На мій погляд, Xenosaga є найкращою серією ігор в умовному жанрі jrpg, хоча безперечно має свої недоліки та, що важливіше – вона недостатньо відома серед сучасних гравців, ба навіть любителів жанру. Щоб подолати це прикре непорозуміння і дізнатися чому саме я вважаю Xenosaga найкращою – я запрошую вас у поїздку рейками всієї трилогії у зручному форматі на ваш вибір: текст або відео. Обережно, двері зачиняються. Наступна станція – «Сюжетна».
Сюжет
Тецуя Такахаші (батько Xenosaga) в наш час відомий завдяки блокбастерам із циклу Xenoblade Chronicles. Та у справжніх дідусів типу мене, перше знайомство з його творчістю почалося ще з Xenogears, яка вийшла на першій Playstation в далекому 1998 році.
Вже тоді й гравцям, і керівництву компанії Square стало ясно, що ця людина здатна робити щось раніше небачене або незвичне для жанру, котре не обов’язково ставало бестселером. Відтак, бувши дуже зрілою науково-фантастичною грою, наскрізь просякнутою релігійними посиланнями, Xenogears не отримала належної уваги від керівництва, але одержала народну любов, яку Такахаші відчув.
В 99-у році він залишає Square, і створює власну компанію під назвою Monolith Soft, яка спочатку співпрацює з видавництвом Namco, а потім, коли історія з Xenosaga закінчиться – вже з Nintendo, під крилом якої він видає вже ігри з циклу Xenoblade.
Не важко уявити, що коїлось з правами на той чи інший твір, але цим суто юридичним моментом я хочу поставити крапку в питанні взаємозв’язку між Xenogears, Xenosaga та Xenoblade. Сюжетно – це абсолютно різні ігри, ба навіть серії. І хоча між першими двома можна неозброєним оком помітити схожий дух та посилання на спільні теми та образи, чисто юридично Такахаші не міг їх зробити частиною одного всесвіту.
Однак всесвіт і сюжет Xenosaga вийшов таким масштабним і насиченим, що врешті-решт можна стверджувати, що ця трилогія стала тим, чим мала стати Xenogears.
Починається все у 21-му сторіччі, коли археологічна експедиція в Кенії виявила монолітний артефакт під назвою Zohar. Він стане ключем для наступного еволюційного кроку людства (як в «Космічній одіссеї» Стенлі Кубрика), з часом надасть можливість подорожувати за межі Сонячної системи та стане причиною жахливого катаклізму, який зруйнує нашу планету вщент.
Чотири тисячі роки по тому колонізація космосу сягне неймовірних масштабів, людство розкинеться на тисячі планет і (як в «Дюні» Френка Герберта) зіткнеться з надзвичайно небезпечною расою Gnosis, коріння якої уходить в історію так само глибоко, як історія моноліту.
Саме тут в гру вступаємо ми в ролі Шіон Удзукі – молодої програмістки Vector Industries, яка розробляє потужну зброю проти Gnosis. Як це часто буває у японців, цією зброєю виявляється більш-менш терпимо сексуалізована робот-гіноїд з лаконічним ім’ям Кос-Мос.
Котру з них можна вважати головною дійовою особою – питання слушне, тому що, як будь-яка сага, Xenosaga налічує велику кількість таких осіб. В різні моменти всіх трьох епізодів до уваги гравця постає різний набір персонажів, які занурюють його у все глибші шари оповідання: від подій, які відбуваються одночасно в різних куточках всесвіту, до минулого і навіть колективного несвідомого (як у Юнга).
І це вже не кажучи про те як часто оповідь переносить нас на сторону антагоністів. Одна з приємних особливостей Xenosaga в тому і проявляється: здається жодна інша гра в жанрі за всю його історію не надає стільки ж цікавого і корисного умовно закадрового контенту.
Здивований свого часу хайпом навколо Tales Of Arise я скаржився на те, що її сюжет, окрім інших недоліків, дуже однобокий. Що коїться на стороні ворога показали бодай рази три за всю гру – і це можна назвати своєрідною болячкою жанру.
