Рецензія на серіал «Справжній детектив: Нічна країна» / True Detective: Night Country

Культовий серіал-антологія True Detective, від першого сезону якого всі кіномани отримали естетський оргазм, нарешті повернувся. У четвертому сезоні головні ролі виконали Джоді Фостер (побачити яку знову в образі детектива, що вперто і відчайдушно йде по слідах убивці, надзвичайно ностальгійно для шанувальників «Мовчання ягнят») і колишня професійна боксерка Калі Рейс, дівчина вражаюче сильна та фактурна, у котрій ще й заховався неабиякий драматичний талант.

Вперше в рамках антології True Detective обох детективів зобразили жінки, до того ж обидві персонажки вийшли відверто емансипованими й брутальними, проте не шаблонними, не підігнаними під модні феміністські кліше, а самобутніми та глибокими, зануреними кожну у свою відмінну від сусідньої екзистенцію. Вперше сезон True Detective вийшов не під номером, а з оригінальним підзаголовком. Вперше в рамках антології реалістичне розслідування тісно сплелося з містикою, з відгуками чогось надприродного, потойбічного, незбагненного, непідвладного криміналістиці чи будь-якій іншій науці; вперше детектив поєднався з горором. Вперше сценаристом і шоуранером True Detective виступив не Нік Піццолатто, котрий десять років тому започаткував цей атмосферний цикл; його замінила знову-таки жінка, а саме мексиканська авторка і режисерка Ісса Лопес.

До речі, після прем’єри четвертого сезону Піццолатто виступив з різкою критикою і навіть оперував в оцінці True Detective: Night Country таким грубим епітетом, як «тупа». Екскерівник проєкту назвав «тупою» спробу нових авторів прив’язати їхню історію до його концепту і його альманаху. Важко сказати, чи був сценарист щирим у своїй лихомовній рецензії, та, чесно кажучи, виглядала та жовчна характеристика як банальна образа за те, що його звільнили. Звільнили цілком логічно через те, що другий і третій сезони однаково не виправдали великих очікувань після тріумфального початку. Звільнили та замінили, до того ж жінкою.

Ісса Лопес і справді перезапустила франшизу True Detective, переформатувала і ревізувала її. Проте точно не порушила її основні правила та не спотворили ключові риси, закладені виразним тандемом луїзіанських копів у виконанні Вуді Гаррельсона та Метью МакКонагі – так само напустила густу, цупку, насичену атмосферність і так само розповіла справжній детектив…

Цього разу події True Detective розгорнулися у вигаданому містечку на Алясці, серед вічних арктичних льодовиків, де із настанням полярної ночі загадково зникли геть усі дослідники з полярної станції. А на місці вкрай дивної пропажі, серед кинутих особистих речей і надкушених бутербродів, поліція знайшла відрізаний людський язик, який виявився зниклою частиною тіла корінної жінки, котру хтось жорстоко убив ще шість років тому. Жінка та люто протестувала проти роботи місцевої шахти, бо через видобування з кранів текла чорна вода і діти народжувались мертвими. Проте жодних зачіпок тоді не знайшли (чи не хотіли шукати), і справа відправилася до архіву, де пролежала… допоки не щезли дослідники.

Night Country базується на плетиві реального, наукового та міфології, зокрема культури та вірувань алеутів, корінних жителів Аляски. У контексті центральних характерів першу пасму цієї коси уособлює цинічно-скептична й атеїстична героїня Джоді Фостер, яка представляє білих «заїжджих» мешканців крижаного півострова і котра категорично не вірить у надприродне, себто привидів, духів, ритуали шаманів, зв’язок живих із мертвими…, котра щиро упевнена, що за вбивствами стоять не монстри, не демони й не примари, а вбивці з плоті та крові. Другу частину плетива уособлює героїня Калі Рейс, котра вірить і знає, що тут, на краю світу, де майже закінчується життя і химерними фантомами прадавньої ночі блукають самотні та неприкаяні білі ведмеді, до живих дійсно приходять померлі… ось тільки нащо, не знає.

Можна, звісно, звинуватити Іссу Лопес у тому, що її сюжет ґрунтується на сетинговому штампі: щось страшне і зловісне спить і прокидається у нарочито сприятливій атмосфері вічного лютого холоду і безпросвітної темряви, від якої не рятують ані генератори, ані різдвяні гірлянди. Можна навіть сказати, що True Detective: Night Country є вторинною до таких серіалів як Fortitude чи The Terror, зокрема першого сезону іншої містичної антології, де експедиція застрягає в арктичній кризі й зіштовхується з чудовиськом-духом з ескімоських легенд… або з галюцинаціями на порозі голодної й морозної смерті, та культового полярного горору Джона Карпентера The Thing… Хоча насправді Лопес наслідує, але не повторює; і падає у надзвичайно красивий (жахливий, проте красивий) екзистенційний декаданс замість того, щоб просто лякати за допомогою мороку і зими.

Очевидно, йдеться зовсім не про те, що пітьма і студінь ховають надприродних потвор. А про те, що саме там, де все закінчується і де панує первісна прастара вічна тиша, там домує есенція нещадної й нездоланної людської самотності. І хто б як з тією одинокістю не боровся (обидві головні геройки «витрахують» важку самоту легким грубим сексом без почуттів і зобов’язань; хтось шукає прихисток в ніжній любові до відданих маламутів; хтось, як наївний персонаж Джона Гокса, одержимий пошуком рятівної пігулки від білосніжної мли ведеться на відверте «любовне» шахрайство інтернет-аферистки з Владивостока; а хтось, як загадкова стара у виконанні Фіони Шоу, навпаки, тікає від гучного «нормального» світу сюди, в оселю аномального «затишку» мертвого безголосся), вона все одно тут укорінилася і живе, живе набагато довше за людство.

Завдяки бездоганному візіонерству Ісси Лопес правічна, споконвічна меланхолія і первинна порожнеча, котрі були на цій землі до нас, матеріалізуються. Ходять безцільно по вулицях однооким білим ведмедем. Тануть разом з почварною крижаною скульптурою, в котрій гіркоіронічно сплелися мертві знівечені тіла дослідників, які шукали у стерильній пустоті витоки нашого «прекрасного» життя… І справді здається, що ані раю, ані пекла немає. Є тільки лід, «куди приводять мрії».