Рецензія на серіал «Ріплі» / Ripley від Netflix

На Netflix вийшов повністю чорно-білий серіал «Ріплі» (Ripley), заснований на романі Патриції Гайсміт «Талановитий містер Ріплі». Головного героя, вірніше антигероя зобразив ірландський актор Ендрю Скотт, відомий перш за все як Моріарті з серіалу «Шерлок». Написав і зняв шоу оскароносний сценарист «Списку Шиндлера» Стівен Заіллян. Історія дрібного шахрая, який стає убивцею-соціопатом посеред курортних італійських пейзажів, маленьких мальовничих портів і грандіозного антично-ренесансного мистецтва, стала не лише глибоким і вишуканим кримінально-психологічним трилером-нуаром, а й екзистенційним пошуком сенсу убивства і переродження у світі фігур і тіней, які завжди були просякнуті муками, гріхом, трагедією.

Як відомо, Патриція Гайсміт присвятила вигаданому персонажу на ім’я Том Ріплі кілька романів, де показала свого великого убивцю, народженого з маленької людини, у різному віці й в різний період життя. На екрані так само у різні роки образ Ріплі був утілений такими акторами, як Ален Делон, Метт Деймон, Джон Малкович…(останній, між іншим, виконав символічне камео в останній серії серіалу Заілляна). Любителі європейського кіно вважають, що найкращим був Делон (хоча, як на мене, французька зірка надто красивий і надто французький для ролі Томаса Ріплі). Шанувальники голлівудської естетики, звісно, віддають перевагу Деймону. В його версії Ріплі чітко прочитувалось плебейство жорсткої американської глушини, якого безликий віртуоз носіння безлічі масок намагався позбутися за допомогою грошей, псевдосвітських манер, шовкових халатів, чужого персня і залучення до високого арту.

В образі від Ендрю Скотта зчитується не стільки провінційність простолюдина, скільки банальна бідність і нерозкрита психологічна травма (натяк на інцест із рідною тіткою, котра «отримала забагато» в обмін на ті копійки, які щомісяця продовжувала надсилати юному небожу, котрого колись у дитинстві взяла під своє крило після загибелі обох батьків). Розкіш йому імпонує, грошам і статусу Дікі Грінліфа він, звісно, заздрить і тому все відбирає і загрібає до своїх умілих (хоча подекуди і доволі незграбних) рук. Але шик і життя на широку ногу не є самоціллю загадкового містера Ріплі, хоча, звісно, ніякий він не містер. Здається, він і сам не знає, чого саме прагне, та очевидно, що щось відчайдушно шукає. Він абсолютно стерильний, схожий на білий незайманий аркуш, на якому пише зникаючими чорнилами чернетки з чужими історіями, допоки не придумає власну. До речі, так і неясно, якої він сексуальної орієнтації: гомосексуальної, гетеросексуальної, бісексуальної, пансексуальної, асексуальної, антисексуальної…; чи були в незбагненного й максимально закритого Томаса Ріплі взагалі коли-небудь здорові сексуальні стосунки із кимось.

Причому чорнила і білий аркуш – це не лише метафора. Адже Том Ріплі постійно пише листи. Майстерно підробляючи манеру листування і підпис, на папері він живе кількома життями одразу, котрими вголос (не дивлячись на те, що голоси він також віртуозно імітує) жити значно складніше. Хоча найскладніше, здається, йому жити власним життям, життям Томаса Ріплі, бо він не має жодного уявлення, де і як скінчити маскарад і стати собою, не стаючи при цьому знову тоскно пустим аркушем. І чорно-біле зображення ідеально підкреслює концепцію чорного чорнила і білого паперу, не кажучи вже про те, що кров у монохромії так само виглядає чорнилом, а чорно-біла Італія хоча й утратила фантастичні ультрамарин і лазур барвистого півдня, та стала відповідно до набагато більш похмурого тону оповіді від Заілляна (порівняно з фільмом Ентоні Мінгелли) майже демонічною (особливо в римських сценах), інтровертно інфернальною, як і темні полотна Караваджо, що грають тут окрему роль; як і чорна особистість Ріплі.

Про те, чи є в Тома Ріплі біла сторона, можна, мабуть, написати окреме есе. Цілісний він чи роздвоєний?.. В одному прегарному кадрі вже наприкінці історії антигерой Ендрю Скотта, сидячи за столом і освітлений настільною лампою, відсуває світильник таким чином, аби половина обличчя сховалася у тіні. Тобто монстр він тільки наполовину і поряд з містером Гайдом десь нишком сидить, проте не помер і все ще обстоює примарне добро доктор Джекіл?.. Важко сказати, бо доктора Джекіла ані Патриція Гайсміт, ані Стівен Заіллян нам не показують. Принаймні точно можна сказати, що Томас Ріплі на відміну від абсолютної пустушки Дікі Грінліфа, котрий завдяки батьковим грошам дозволяє собі празно прикидатися то письменником, то художником, хоча ні писати, ні малювати не вміє…, таки справді має талант, і навіть хист до живопису в нього є, тож картини Тома Ріплі, котрий передражнює Дікі Грінліфа, мають достойніший вигляд за претензійну мазню Дікі Грінліфа. Втім, талант і чеснота – цілком різні речі.

Стосовно решти персонажів знову ж таки у порівнянні з фільмом 1999 року очевидно, що смертельно нудний (ще до того, як став мертвим) Дікі у виконанні Джонні Флінна програє тотально чарівному Дікі у виконанні Джуда Лоу. А от Мардж в обличчі Дакоти Феннінг виглядає глибшою, розумнішою, драматичнішою, суперечливішою і рельєфнішою за гладеньку як стола поверхня героїню Гвінет Пелтроу. Квір-персонаж Фредді, котрого зобразила небінарна Еліот Самнер (дочка Стінга та уродженка Пізи), не видає, на щастя, жодного епатажу й манірності натомість хоча й схожий на трансгендерного гангстера, гармонійно вливається в архітектуру і світлотінь як самої Італії, так і нуара, а його розмитий гендер римується з розмитим дуалізмом темноромантичної доктрини про людську природу.

Упродовж майже всієї третьої серії Том Ріплі убиває Дікі Грінліфа, а впродовж майже всієї п’ятої серії Том Ріплі убиває Фредді Майлза. І знято обидва епізоди настільки потужно, майже епічно, майже як у кривавій античній трагедії, що Караваджо напевно захотів би написати з того портрет: портрет убивці з веслом на човні в Сан-Ремо і портрет убивці з попільницею в орендованій квартирі в Римі, де в парадному мешкає апатичний демонічний мейн-кун – спостерігач. Убивства даються героєві важко. Фізично страшенно важко. Сьомим потом стікає цей пекельний фізичний труд. І знову повертаючись до античності: Ріплі наче котить вгору здоровезний сізіфів камінь, а той невблаганно скочується униз. Але парадоксальний сенс, як сказав Альбер Камю, зовсім не в тому, щоб докотити брилу, а в безперервному підйомі та падінні.