У Final Fantasy 8 ситуація була мало не гіршою і з часом в мене склалося враження, що японці знають лише крайнощі: або викликати конфуз не повним розкриттям сюжету, або вивалювати стільки таємничих і беззмістовних проявів антагоністів, що перше вже здається краще за останнє. З останнім до речі аж занадто перестарався Тецуя Номура у своїй культовій серії Kingdom Hearts, яку я з усім тим обожнюю.
Xenosaga ж своєю чергою показує як можна тримати баланс між тим, що коїться у кожної зі сторін конфлікту, вдало надаючи перевагу команді під управлінням гравця. Завдяки тому, що сторін тут декілька, сприймається все не гірше ніж «Пісня льоду й полум’я» Джорджа Мартіна, і гравець до кінця не знає хто кого переграє навіть серед поганців.
Інша приємна особливість Xenosaga – це її умовна «дорослість». За часів мого першого знайомства з трилогією, джерела, якими надихався і які цитував Такахаші, не були мені аж надто цікаві, ба навіть легкодоступні. Та я все одно був у захваті від розказаної історії й деяких пікантних, але частіше жорстоких сцен, які рідко зустрінеш в жанрі. І ось тепер, дослідивши гру повторно у 35 років, коли художні, наукові та музичні твори накопичились в моїй голові куди більш чисельно – я побачив все те, що не бачив раніше.
Ті ж назви всіх трьох епізодів, які напряму запозичені з однойменних творів Фрідріха Ніцше колись здавались мені просто вдало підібраними пафосними цитатами: «Жадання влади», «По той бік добра і зла» і «Так казав Заратустра». Наліпіть їх на фотки Джейсона Стейтема – буде вам готовий контент для пацанських пабліків.
Та тепер, маючи більш-менш пристойне уявлення про те що писав Ніцше, я можу стверджувати, що кожен з епізодів – це один великий оммаж кожній із книг філософа. Цікаво, що цикл ігор, як і magnum opus Ніцше, спіткала схожа доля: всі вони були нещадно скорочені. Із шести епізодичних ігор Xenosaga була скорочена до трьох, а чотири книги «Жадання влади» за задумом філософа були скорочені до однієї, ще й з іншою назвою – «Антихрист».
Та це не значить, що Сага обривається на півслові – жирну крапку в великій сюжетній арці автор все ж таки ставить. І я впевнений, що якби серія пішла далі, інші епізоди й надалі надихалися б ідеями Ніцше, як це колись робив, наприклад Третій Рейх. Різниця лише в тому, що останній робив це вибірково, беручи до уваги лише зручну і, так би мовити, «темну сторону» ніцшеанства.
Своєрідною карикатурою цьому служить один із головних антагоністів гри – полковник Маргуліс. Образ вправного фехтувальника із прилизаним волоссям і здоровенним шрамом на обличчі при першій зустрічі викликає стійкі асоціації з німецькими офіцерами часів Другої світової війни (зокрема Отто Скорцені). Коли ж він виправдовує геноцид планетарних масштабів простою класифікацією людства – ніяких сумнівів вже не залишається.
І так у всіх епізодах: за кожним сюжетним поворотом, за кожним героєм і його іменем стоять алюзії, які, на перший погляд, можуть здатися надто душними, та їх унікальна і власне колосальна гармонія в доволі рідкісному сеттингу в жанрі jrpg – це одна з головних привабливих рис серії.
Xenosaga – це науково-фантастична космоопера, де матеріалізуються міфи християнства та гностицизму, вчення Фрідріха Ніцше та Карла Густава Юнга, і соціально-правові інститути, які намагаються за всім цим встигати. Якщо у вас стріха палає від одного такого опису – нічого страшного, так і повинно бути.
Гравці повинні бути готові хоча б до внутрішньоігрової енциклопедії, об’єм якої вразить найсміливіших із них. Та й зрештою вся трилогія ніби створена для того, хто думає, що в цьому жанрі йому вже ловити нічого. Справа не тільки в сюжеті та ви зараз в цьому переконаєтесь, бо ми якраз прибуваємо на станцію «Ігроладну».
