Японська версія легенди. Огляд гри Silent Hill f

Silent Hill f викликала чимало суперечок ще задовго до виходу. І не дивно: як так – взяти й перенести американське містечко Сайлент Гілл у Японію 1960-х?! Замість звичних туманних вулиць – непоказна повоєнна провінція, замість змученого чоловіка – школярка в "матросці", а замість особистої драми дорослої людини – патріархальні заморочки, булінг і шкільний любовний трикутник.

Втім, чому б і ні? Боротьба з власними демонами не має національності чи кордонів. Тож, можливо, метафоричний Сайлент Гілл може бути будь-де. Чи все-таки не може? Розбираймося.

Трохи технічних деталей

Я грала на звичайній PlayStation 5 першої ревізії. Паралельно мій друг проходив гру на комп'ютері (AMD Ryzen 7 7735HS, NVIDIA RTX 4050, 16 ГБ DDR5 RAM). У мене артефактів не було, а от у нього часом траплялися, особливо після кат-сцен, коли частина зображення виглядала нормально, а інша розпадалася на промені. Після одного з патчів цей ефект зник.

І я, і мій друг помічали періодичне падіння fps, хоча не надто часте. Ну а те, що всі кат-сцени заблоковані на 30 fps… Схоже, це вже така традиція. Може, колись доберуться й до 60 fps – хто зна!

Silent Hill f працює на рушії Unreal Engine 5, тож картинка виглядає цілком сучасно: не nextgen у всій красі, але дуже навіть гідно. Утім, головне тут не технологічність зображення, а його атмосферність, як і завжди в серії.

Трохи про локалізацію. На жаль, на відміну від ремейку Silent Hill 2, українських субтитрів тут немає. Озвучення – англійське або японське. Разом з антуражем другий варіант автентичніше. Я грала з японським озвученням і англійськими субтитрами.

Як починалась ця історія

Ні, ми не будемо занурюватися в історію серії – ми вже це робили раніше. Тут нагадаємо лише, що крім минулорічного ремейку другої частини Silent Hill, нова повноцінна гра серії вийшла аж у 2012 році.

Тож нехай у Silent Hill f і немає номера, фанати франшизи покладають на неї великі сподівання. Продається вона вже непогано, тож, можливо, попереду нас чекають не лише ремейки.

Події переносять нас у японське містечко Ебісугаока. Головна героїня – школярка Хінако Сімідзу, дівчина років шістнадцяти, активна, спортивна, член шкільної легкоатлетичної команди. Вона живе у родині, де панує страх. Батько п'є, кричить, принижує. Мати мовчить, звикла терпіти. Старша сестра вже пішла з дому: її видали заміж, і вона просто змирилась, вирішивши, що так треба. Хінако не така. З ранніх років їй було цікавіше грати у хлопчачі ігри, за що її дражнили. Вона не хоче повторювати долю своєї матері та сестри, не хоче жити у вічному страху.

Одного разу під час чергового скандалу Хінако тікає до міста. Але щось не те: Ебісугаока дивно спорожніла й тиха. Людей немає, лише кілька знайомих облич – її найкращий друг Сю й дві подружки зі школи. І раптом усе ламається. Одна з подруг, Сакуко, зникає просто на очах, місто вкриває густий туман, з землі виростають яскраво-червоні лілеї, а реальність починає спотворюватися. Вулиці викривляються, простір стискається, а Хінако залишається сама у чужому, непривітному світі. Це початок історії, де головний жах – не монстри, а люди. Чи то одне й те саме?

Сюжет схожий на сон під час високої температури, що триває близько десяти годин. Іноді здається, що ти вже зрозумів усе, але з'являються нові деталі, змінюються сцени, відкриваються фрагменти, яких не було раніше. У грі є п'ять фіналів, включно з традиційним жартівливим, але щоб побачити справжню кінцівку, доведеться пройти все кілька разів. Це не формальне затягування часу: при повторному проходженні відкриваються нові записи, сцени й навіть унікальна зброя.

Через візуальні особливості в деякі моменти складається враження, що дивишся дораму, сюжет не завжди здатен зачепити, але в цілому він непоганий і поступово відкриваються нові нашарування. Навіть емоційне японське озвучення, яке подекуди здається занадто експресивним, тут звучить щиро. Воно не вибиває з історії, а підсилює її.

Геймплей: survival horror плюс дерев'яний soulslike плюс загадки

Зазвичай геймплей Silent Hill – це дослідження території, пошук предметів, бої з монстрами та вирішення загадок. Начебто й Silent Hill f – про те саме, але тут розробники вирішили дещо змінити пропорції. Точніше – акценти.

