс Goodreads допомагає упорядкувати читання та знайти нові цікаві книжки з відгуків друзів. Якщо що ось я на Goodreads.
Маша Чіп, авторка "Межі"
Я дуже люблю Кендзабуро Ое. Несправедливо, що доробок цього нобелівського лауреата майже не перекладався українською. В наших книгарнях, якщо дуже пощастить, можна знайти лише одну книгу, дилогію "Особистий досвід" і "Обійняли мене води до душі моєї". Але читати їх я тільки планую. 2024 року я познайомилася з одним з найвідоміших романів японського гуманіста – "Футбол 1860 року", і занурення у складності пошуку самототожності людини, що червоною ниткою прошиває сюжет твору, відгукнулося в мені так глибоко, як тільки можливо. Але читати такі насичені книги виходило не завжди – іноді душа просила чогось легшого.
Якщо не покидати країну сонця, що сходить, то крім Ое 2024 року я читала хіба що мангу... Багато всілякої манги, більшість якої безслідно розтанула в пам'яті. Сподобалися лише "Музей" Томое Рьосуке (поки що українською вийшов лише перший том цього детективу) та "Йон та Му" Джюнджі Іто. А ще запам'ятався яскравий епізод з дитинства, який автор Лінус Лів поетизував та намалював у "Хлоп'яті у масці кота". Але варто зазначити, що це не манга, а маньхва, і автор – з Гонконгу.
І ще трохи не азійської, але пов'язаної з нею літератури: "Прокинутися на Шибуї" молодої чеської письменниці Анни Ціми. В цій книзі про студентку-японістку переплітаються три реальності – життя студентки в Празі, блукання привиду (а точніше, думки) по Японії, а також вигаданий з великою любов'ю японський письменник та його творчий доробок. Як на мене, останній є справжньою перлиною цієї книги.
Я не фанатка сімейних саг, але люблю автора "Буденброків" Томаса Мана, тож нарешті добралася до цієї трагедії одного роду. Це, напевно, найкраща сімейна сага, що мені доводилось читати, але дуже вже неспішно все відбувається, наче час застиг у бурштині – іноді мені хотілося більше дії, здавалося, що сімейство сидить за столом вже цілу вічність і ніяк не встане. І ще – мені в якомусь сенсі видалося неповним закінчення. Здавалося, що ось-ось почнеться Перша світова, але цього не сталося, і це ніби розчаровувало. Можливо, то моя власна травма. Роман дійсно хороший, але серед усього прочитаного мною творчого доробку Томаса Манна мені він запав у душу найменше.
2024 року запам'яталися ще дві книги першої половини 20 століття – австрійського автора Роберта Музіля "Сум'яття вихованця Терлеса", експресіоністичний роман, що висвічує внутрішні зміни та пошуки через думки зовсім молодої людини про все – від збочень до математики, та "Молодь без Бога" німця Одьона фон Горвата. Остання написана перед Другою світовою війною, і майбутня катастрофа буквально напливає на читача, як грозова хмара.
Також цього року я заглибилась у твір, що колись у дитинстві зовсім не зайшов – "Пані Боварі" Гюстава Флобера, та той, який, навпаки, дуже зайшов у ті ж роки – "Божественна комедія" Данте. Цікаво було спостерігати власні трансформації через давно прочитані й в якомусь сенсі підзабуті книжки. "Пані Боварі" цього разу здався дуже міцним текстом, але ніяк не виходила з голови думка, що справжні проблеми – десь за межами, і герої просто не знають, чим себе зайняти. Хоча, звісно, це просто перспектива, що відкривається з висоти (а швидше – з ями) нашого неспокійного часу. "Божественна комедія" йшла повільно, 1-2 глави на день з перервами, немов подорож крізь власні кола пекла та раю, але згадала я про неї досить вчасно, якщо судити з того, що я отримала від цього непростого читання.
З українських книжок запам’ятався "Марко проклятий" Олекси Стороженка – атмосферна річ, і дуже жаль, що роман лишився незакінченим.
