Рецензія на фільм «Я, Побєда і Берлін» за повістю Кузьми Скрябіна

Екранізація повісті Кузьми Скрябіна «Я, Побєда і Берлін» поєднує ретро-комедію про післярадянщину початку 90-х, пригодницьке роуд-муві про курйози українців у Берліні та байопік про становлення музиканта. Але у жодному із запропонованих сегментів стрічка не виглядає зрілою, власне як і її літературне першоджерело.

При всій повазі до пам’яті загиблого українського рок-співака і до його музичної творчості варто визнати, що письменницькі проби Андрія Кузьменка особливої художньої цінності не мають. «Я, Побєда і Берлін», до речі, не перший твір, який після смерті Скрябіна перенесли на екран. Раніше була адаптована повість «Місто, в якому не ходять гроші», та то було кіно ще жахливіше, набагато жахливіше.

У фільмі «Я, Побєда і Берлін» дівчина головного героя, котрий є альтер его самого Кузьми й так само починає музичний шлях з провінційного містечка Львівської області, невірно ставить наголос і називає зусилля хлопця «аматóрством». І от такий в тому є парадокс: музика гурту «Скрябін», яка в 90-х і нульових була одним із найпомітніших явищ нової української рок-музики на рівні з колективами «Океан Ельзи» і «Друга ріка», ніколи аматорством не була. А от література і фільми по тій літературі – це суто любительські доробки, які не мають нічого спільного з дорослим мистецтвом.

Єдине, що є більш-менш професійне у стрічці, – робота костюмерів і декораторів, які правдоподібно відтворили й український антураж початку буремних 90-х, де стиляги і богема носять «джинсу», контрабандисти і спекулянти – плащі, а рекетири – шкіру і малинові піджаки на золотих ґудзиках; і безцензурну андеграундну атмосферу Берліна після падіння стіни. Професійно, звісно, звучить і закадрова музика, складена з гітів «Скрябіна» в аранжуванні сучасних виконавців, але, по-перше, не вистачає ностальгії за оригінальним звучанням, а по-друге, пісні надто щільно нагромаджені і накидані на відеоряд геть безладно. Тож найбільш доречним і найбільш ефектним триб’ютом слід назвати появу в кадрі пса породи бультер’єр, ще й на німецькому кордоні, як живу й до того ж актуальну алюзію на рядки «А я не бультер`єр і не собака. Велика голова така ніяка. Що з того, що ми всі тепер Європа, як в мене голова така ніяка».

Подорож на іржавій «Побєді» повз українську, польську та німецьку митниці з кримським канабісом, захованим у манекенах на задньому сидінні; халепа у берлінському іммігрантському кварталі з турецькою бандою; шок-вояж у берлінський нічний клуб, де ні любов, ні самовираження не мають жодних обмежень… – всі авантюри цієї одіссеї покликані упевнити молодого музиканта Кузьму у тому, що він зробив правильний вибір: йому треба займатися саме музикою, а не перепродавати на ринку польську шинку чи гендлювати якоюсь іншою комерцією. Тобто невигадлива дорожня комедія нібито несе екзистенційний підтекст, але ясно що українську версію «На дорозі» Керуака від тієї зеленої примітивної екзистенції чекати не варто.

Проте враховуючи закиди про кислотний тріп, досвід із БДСМ, одностатеві лизання і купу марихуани всередині моторошних радянських вітринних ляльок…, в авторів могло б вийти щось на кшталт «Похмілля у Вегасі», тобто по-справжньому доросла комедія без гальм і загравань з прокатним рейтингом для підліткової аудиторії. Натомість режисерка Ольга Ряшина («Секс і нічого особистого») зняла вкрай дитяче наївне кіно, де всі мармеладні та карамельні від пірсинговано-татуйованих амбалів до тіпочків-здирників, а той секундний бондаж виглядає двадцять п’ятим кадром, випадково чи зумисно вклеєним у майже сімейну розвагу. До того ж украй попсове кіно (власне, і пісні «Скрябіна» переспівали переважно виконавці, котрі звуть себе рокерами, але співають поп), в якому рокерським виглядає хіба що постер Depeche Mode, та й то Дейв Гаан з нього підморгує, наче безвусий Павло Зібров.

Та мабуть, найбільш незграбний момент фільму «Я, Побєда і Берлін» – це той, де актор Іван Бліндар в амплуа перевдягненого у модну сорочку гайдаївського Шурика силується копіювати ексцентричний транс Кузьми під час виконання пісні «Танець пінгвіна». Від того фальшивого закочування очей і собі хочеться закотити очі, відкотити завісу.