Ігролад
Коли перший епізод Xenosaga вийшов у 2002-му році, теоретично жанру jrpg було вже близько 16 років, та фактично він сприймався вдвічі старшим, тобто застарілим. Мало того, що переважна більшість ігор жанру була виконана в перенасиченому сеттингу фентезі, так ще одна з особливостей їх битв полягала в тому, що ініціювалися вони випадковими сутичками.
Ось як це переважно виглядало раніше. Переміщуючи аватар бойової групи по карті, гравець не бачив відповідні ворожі аватари. Після кожних декількох кроків, битви врешті починалися самі по собі й гравець ніколи не знав на якому ж кроці його чекає наступний поєдинок.
Не важко уявити як все це втомило більшість прихильників жанру і ми маємо бути вдячні за те, що Такахаші підтримав тренд, який розпочала культова Chrono Trigger в розробці якої він теж брав участь.
Спочатку вона, потім перевидання ігор серії Lunar, а зрештою і Xenosaga прибрали випадкову ініціацію і зробили це новим стандартом. Завдяки цьому гравці стали власноруч обирати битви, в яких вони хочуть брати участь.
Різниця здебільшого у тому, що у Chrono Trigger гравець і бачив всіх монстрів на карті, і бився з ними одразу ж на цій карті. Тоді як у Xenosaga один монстр на карті – це лише аватар умовного лідера ворожої групи, для битви з якою гра завантажує окреме поле бою, з окремим інтерфейсом.
В ньому всі учасники битви стоять стінка на стінку, іноді маючи шанс почати бій з перевагою, і кожен свій хід реалізують не сходячи з місця. Найважливішим елементом власне інтерфейсу є панель черговості ходів. Завдяки механіці Boost кожен учасник бою, навіть ворог, може зробити хід раніше своєї черги та в цьому полягає ключ до перемоги в будь-якій серйозній битві: накопичуєш достатню кількість бустів і реалізуєш вдвічі більшу кількість ходів.
Дія другої по важливості панелі інтерфейсу також розповсюджується і на союзників, і на ворогів, і той, хто ходить під час відображення тієї чи іншої іконки на цій панелі – отримує один з трьох модифікаторів. Або підвищений шанс критичної шкоди, або більшу кількість бусту, або більшу кількість балів навичок. Останній модифікатор лікує весь цикл Xenosaga від болячки жанру, на яку скаржаться всі, хто надто поверхнево з ним знайомиться. Мова про грінд.
Замість перекладу з англійської я вигадав для цього розшифровку: «Гра Репітативна І Надто Докучлива» (мої вітання панам із «Шлякбитраф». Ті, хто на це скаржиться, стверджують, що в jrpg треба брати участь у великій кількості додаткових і одноманітних битв, щоб прокачувати персонажів до необхідного рівня, інакше в серйозні босфайти нічого і лізти. Так от зазвичай це все неправда і Xenosaga в цьому плані не виключення.
Все що треба – це завдавати смертельного удару, коли на панелі модифікаторів відображається іконка бонусних очок навичок і все. Таким елегантним рішенням Такахаші перетворив прості битви з рядовими монстрами в цікавий тактичний менеджмент: гравцю треба не тільки ефективно винищувати противника, а й робити це своєчасно. В іншому випадку він ризикує суттєво збільшити кількість необхідних битв, а отже і кількість годин на проходження гри.
За статистикою на кожен з епізодів гравці витрачають в середньому по 35 годин і особисто в мене десь так і вийшло. Та я маю наголосити, що я не взяв участі в жодній зайвій битві. Тупо фармити очки досвіду або навичок мені не довелося на жодному з етапів гри. Я просто користувався згаданим модифікатором у кожному поєдинку, який мені траплявся при дослідженні рівнів, і у випадку з бектрекінгом я з легкістю уникав небажаних битв (навіть в третьому епізоді, де систему бонусів прибрали взагалі).