Зізнаюся: у таких іграх я зовсім не люблю морочитися з бойовкою. Для мене вона – лише частина атмосфери, тож повинна добре вписуватися в неї та не заважати. І це не те щоб я якась особлива: щось мені підказує, що я – досить типовий любитель туманного містечка. Це я веду до того, що навряд чи знайдеться людина, яка грала у будь-яку частину франшизи саме заради боїв з монстрами. А от у Silent Hill f розробники вирішили додати боям більшої ваги аби зробити гру динамічнішою.

Чи вдалося? Вже тільки лінивий не відмітив, що боївка тут явним чином заграє з Dark Souls. У Хінако є три шкали: здоров'я (зрозуміло), витривалість (для ударів та ухилень) та концентрація (свого роду "мана" для посилених атак). Додайте сюди парирування, "ідеальні ухилення" зі сповільненням часу, важкі атаки з довгою анімацією – і виходить щось схоже на Elden Ring на мінімалках. Але…

Хітбокси дивні, таймінги парирування не завжди очевидні, ну а хіт-стопи після влучних ударів (такі короткі зупинки анімації для ефекту) мене взагалі вбили (в реальності). Вони просто виривають з атмосфери: здається, ніби ти не в гнітючий психологічний горор граєш, а прийшов з друзями у розважальний центр і б'єшся на аркадному автоматі. Ні, так проводити час – то дуже класно. Але до чого тут Silent Hill?

Бестіарій, як і зазвичай, досить обмежений. Базово тут чотири типи противників, якщо не рахувати рідкісних варіацій. Мабуть, відсотків з 90 всіх ворогів – це такі собі покручені жіночки з ножами у різних модифікаціях. Звуться вони Касімасі.

Вогнепальної зброї, до речі, тут немає, ми ж бо у Японії шістдесятих, які тут пістолети. Тож лише ближній бій всілякими трубами та серпами й ніякої різноманітності. Хіба що ворогів більшає, і вони стають дещо сильнішими. Але всі 10-12 годин проходження треба раз за разом повторювати одні й ті самі дії, які реалізовані не найкращим чином: ухиляйся, відбивай, бий важкою атакою, бий легкою. Ну ще захід за спину ворога практикуй. Але ніякої еволюції. Ми як були школяркою з палицею, так нею і лишаємося до фінальних титрів.

Насправді система прокачки тут є, але досить проста і поверхова. За віру, валюту, яку отримуєш, жертвуючи предмети на вівтарі, можна покращити три характеристики та кількість слотів для амулетів. Амулети дають різні бонуси, але описані вони не завжди чітко: "збільшує пошкодження при високій міцності зброї". Наскільки збільшує? Дізнаєтеся в бою… До речі, інвентар тут досить обмежений за розміром, тож деякі предмети дійсно краще класти на вівтар. Типів лік тут дуже багато, але не всі з них мають загально добрий вплив. Втім, це вже майже спойлер.

Зброя у грі часто ламається і її треба лагодити або шукати нову й економити удари. Після спроби грати на нормальному режимі складності, я перемикнулася на сюжетний. Зброї у цьому режимі зазвичай вистачає, грати легше. Але загалом проблему це не вирішує: складається враження, що бойову систему не доробили, хоча я десь чула, що ніби це спеціально, щоб відчути, як складно беззахисній дівчинці. Але в цю версію я не дуже вірю.

А от загадки я поставила на складний рівень і цілком ними задоволена. Вони традиційні для серії: шукай підказки, розгадуй пазли, знаходь коди. Деякі з них зовсім прості і їх можна вирішити випадково перебором, десь доведеться подумати, особливо враховуючи, що вони часто пов'язані з японською міфологією. Тож якісь з головоломок можуть змусити загуглити культурні реалії Японії.

Дослідження території та пошук досить лінійні. В грі небагато місць для того, щоб заблукати. Хоча іноді, коли вирішуєш не битися, а ухилятися та тікати від ворогів, можна забігти кудись не туди. Проте в грі є карта, де, як і в Silent Hill 2, позначаються цілі та глухі кути – зручно й нескладно.

Атмосфера й антураж: лиси не те, чим ввижаються

Ебісугаока – місце, яке з перших хвилин здається знайомим. Можливо, тому, що подібні японські містечка я вже бачила в Persona 4 чи в якомусь затишному аніме про шкільні будні. Ті самі черепичні дахи, непоказна одноповерховість, старі магазини з бляклими вивісками.

