Рецензія на серіал “Темна матерія” / Dark Matter

Науково-фантастичний серіал “Темна матерія” (Dark Matter) виглядає точнісінько як “Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля”, тільки без приколів, а із серйозним намаганням візуалізувати теорію квантової фізики. Серйозні актори Джоел Еджертон і Дженніфер Коннеллі (про яких можна з упевненістю сказати, що не їхній стиль приколюватися на екрані) підкреслюють солідність і розважність шоу, створеного Блейком Краучем на основі власного однойменного роману.

За сюжетом звичайний викладач фізики Джейсон живе в Чикаго з дружиною-красунею і сином-підлітком нібито цілком щасливим життям. Та коли його близький друг виграє крутий грант з фізики, герою майже не вдається надалі приховувати незадоволеність тим, як саме склалися його життя та кар’єра, тобто кар’єра, котра не склалася, бо колись давно він мав в голові геніальні ідеї та міг зробити неймовірні відкриття. Та коли його тодішня подружка (теперішня дружина) незаплановано завагітніла, він обрав сім’ю замість науки, сказавши “Наприкінці життя краще я згадуватиму кохану жінку, ніж стерильну лабораторію”. Власне, вона так само приховує, що про деякі речі, котрим завадив тягар родини, шкодує. Адже колись вона малювала досить талановито і могла стати художницею, та ставши матір’ю і дружиною, закинула фарби та пензлі.

Тож обидва ні в чому не зізнаються і посміхаються, і обіймаються, але він ледь не щодня заходить випити у паб під домом, а вона вибиває з голови думки про те, як могло б інакше скластись життя, у спортзалі… Якось після вечора в барі, де товариш святкує з приводу гранту і Джейсон не надто охоче за того радіє, на героя просто біля будинку нападає невідомий у масці, забирає одяг, мобільний, обручку… і навздогін дає напуття: “Пам’ятай, що мріяв бути науковцем”. До тями Джейсон приходить уже в іншому (альтернативному) світі, де інша версія його “я” не має ані красуні-дружини, ані сина, ані родинного затишку і разом із тим родинного тягаря, бо колись давно обрав стерильну лабораторію.

Про паралельні реальності вже стільки всього назнімали й на малому екрані, і на великому, від старого серіалу “Межа” Дж. Дж. Абрамса, що виходив у нульових, до марвелівських і дісішних коміксів, що ясно що найпершим справедливим запитанням до “Темної матерії” є, чи пропонує вона глядачам що-небудь нове, інакше, альтернативне. І як недивно, таки пропонує. Причому і з науково-технічного ракурсу, і з екзистенційного.

І “Межа”, де батько вкрав з іншої реальності свого живого сина, бо в його власному світі син помер від хвороби; і дісішний “Флеш”, де Баррі Аллен марно намагався врятувати загиблу матір; і марвелівський “Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля”, де Багряна відьма прагнула стати матір’ю дітям іншої версії себе, бо ж сама дітей не мала… – всі ці історії так чи інакше вчать, що реальність неможливо змінити шляхом втручання в паралельну, а якщо й можна, то доведеться рано чи пізно мати дуже погані наслідки.

“Темна матерія” натомість вчить інше. Тобто вона і не вчить зовсім, адже уникає дидактичного нав’язування, лише констатує парадоксальну суть людської природи завжди бути незадоволеним тим, що маєш, і до смерті нарікати на невірний вибір. Себто якщо в одній реальності одна версія “я” депресує через відмову від кар’єри заради сім’ї, то в якійсь іншій реальності інша версія “я” неодмінно вважатиме шанс бути щасливим згаяним саме через те, що кар’єра завадила побудувати родину з коханим/ коханою. Бо, як то кажуть, сусідська трава завжди зеленіша…

У “Темній матерії” цей парадокс людського існування набуває ще більшої іронії. Адже інший Джейсон (той, який виграв грант і став винахідником, але не одружився) в результаті робить грандіозне відкриття і колосальний доробок у квантовій фізиці лише заради того, аби потрапити у той варіант мультивсесвіту і стати тим варіантом Джейсона, котрий обрав жінку, а не науку. Він наче Сізіф з давньогрецького міфу, котрий замість відомої каменюки знову і знову, одним нескінченним колом штовхає нагору умовну невизначену мрію (важкий і по суті беззмістовний тягар), а та раз за разом скочується униз, і все що можливо (як казав Альбер Камю) – це уявляти Сізіфа щасливим.

Паралельно з похмурим екзистенціалізмом замість якоїсь конкретної повчальної моралі “Темна матерія” ще й намагається візуалізувати загадковість квантової суперпозиції, на якій будується вся наукова фантастика про мультисвіти, за допомогою справжнього наукового інструментарію. Тобто тут немає ніяких незрозумілих порталів (дірок у повітрі), немає дотепів і карикатур на кшталт світу, де люди – це фарби, або світу, де люди мають замість пальців сосиски… Тут, власне, момент незбагненного існування в моменті (даруйте за тавтологію) одразу усіх можливих реальностей міцно тримається за, мабуть, єдину більш-менш раціональну можливість (знову ж таки даруйте за тавтологію): можливість збудувати для людини ту саму умовну коробку (буквальний куб), в котрій сидів той самий умовний кіт Шредінгера, що був живим і мертвим одночасно… одруженим і неодруженим, успішним і лузером, щасливим і нещасливим водночас…