Рецензія на фільм «Астронавт» / Spaceman

Адам Сендлер (який нечасто, але і не вперше грає драму поза своїм звичним комедійним амплуа) втілив образ вигаданого чеського астронавта Якуба, який летить в одиночну місію за межі Юпітера, майже на край Сонячної системи, аби розгадати таїну пурпурової хмари, що повисла в небі над Землею. Натомість усвідомлює в далекому космосі, що те надважливе, яке він шукав бозна-де, насправді весь час було вдома у нього під носом. 

Майже камерну стрічку, котра в обгортку космічного ретро-футуризму про пошуки глобальних відповідей на загадки буття загорнула локальну інтимну екзистенційну рефлексію і проблему звичайного земного шлюбу, зняв режисер титулованого мінісеріалу «Чорнобиль» Юган Ренк. Причому спираючись на першоджерело (чеський роман), автори американської екранізації не перейменували Якуба на Джейкоба з NASA, тобто головний герой так і лишився чеським космонавтом, а його полишена в самотності на Землі вагітна дружина у виконанні Кері Малліган так і лишилася Лєнкою.

Звісно, «Астронавт» – далеко не перший фільм, який використовує космос як метафору людської самотності. В одній із перших сцен, де головний герой (герой нації та герой всієї планети) у проміжку між незграбною рекламою товарів спонсорів (протинудотного, снодійного, засобів дезінфекції…) відповідає на запитання усіх охочих звернутися до нього землян, юна школярка запитує, чи він справді найсамотніша людина на Землі? Якуб ніяковіє, модератори з центру зв’язку намагаються перефразувати запитання в оптимістичній формі, зрештою астронавт відповідає щось шаблонне на кшталт «ні, звісно, ні, я не самотній, адже в мене є усі ви, все людство зі мною». А тим часом його дружина Лєнка надсилає повідомлення, що йде від нього, бо він егоїстично покинув її саму з ненародженою дитиною і взагалі завжди був егоїстом, витав у хмарах своїх відірваних від реальності мрій замість того, щоб бути з нею тут і зараз на землі. 

Але центр зв’язку перехоплює повідомлення, щоб не засмучувати, не добивати Якуба в і без того стресовій ситуації. Та герой все одно відчуває, що щось не так, адже Лєнка давно мовчить. Його мучить безсоння у купі з кошмарами. Недосипання і меланхолія через відчуття тотальної самотності провокують галюцинації, і одного разу Якуб бачить на своєму космічному кораблі гігантського павука, котрий говорить людською мовою, і не просто говорить, а приміряє роль психотерапевта, намагаючись розібратися і в складних стосунках Якуба з померлим батьком-комуністом (через комуністичні гріхи котрого герой вирушив у типу надважливу для цивілізації місію спокутувати батькові помилки й батькову провину), і в корінні його депресії, і в негараздах у шлюбі, що очевидно добігає завершення там унизу, за п’ятсот мільйонів кілометрів від присутності Якуба, котрий так відчайдушно прагнув угору, що відірвався від землі в усіх буквальних і фігуральних сенсах.

Власне, весь фільм – це психотерапевтичний сеанс, у ході якого Якуб спершу боїться і тікає від монструозної химери, потім пригощає фундуковою пастою, потім виливає душу і ніби зі сторони споглядає на власні хиби у стосунках з Лєнкою, на перехід від поетичної романтики до прозаїчних сварок; потім заводить з павуком дружбу, обіймається з павуком і нарешті за руку (чи то за лапу) летить з павуком крізь космічний простір у самісіньке серце пурпурової хмари, котра є одночасно початком всього і кінцем… «Все, що має початок, має і кінець. Навіть всесвіт», – повчає мудрий (але мудрий у межах трюїзмів) павук, натякаючи, що і будь-які стосунки, будь-яке кохання теж від самого свого початку рухається у бік неминучого завершення. Хоча кіно зазвичай дає закоханим другий (а в деяких ромкомах на кшталт «Звички одружуватися» навіть третій і четвертий…) шанс.

Нетривіальний потенціал в цієї історії нібито є. Наслідуючи у контексті космосу як метафори внутрішнього вакууму (душевної пустки) такі стрічки, як «Гравітація» с Сандрою Буллок і «До зірок» із Бредом Піттом (герої яких так само фігурально і буквально відлітали від землі/ Землі й, усвідомивши ціну і наповненість нижчого від захмарних марень чи больових фантомів смислу, поверталися до твердої поверхні, до реального життя), «Астронавт» дещо полегшує героєві завдання: дає співбесідника (образом якого попутно поборює кліше про іншопланетних монстрів на кшталт Чужого чи Келвіна з «Життя», котрі не обов’язково мають бути хижими тварюками, а й можуть виявитися ліпшим і життєво необхідним у чорній дірі убивчої фрустрації другом). І якби діалоги з профрейдистським попутником були філіграннішими й глибшими, якби в тих розмовах упродовж майже двох годин не перетасовувались поверхневі банальні істини, то «Астронавт» міг би стати космічною алюзією до бергманівських «Сцен з подружнього життя», де павук був би… самим Бергманом.

Але на жаль, фільм Югана Ренка – це двовимірна модель, пласка проєкція внутрішнього людського всесвіту, що має довжину і ширину (чи радше висоту і низину, якщо ми кажемо про нездійсненні мрії та буденне щастя), але не має об’єму. І це у той час, коли навіть наш примітивний світ є тривимірним простором, не кажучи вже про теорії щодо незбагненного п’ятивимірного космосу.