Закінчую рік я з вікторіанським романом Томаса Гарді "Мер Кестербриджу". Якісний текст, з якого дуже добре видно, як винахідливо люди вміють придумувати собі проблеми на рівному місці, наче архітектори власних нещасть.
Ще цього року було багато коміксів. Наприклад, я прочитала майже всього "Сендмена" Ніла Геймана, а ще – перший том "Ласуна" Джеффа Леміра. З історією хлопчика з оленячими рогами я познайомилася раніше, з першого сезону серіалу, який дуже полюбила. Різниця між серіалом та коміксом відчутна. Комікс більш жорсткий і прямолінійний, тоді як серіал тепліший. Можливо, серіал вийшов трохи спрощеним, але для мене він важливий як один з останніх світлих спогадів про найближчу людину, з якою я вже ніколи не подивлюся другий сезон. Другий і третій том коміксів мені подарували на день народження, тож зовсім скоро я дізнаюся про розвиток історії хлопчика з оленячими рогами Гаса за прізвиськом Ласун.
Дмитро Курятник, автор "Межі"
У 2024 році я віддавав перевагу розважальній літературі, в основному перечитував комфортну для мене стару добру фантастику – "Дюна" Френка Герберта, цикл "Пісень Гіперіону" Дена Сіммонса, весь Warhammer та книжки із всесвіту World of Warcraft від видавництва Molfar. З нечитаного раніше – детективи Саймона Бекетта (обережно, деякі сцени доволі натуралістичні й можуть тригерити) та перший том "Експансії" Джеймса С. А. Корі (псевдо Деніела Абрагама і Тая Френка).
Серед графічних новел згадаю хіба що "Ґаннібала" Масаакі Ніномія, заплутаний трилер про сім'ю поліціанта, яка переїжджає у віддалене японське село, не підозрюючи, що їм доведеться зіштовхнутися з вбивствами й можливим канібалізмом. Серія трішки провисає всередині, але згодом знову набирає обертів. З тринадцяти томів українською видано вже девʼять.
Євгенія Губіна, редакторка "Межі"
Торік я розповідала про автора наукової фантастики Роберта Гайнлайна. Чимало його книжок справили на мене сильне враження, тому цього року я продовжую знайомитися із творчістю письменника.
Особливим для мене став роман "Місяць – суворий господар". Його події розгортаються на супутнику Землі, де починається революція. Одну з головних ролей в ній відіграє комп'ютер на ім'я Майк – унікальна машина зі свідомістю. Іншими словами – це щось на зразок загального штучного інтелекту (AGI). Не вдаватимусь у подробиці та просто скажу – рекомендую!
Ще один класний роман Роберта Гайнлайна – "Фермер у небі". Він про підлітка, який разом з родиною емігрує на супутник Юпітера. Спершу може здатися, що це – пригодницька історія. Але насправді у книзі письменник порушує гострі проблеми нестачі продовольства та виснаження ресурсів. Тому також раджу почитати.
Крім того, я прочитала науково-фантастичний роман "Космічна сім'я Стоунів". Він про родину, яка мандрує Сонячною системою. Як на мене, це доволі легка та гумористична книга. У ній немає складних тем чи прихованих аналогій – але історія від цього геть не програє.
До мого списку потрапили й інші твори Роберта Гайнлайна. Але нещодавно я вирішила зосередитися на підвищенні власної продуктивності та прочитати книгу "Без меж" Джима Квіка. Автор розповідає про формування звичок, мотивацію, встановлення цілей тощо. І хоча окремі поради мені здаються не зовсім доречними, деякі інструменти я вважаю корисними.
Кирило Балалін, автор "Межі"
Як завжди, я більше читаю технічної літератури про американські автомобілі та стрілецьку зброю, але там мій "топ" буде надто вузькопрофільним, тож цікавіше буде розповісти про все інше. Тим більше, що аж три з них стосуються ігрових всесвітів.