Про бектрекінг трохи згодом, а ось дослідження світу гри виконано на недосяжному для жодної іншої jrpg рівні. З одного боку відсутність карти може здатись незручністю, та дизайн рівнів на ділі такий компактний і цікавий, що наявність карти тупо вбила б весь кайф дослідження. В ті часи ще не було тренду і технічної можливості робити гігантські карти з купою однакових активностей, тому світ Xenosaga повний цікавих пазлів, секретів і закутків з цінними винагородами.
Останніх на жаль не так багато в мінііграх, та кількість таких сторонніх розваг як мінімум викликає повагу, а як максимум – вдало відволікає від основних задач: слот-машина, покер, колекційна карткова гра, щось типу грального автомата, де ти мусиш прицільно підбирати винагороди, свій аналог культової Lemmings, і навіть екшн-дуелі на здоровенних роботах.
Але участь роботів лише мінігрою не обмежується і про це треба поговорити окремо. Кожна іменна меха має своє власне екіпірування і рано чи пізно потрапляє під управління гравця, що ще більше закручує гайки унікальності Xenosaga в роки її популярності. Мені взагалі складно пригадати хто окрім Такахаші регулярно використовує пілотованих роботів у своїх jrpg-проєктах, але це не значить, що в нього це вдало виходило кожного разу. Мехи в нього були ще в Xenogears, та чомусь в першому епізоді Xenosaga вони виявились настільки неефективними, що 90% битв в мене проходили без них.
Тоді як далі він розв’язав цю проблему не менш елегантно ніж у випадку із гріндом: в останніх двох епізодах вже не можна призивати мехи під час бою. Натомість для роботів виділили окремі фрагменти гри, де і в бою і під час дослідження гравець може використовувати лише їх. Цікаво те, що пізніше такі фрагменти можна повторно відвідати за допомогою підсвідомості, але тепер вже як пілота, який внаслідок своїх розмірів може побувати в важкодоступних місцях.
Як ви правильно зрозуміли – підсвідомість відіграє одну з важливих ролей не лише в сюжеті, а й в геймплеї. На жаль такий бектрекінг Такахаші реалізував нормально теж не одразу. Для дослідження старих локацій першого епізоду гравець зобов’язаний користуватись нечисленними пунктами входу і виходу з підсвідомості. Така марна і не цікава трата часу мало кому сподобалась і починаючи з другого епізоду проблему було вирішено: щоб зануритися в підсвідомість все ще треба було шукати необхідний пункт, та вийти з неї можна було вже в будь-якому місці.
В тому ж другому епізоді Такахаші наважився на доволі рішучий і ризикований крок: він відмовився від валюти. Все просто: все що зняли з ворога – тим і користуєтесь, і робите це обачно. Адже ніколи не знаєш що і коли тобі знадобиться. Та за всієї експериментальності такого підходу, на мій смак в першому епізоді було витримано кращий баланс, котрий так само рідко зустрічається в рольових іграх загалом, а не тільки японських. Відтак, лут в першій частині трилогії виглядав найбільш правдоподібно: гроші можна було знайти лише у солдатів, а якісь металічні рештки лише у роботів.
Зміни торкнулися і системи прокачування в сторону спрощення. Найбільш вдалою вона виявилась в першому епізоді, де можна було вивчати ексклюзивні навички, вбудовані в речі, потім використовувати їх вже знявши екіпірування, або навіть передавати їх між персонажами.
Загалом таких ключових відмінностей між епізодами достатньо, щоб не складалося враження ніби граєш в одну й ту ж гру, та їх не настільки багато, щоб все летіло догори дриґом. Та найбільш разюче вони відрізняются аудіовізуально, що ми й розглянемо на нашій наступній зупинці – «Естетичній».
Естетика
Як наш туристичний потяг, так і камера в Xenosaga рухається рейками. Все навкруги виглядає ніби тривимірним, та гравець не може вільно рухати камерою – йому дозволено розглядати все лише під заздалегідь запрограмованими ракурсами. Така камера грає важливу роль при дослідженні рівнів: на перший погляд, гравець не завжди помітить щось корисне, та він часто може бути приємно враженим нагородою за власну допитливість.
