Рецензія на серіал “Шардлейк” / Shardlake

Поки що історичний детектив-містерія «Шардлейк» обмежився одним коротким сезоном з чотирьох серій, але напевно варто чекати продовження і навіть відносно довгограючого шоу, де вигаданий британський слідчий-юрист на ім’я Метью Шардлейк із далекого темного шістнадцятого століття розслідуватиме нову справу у кожному наступному сезоні й намагатиметься (марно, але рішуче) боротися за ефемерну справедливість у світі брехунів-політиканів і брехунів-церковників…, будучи певною мірою ізгоєм у середньовічному соціумі невігласів і лицемірів через своє вроджене каліцтво: горб на спині та недорозвинену руку (втім, у політиці та церкві за п’ять віків мало що змінилося).

Події серіалу, заснованого на серії романів Сі Джея Сенсома, розгортаються у 1536 році. Англією править той самий Генріх VIII, котрий щойно відправив свою дружину Анну Болейн на гільйотину за нібито подружню зраду. І Метью Шардлейк був одним зі свідків на тій суперечливій справі, адже він не просто якийсь «приватний детектив», а довірена особа головного придворного юриста і першого радника короля Томаса Кромвеля (останнього, насправді головного інтригана та організатора страти Болейн, епізодично зобразив Шон Бін, але на відміну від «Гри престолів» тут не йому відрубали голову, тут він сам багатьом відрубав голови).

Власне, про відрубання голів. Зав’язка розпочинається з того, що в одному з англійських католицьких монастирів хтось зухвало позбавляє голови законника, особисто висланого до абатства Кромвелем (рушійною силою Реформації, тобто того самого процесу, коли англіканська церква відокремилася від римської). Великий інтриган, який має намір розпустити на території Англії всі католицькі парафії та роздати голодуючому народу церковні багатства, вбачає у тій відтятій голові чудовий привід. Власне, відсилаючи до абатства Шардлейка для розслідування убивства, він так і каже: «Дуже добре, якщо вбивцею виявиться один з монахів. Якщо ж ні, то треба довести, що вони там усі папісти, хапуги й содоміти, аби привід для розпуску був залізний». Але Шардлейк хоч і працює на Кромвеля, проте має принципи та честь, служить праву і моралі, тож розбиратиметься і з монахами, і з вельможами, і навіть із самим собою чесно.

Ексцентричний сищик – кліше багатьох і класичних, і сучасних детективів. Тож серіал «Шардлейк» протиставляє цьому вже дещо заяложеному лекалу новий тип героя-детектива: тип шляхетного лицаря і благородного бійця з людською гниллю, котрий має фізичні вади, і це ще більше відчужує його від геть спотвореного не зовні, а всередині суспільства. Метью Шардлейк (котрий не є циніком, бо ж є моралістом, але чорним гумором ладно й охоче послуговується) запозичив окремі риси й від Вільгельма Баскервільського з роману Умберто Еко «Ім’я троянди» (власне, цілком очевидні алюзії до знаменитого роману-містерії про викриття загадкових смертей в італійському монастирі чотирнадцятого століття, лишень там було протистояння папістів і францисканців), і від Шерлока Холмса (відповідно тут теж є своя версія підручного Ватсона), і від горбуна Квазімодо з «Собору Паризької Богоматері», і від Ікабота Крейна з «Сонної лощини» (Шардлейк аналогічно шокує набожних неуків «дивами» найпершої елементарної передкриміналістики).

Головну роль у серіалі виконав молодий англійський актор театральних і радіоп’єс Артур Г’юз. І це, так би мовити, особлива роль для особливого актора. Річ у тім, що Г’юз на відміну від свого персонажа горба не має, проте його рука справді ушкоджена діастрофічною дисплазією. Тож переживання Шардлейка, котрі він виказує через внутрішній монолог, жорстко критикуючи себе за незграбне лицарство і наївні сподівання на симпатію з боку жінки, – це певною мірою особисті переживання Артура Г’юза. І фрагмент-флешбек, де детектив згадує, як у дитинстві зізнався священику, що теж відчув своє «боже покликання», на що служитель церкви безжально відповів, що церковник має відповідати «божій подобі, а ти подивись на себе», виглядає знову ж таки болісно особистим, адже напевно і в житті Г’юза трапився хтось такий вузьколобий, хто на поривання молодика стати актором відповів щось на кшталт «ну який з тебе актор, подивись на себе».

Треба сказати, що саме такий тип детектива, як Метью Шардлейк (горбун зовні, лицар всередині) ідеально пасує Середньовіччю – епосі, де канонічні доблесть і романтика поєднувалися з найтемнішим і наймерзеннішим варварством. У казці він, звісно, перетворився б наприкінці на прекрасного принца, але у цій історичній містифікації він проходить не зовнішню, а внутрішню трансформацію і перестає бути папугою на плечі лиходія Кромвеля. Розуміючи, що ні в королівстві, ні в церкві правди немає (ні в жінках, котрі в нього не закохаються), Шардлейк обирає четверту дорогу: стає кривою тінню безкомпромісної совісті у майже безпросвітному місці.