Почну з видання "Світ гри Far Cry 6". Раніше в мене був чудовий досвід з Cyberpunk 2077, коли я спочатку прочитав аналогічну книгу-путівник, а потім вже почав грати. З грою Far Cry 6, яку я відкрив для себе цього року, вийшло майже так само – як тільки зрозумів, що гра сподобалася, то замовив книгу українською мовою видавництва MAL'OPUS. В результаті отримав насолоду і від самого видання і таке відчуття в грі, наче не висадився на незнайомому острові, а повернувся додому – коли про місця та людей знаєш більше, ніж це показано на екрані.
До речі, щодо Cyberpunk 2077. Серед безлічі різноманітного ліцензійного мерчу від CD Project Red можна знайти й комікси, які англійською регулярно видають Dark Horse Books, а за українську версію відповідає видавництво Vovkulaka. Перший том, "Травма тім", вийшов ще у 2022 році, під кінець 2023-го українські читачі отримали "Твій голос", а навесні 2024-го – "Мрії великого міста". На відміну від Netflix-серіалу Cyberpunk: Edgerunners, комікси не додають ретроактивно нічого у саму гру (як це було з локаціями та персонажами аніме), але розповідають цікаві історії у цікавому ігровому всесвіті кіберпанку, до якого з кожним роком все ближче наближається й наш реальний світ.
Потужне розширення цього року отримала також бібліотечка офіційних видань по світу Санктуарія, тобто Diablo, і це недивно з урахуванням активної роботи Blizzard над покращенням Diablo IV. Наслідуючи стиль "книг від персонажів" серії Horadric Vault, що був раніше використаний для Book of Cain, Book of Tyrael та Book of Adria ще часів Diablo III, вийшли Book of Lorath (про артефакти) та Book of Prava (про релігії). Сукупно вони складають повноцінний референс по світу гри, знаючи який, грати стає цікавіше. В тому ж дусі виконана книга Tales from the Horadric Library з восьма художніми оповіданнями про різні події в Сантуарії. Монументальний том The Art of Diablo отримав продовження, присвячене Diablo IV та Diablo Immortal – правда, я ще чекаю його доставки з Amazon. А от деякими рецептами з Diablo: The Official Cookbook вже іноді справді користуюся. Взагалі, жанр кулінарних книг за іграми, фільмами та аніме завжди дещо натягнутий (добре, що поради з подібної книги по Fallout нам поки не знадобилися), але все одно прикольно бачити, наприклад, що карамелізованому бекону, який я регулярно готую років 10, вигадали історію про Таверну Вовчого Міста у Вестмарші...
Повертаючись до української реальності, на щастя дуже актуальним виданням цього року стала перша україномовна історія літаків F-16: "Бойовий сокіл". Автор Андрій Харук є професором Національної академії сухопутних військ та понад 20 років займається темою військової авіації, тож не дивно, що він чудово виклав всі деталі про, мабуть, найважливіший зараз для нас літак – створення, технічні особливості, різницю в модифікаціях та, звісно, бойове використання. Ну а видавництво "Віхола" правильно розрахували час появи книги у продажу влітку 2024 року, коли справжні F-16 мали почати надходити до Повітряних Сил ЗСУ.
Ну, а під новорічні свята я вирішив створити собі відповідний настрій нетиповою книгою Дж.Р.Р.Толкіна – "Листи Різдвяного діда", де зібрані справжні листи, які сам Толкін писав та ілюстрував для своїх дітей з 1920 по 1943 рік. Нічого спільного з найвідомішими творами маестро про світ Середзем'я (хоча гобліни згадуються регулярно), але це дуже мила та дуже сімейна книга, яка, скажімо так, несе в собі в правильному сенсі традиційні цінності. Видавництво "Астролябія" зробило чудову роботу по перекладу українською та публікації у приємному великому форматі зі збереженням усіх оригінальних листів англійською мовою. Це чудове доповнення до всіх інших книг Толкіна, які вони видають в єдиній серії.
Як бачите, смаки редакторів та авторів "Межі" щодо книжок дуже різні, а розповідають вони про свої уподобання так смачно, що навіть не будучі шанувальником того чи іншого жанру з’являється бажання познайомитися з цими творами. А що у 2024 році прочитали ви? Додавайте в коментарях.