У 2001-му, за рік до виходу першого епізоду Xenosaga подібну камеру в жанрі популяризувала Final Fantasy X, та дослідження світу в ній було й близько не таким цікавим. Там і карта була завжди доступна і дизайн рівнів був суттєво скромніший. Але треба віддати їй належне – до її рівня графічної краси Xenosaga дійде лише через п’ять років.
Лише ближче до третього епізоду серія стає схожа на справжній блокбастер тих часів, та це не значить, що попередні два аж надто непривабливі. Вони просто грубіші, простіші та елементарні помилки в них помітні частіше. Наприклад під час дослідження рівнів всього другого епізоду аватар лідера бойової групи не відкидає тінь.
Інша неприємна особливість – зовнішній вигляд і голоси персонажів, а точніше те, як вони змінювались між епізодами.
По-перше, це напевно виглядало б більш гармонійно, якби суттєво змінена зовнішність чекала кожного героя, а не вибірково, як це врешті виявилось.
По-друге, я розумію, що при роботі з акторами ситуації бувають різні й хтось фізично не може озвучити героя, над яким він працював в минулому епізоді. Та коли мова йде про технічну якість – в мене вже закінчуються аргументи.
Яскравим прикладом зміни якості звуку є голос однієї з моїх улюблених героїнь – Момо. За цим посиланням ви знайдете приклади того, як вона звучить в битвах першого і другого епізоду, і ця різниця, я впевнений, неприємно вас вразить. В другому їй ніби й бітрейт знизили й запис робили бозна-де в бозна-яких умовах.
Та ця проблема торкнеться лише тих гравців, яким Момо подобається так само як мені. Пройти гру можна будь-яким складом команди, та в моїй команді Момо була протягом всіх трьох епізодів і її бойові репліки в другому я, відверто кажучи, вимушений був терпіти.
Вимкнути їх неможливо, пропустити теж і до речі добре, що починаючи з другого епізоду анімацію спеціальних прийомів зробили вдвічі коротшою. В першому вони були надто довгими для гри, де ти вимушений їх дивитись не менш ніж сотню разів.
А от довжина наступного нюансу мене навпаки приємно здивувала і двадцять років тому, і зараз, враховуючи всі блокбастери жанру, які вийшли за цей час. В жодному з них я не помітив настільки ж довгих кінематографічних заставок, як в Xenosaga (найближчі конкуренти – звісно Xenoblade від того ж Такахаші).
Це було доволі незвичним тоді, і залишається таким понині. В наш час в жанрі більш численними залишаються суто діалогові заставки, в яких герої здебільшого стоять як вкопані та хоч якось анімують текстові блоки. Xenosaga своєю чергою настільки близька до повнометражного кіно, наскільки це взагалі можливо в жанрі jrpg.
Лише в третьому епізоді діалогових заставок стає помітно більше, але перевага в цілому залишається за кінематографічністю. Та не хвилюйтесь. Якою б довгою не була заставка – її завжди можна поставити на паузу чи взагалі пропустити, та суто сюжетно я б вам цього безперечно не радив би.
І добре, що в них не доводиться багато читати та можна все сприймати на слух, адже всі вони озвучені, але з усім тим, я мушу попередити всіх у кого з англійською мовою не дуже. Завдяки численним науково-технічним і юридичним термінам Xenosaga – гра не з простих для розуміння. Мова тут безперечно не така важка, як в Disco Elysium, але загалом рівень англійської я б тут схарактеризував як “вище середнього” так точно.
Добре, що музика може звертатись до нас без слів, тому зрозуміти її зможе кожен. Саундтрек для кожного з епізодів писали різні композитори: для першого – Ясунорі Міцуда. Для другого – дует Шінджі Хосое і Юкі Каджіура, тоді як для роботи над третім залишилась лише остання. Всі вони досвідчені митці: чоловіки більше знані своїми працями в ігровій індустрії, тоді як пані Каджіура в першу чергу відома як аніме-композитор.