Сайлент Гілл у класичних іграх завжди був вкрай незатишним, наповненим іржею, розкладанням, самотністю й страхами. А вже Потойбіччя, його інфернальний двійник, що відкривається після виття сирен, перетворювало знайомі місця на живий кошмар: навіть стіни здавалися живими та хворими. Перебувати там було фізично неприємно, хотілося якомога швидше повернутися в "нормальний" Сайлент Гілл.

У Silent Hill f усе інакше. Ебісугаока може налякати, але не так, як Сайлент Гілл, де ти майже фізично відчуваєш слиз на стінах і хочеш помити руки після чергової сцени. Це просто трохи занедбане японське село, звідки зникли люди, майже затишне.

Потайний світ тут не "перевертає" знайомі локації, як у класичних частинах. Він тут виглядає як загадковий храм. Чистий, впорядкований, гарний. Замість моторошних коридорів – залиті м'яким світлом зали, замість м'яса та металу – паперові перегородки сьодзі. Красиво? Так. Страшно? Ну, може, зовсім трохи. Це радше атмосферна казка, ніж нічний кошмар. Ще й зброя тут не ламається на відміну від Ебісугаоки.

У Silent Hill f кожен світ – сам по собі. Ебісугаока живе за своїми законами, Темне Святилище – за своїми. І цей розрив дуже відчутний: пропадає відчуття циклу, звичного переходу між жахом і полегшенням.

Саме через це багато фанатів класичної серії трохи образилися. Хоча загалом така концепція має право на існування. Іноді жах може бути тихим і метафоричним. Якщо сприймати гру не як пряме продовження класичного Silent Hill, а як японську інтерпретацію цього міфу, усе виглядає цікавіше.

У Потойбіччі Хінако стикається з дивною людиною у лисячій масці, японці пов'язують її з божеством Інари. У японському фольклорі лисиці, або кицунє, – істоти суперечливі. Вони можуть бути охоронцями, жартівниками, звабливими красунями, мстивими духами чи навіть богами. Саме вони проводять героїню крізь світ, де межа між реальністю й сном розмивається.

По всій Ебісугаоці розкидані дерев'яні таблички "ема", які можна жертвувати у святилищах. У реальному житті на них пишуть бажання для богів-камі. У грі ж це спосіб прокачки, але символіка лишається. Якщо придивитися до табличок уважніше, то замість добрих духів на них зображено йокаїв – злих створінь із народних легенд. Такий вибір художників одразу натякає: щось не так, навіть у самих святинях живе спотворення.

Особливо гарно вплетена легенда про "лисяче весілля". У японських переказах кицунє влаштовують свої таємні церемонії серед ночі, приховуючи їх туманом або дощем у ясну погоду. Той, хто наважиться підглянути, ризикує збожеволіти або зникнути. Як гарно ця легенда показана у "Снах" / 夢 режисера Акіри Куросави!

І от, у Silent Hill f ця легенда ще раз оживає: у Темному Святилищі миготять ліхтарики, що нагадують процесію з лисиць, а сама атмосфера набуває містичної двозначності.

Образ Інари, божества родючості й торгівлі, тут не просто декоративний. Його присутність відчувається у всьому: у храмах, у лисицях, у записках, де люди проклинають богів за свої біди.

Загальні враження та висновки

Silent Hill f – це історія японської дівчинки, що бореться з травмами патріархального суспільства. Це красиво, це цікаво, це навіть страшно місцями. Silent Hill f – це не про іржу і кров. Це про красу, що поступово гниє зсередини. Про храм, де кожен ритуал може обернутися прокляттям. Про лисиць, які не те, чим здаються. І про страх, який не завжди голосний.

Це про дитячу жорстокість, про звичку принижувати слабших. Або тих, хто відрізняється. Про тиск традицій і релігії, в першу чергу – на жінок. Але не тільки на них. Про небажання шукати компроміс. Кожен персонаж несе в собі власну провину, і гра змушує з нею зіткнутися. Тут мало криків чи різких скримерів, натомість панує важка, гнітюча атмосфера. І в цьому сенсі так – це Сайлент Гілл, як метафора, як легенда, а не як конкретне місце на карті.

Проте не всі приймуть японську версію легенди. Деяких "олдфагів" це може засмутити, адже хтось з них чекав саме повернення в американський Сайлент Гілл. І от тут питання: чи виграла б гра, якби її назвали якось інакше? Підозрюю, якби так сталося, їй відразу дали б прізвисько "японський Silent Hill" і звинувачували б у запозиченні ідей. Так що вирішувати вам – чи це нове життя серії, чи просто ще один сон, який побачив Сайлент Гілл, перш ніж остаточно розтанути в тумані.