Рецензія на серіал «Проблема трьох тіл» / 3 Body problem

Науково-фантастичний серіал «Проблема трьох тіл» (3 Body problem) на основі літературної трилогії «Пам’ять про минуле Землі» найпопулярнішого китайського фантаста Лю Цисіня розробив той самий тандем американських сценаристів і шоуранерів, що працював над «Грою престолів» (від «Гри престолів» тут актор Джон Бредлі, який грав Сема Тарлі, домішки фентезі, звернення до минулих епох і цивілізацій, а також саме слово «гра», адже герої грають у загадкового походження надреалістичну віртуальну гру).

Минулого року китайські телевізійники самі зняли та випустили серіал «Три тіла» («Три тіла» або «Проблема трьох тіл» – назва першого роману трилогії, за яким фанати зазвичай звуть увесь цикл). Те шоу серед китайських глядачів отримало максимально широке визнання й абсолютне захоплення, і не лише звичайна публіка чи навіть маніакальні шанувальники першоджерела, а й китайські критики були у захваті, особливо від візуальних ефектів і точності слідування романам. Натомість західні рецензенти хоча й погодилися з шанобливим і точним дотриманням оригінального тексту, та все ж постановку і виконання, зокрема акторське, віднесли до рівня нижчого за щабель міжнародного класу.

Тож оскільки китайська адаптація була переважно місцевого значення і місцевого левела, версію 2024 від Девіда Беніоффа і Ді Бі Вайсса не слід вважати зайвим проявом голлівудщини. Навпаки, ні американізувати, ні оголлівуджувати книги Лю Цисіня американські сценаристи не стали, а створили саме міжнародний варіант, розширивши локації та етнічне розмаїття персонажів. Вийшло справді масштабно й епічно, претензійно і водночас у глядацькій площині, схоже на «Хмарний атлас», але продуманіше, науковіше, складніше і реалістичніше.

Розпочинається історія з китайської Культурної революції 1966-го. Комуністи привселюдно вбивають ученого-фізика за те, що той викладав теорію відносності Ейнштейна, бо ж Ейнштейн «продався американцям і допоміг створити атомну бомбу». Його донька, теж фізик, розчарована в революції та матері, котра зрадила батька і долучилася до руху Мао Цзедуна, зрештою потрапляє на секретний військовий проєкт «Червоний берег», суть якого полягає у тому, аби китайці на тлі космічної гонки швидше за американців і росіян успішно і результативно надіслали повідомлення у всесвіт і встановили контакт з іншопланетною цивілізацією.

Кмітлива дівчина з’ясовує, що земляни вже якось отримали сигнал від прибульців, який був надісланий з Юпітера, але не напряму, а через Сонце, бо сонячна потужність суттєво його посилила і зрештою доставила до Землі. Тож, вбачаючи проблему багаторічного космічного мовчання замість відповіді на запрошення до спілкування саме у слабкості земного повідомлення, котре є «нечутним», вона пропонує використати енергію Сонця як посередника, та зациклені на ідеологічних символах комуністичні дикуни відхрещуються від потенційно дієвої схеми лише через те, що «червоного гіганта» (червоного!) чіпати ні в якому разі не можна, бо «усіх розстріляють». І тоді дівчина, котрій майбутнє людства здається туманним, а власне – геть темним, відчайдушно сама відправляє сигнал…

Паралельно події розгортаються у наші дні. Тут поліцейський слідчий (зірка «Доктора Стренджа» Бенедикт Вонг) намагається розкрити заплутану справу низки самогубств серед науковців і зрештою з’ясовує, що провідні фізики світу отримують таємниче анонімне повідомлення з відліком часу до миті, коли вони… помруть, якщо не погодяться припинити свою наукову діяльність. Зокрема таке повідомлення-таймер отримує найпрогресивніша розробниця нанотехнологій (Ейса Гонсалес), котрій якось дивна незнайомка на вулиці пропонує рівно опівночі подивитись на небо…, і тоді зоряне небо рівно у зазначений час починає миготіти, ніби «підморгувати», ніби надсилати закодоване повідомлення азбукою на кшталт Морзе…