Щоб скласти власну думку про саундтрек можете скористатись цим посиланням, та я маю зазначити, що думка публіки майже одностайно вважає саундтрек другого епізоду найгіршим. Певною мірою я з публікою згоден, адже музика із катсцен, яку писала Каджіура і геймплейна музика за авторством Хосое одна одній просто не пасує. Вона надто різна: якщо в заставках грають більш оркестрові та похмурі твори, то під час ігрового процесу гравець чує простіше ритмічне техно с куди більш позитивним настроєм.
Така різниця не випадкова. За весь час роботи композитори жодного разу не зустрілися і не створили жодного треку в колаборації. Та хай там як, саме геймплейна музика другого епізоду мені подобається найбільше і саме вона спливає в пам’яті в першу чергу. Можливо якраз тому, що вона така попсова і приставуча.
Так чи інакше саундтрек циклу в жодному разі не постарів, чого не скажеш про згадані раніше кіношні заставки. У Final Fantasy X свого часу вони теж не мали високої роздільної здатності, та з часом, коли вийшов ремастер, картинка, як хороше старе вино, стала тільки кращою.
На жаль, за словами розробників, ремастер Xenosaga на цей момент економічно недоцільний, тому які б налаштування емулятора ви не використали б – ви лише поліпшите графіку ігрового процесу. Тоді як заставки залишаться майже без змін.
До речі не все так просто і з емуляцією. Ваш покірний слуга переклацав всі можливі налаштування, перечитав всі можливі форуми та зрештою знайшов золоту середину, завдяки якій всі три епізоди виглядають найкраще і з найменшою кількістю багів. За цим посиланням ви знайдете необхідні налаштування, а також інструкцію для розв’язання важливої проблеми першого епізоду стосовно збереження прогресу.
Прогрес також невпинно несе наш потяг в напрямку кінцевої станції цього огляду, де я хотів би коротко підбити підсумки.
Підсумки
На мою думку, Xenosaga має стояти в кінці вашого туристичного маршруту по визначним пам’яткам жанру jrpg. Вирішіть нарешті яка Final Fantasy чи Persona вам подобається найбільше і лише тоді беріться за культовий твір пана Тецуя Такахаші.
Іншого такого твору не було, лише від того ж автора, та й то – він був скромніший. Наприклад Xenogears, яку можна вважати вдалою розминкою, яка через юридичні нюанси напряму сюжетно не пов’язана із сагою.
Не пов’язана з нею і найсвіжіша трилогія того ж автора – Xenoblade Chronicles. І вона врешті сумно додає: іншого такого твору і не буде.
Навряд чи хтось, навіть Такахаші, наважиться зробити в жанрі щось таке ж доросле і жорстоке, ще й з настільки розгалуженим сюжетом, якому позаздрять сучасні серіали.
Це історія про виживання людства перед обличчям ворога, створеного на перехресті колективної підсвідомості та надлюдини за вченнями Юнга і Ніцше, а також релігійних міфів гностицизму чи християнства. І все це на фоні міжусобних війн, соціальних криз і науково-технічного прогресу, який не тільки призвів до цих криз, але й до куди більш небезпечних наслідків.
Жанр космічної опери в іграх майже не представлений, жанр jrpg не надто насичений сеттингом наукової фантастики, тому враховуючи все вищесказане Xenosaga сяє як прихований діамант, недоліки якого менш важливі за недоліки жанру, який він представляє і виправляє.
В порівнянні з більшістю jrpg тут в рази більше контенту про антагоністів, ще більше кінематографічних заставок і в рази менше репітативного та затягнутого ігроладу, якщо його взагалі тут можна таким назвати.
Випадкових зустрічей з ворогами нема, грінду теж нема, дослідження світу виконано в традиціях класичних Resident Evil з великою кількістю пазлів і закутків, де зберігається не тільки приємний лут, але й сюжетний контент. Битви покрокові, їх механіками в однаковій мірі можуть користуватись і ваші противники, а коли вам все це наскучить, ви завжди можете відволіктись на цілу купу вбудованих мініігор.
На цьому все. Цей потяг далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони, та не залишайте інші мої рецензії без догляду.
Завантаження коментарів …