Тим часом подруга тієї розробниці, що днями разом відвідали похорон спільної колеги (теж ученої, яка здійснила суїцид, а перед тим замислилась про існування Бога), поговоривши з мамою покійної (мамою, котра колись давно була саме тією дівчиною, яка за допомогою Сонця відправила прибульцям «телеграму»), з’ясовує, що перед смертю та грала у VR-гру (гру невідомого виробництва, без жодних лейблів і кнопок, для старту якої треба лише вдягнути сріблястий шолом) і забирає той диво-пристрій додому. Вдягнувши шолом, вона потрапляє у химерний світ якоїсь іншопланетної цивілізації, котра через хаотичний рух Сонця помирає то від надмірної спеки, то від надмірного холоду, і задача гравця – вирішити «проблему трьох тіл», аби допомогти цивілізації вижити…

Так, історія Лю Цисіня – непростий пазл і доволі строката мозаїка; ребус, в якому закладені найбільші запитання людства: що чи хто є поза наукою, містична сила типу Бога чи інші світи з іншими фізичними даними, до розуміння яких земна наука ще не доросла? «Проблема трьох тіл» до теми, яку вже заїздили й марвелівські, і дісішні комікси, підходить виключно з наукового ракурсу, виключно з позицій реальної квантової фізики, з відправної точки тієї межі, котру варто називати балансом між фізикою і філософією (і стовпами тієї межі, на яких стоїть уся наукова фантастика про відносність часу і простору і про мультисвіти, звісно ж, є теорія Ейнштейна і «бідолашний» живий та мертвий одночасно «кіт Шредінгера»).

Серіал «Проблема трьох тіл» інтригує настільки, наскільки це взагалі можливо. Адже він не намагається бути динамічним і вражаючим виключно з візуального погляду екшном, і не перетворюється на маскарад, як це зробив уже згаданий «Хмарний атлас». Він рухається повільно і водночас дуже насичено за вектором науково-фантастичного детективу і на відміну від більшості проєктів у жанрі сай-фай, в яких «фай» (fiction, себто фікція) суттєво переважає над «сай» (science, себто наука), робить акцент на першій частині цієї межової дефініції. І до речі, участь Бенедикта Вонга точно є невипадковою і виглядає іронічною алюзією, адже в коміксах Marvel його персонаж неодноразово мав справу із мультивсесвітом і маніпулював часом і простором.

Проблема кінця цивілізації, яку вирішує гравець віртуальної гри (котра ясно що не просто і не зовсім гра), у реальному світі сьогодні теж як ніколи звучить з набагато меншою вагою слова fiction. І загрозливе Сонце, яке підіймається надто високо, наближається надто близько і палає надто яскраво, слідом за багатьма торішніми стрічками (серед яких, звісно ж, «Оппенгеймер», а також «Астероїд-Сіті») і деякими серіалами («Бункер») нагадує про не те щоб панічне, а тихе й «одомашнене» відчуття тривожного безсилля перед великим смертоносним спалахом (тільки в нас, як у грі, не вийде від того сонця просто зневоднитись, скрутитись у килимок, а потім за сприятливих обставин розгорнутися і знову наповнитись водою та ожити). Втім, не меншим «спалахом», хоча й в індивідуальному порядку, може стати банальний рак на четвертій стадії.

Якщо зірки раптово «підморгують» і це категорично суперечить науці (принаймні тій науці, яку ми сьогодні знаємо), чи значить подібне, що десь нагорі сидить Бог?.. Цікаво, що один із персонажів, теж ясно що глибоко маніакальний фізик, називає явище миготіння зірок рівно опівночі, так майже неспростовно схоже на повідомлення, «діпфейком». Грандіозним діпфейком, за яким стоїть надзвичайно потужна антинаукова сила. І це так само звучить як гіперболізоване віддзеркалення реального сьогодення, коли діпфейки стають головним інструментом так званих глобальних СІО (спеціальних інформаційних операцій) і загалом головним інструментом політики, яка передбачає сплановану «іншопланетну атаку» і добре розуміє, що атаковані розділяться на тих, хто вітатиме прибульців-загарбників, і тих, хто боротиметься.