Рецензія на серіал “Франклін” / Franklin

Історико-біографічний серіал “Франклін” / Franklin з Майклом Дугласом у головній ролі – це історія про те, як один з американських батьків-засновників, колишній друкар і винахідник із Філадельфії Бенджамін Франклін, зробившись політичним діячем і дипломатом, прибув до Парижа разом з юним онуком, аби переконати французький політикум надати Америці допомогу грошима та зброєю.

Допомога потрібна, щоб перемогти британських колоністів і посприяти народженню вільних від імперіалістського ярма Сполучених Штатів. А заодно дати Франції шанс відігратися після низки завданих Англією принижень, адже та повідбирала купу колоній; і заодно навчити зеленого молодика, батько котрого, син Франкліна, гниє в американській тюрмі за вірність британській короні, вишуканим і розкутим паризьким манерам.

Серіал засновано на книзі американської письменниці та журналістки Стейсі Шифф, пулітцерівської лауреатки за біографію дружини Володимира Набокова. І точно можна сказати, що навряд чи Бенджамін Франклін повномірно і повнооб’ємно ожив би в об’єктиві цього програмного академічного шоу, якби не філігранна гра Майкла Дугласа, котрий малює Франкліну монумент одним лише своїм промовисто рельєфним профілем і водночас органічно вкладає у вуста цього «велетня», цієї «ікони» пронизливу самоіронію (приміром, щодо свого стариганства, закупорки товстої кишки та зашморгу на шиї, котрий, звісно, його засмутив би у випадку страти через повішення, проте «допоміг би випорожнити кишківник»).

Цікаво, що серіал про канонічне здобуття канонічної американської свободи взагалі не показує безпосередньо Америку, адже вся дія розгортається виключно у Франції. Старий ерудований, мудрий, щедро наділений почуттям гумору і даром тонкої результативної комунікації філадельфієць (а у тодішній Філадельфії ще не було так «завжди сонячно», як стало потім) пристає до європейського берега, аби або померти дуже далеко від дому, або повернутися з гарантіями протекції та перемоги.

І тут, у Парижі, дехто (манірний придворний бомонд) зустрічає його як заокеанську диковинку, що прибула з диких, скажених і… сексуальних країв; дехто (обережні чиновники, котрим національні інтереси Франції, а радше свої власні інтереси дорожчі за будь-який фрідом-маніфест і будь-яку красиву ідею) – як імовірну загрозу і, може, навіть англійського «троянського коня»; дехто (великий французький просвітник і драматург П’єр Бомарше) – як «першу людину на Місяці», людину нової епохи та нової формації: «Якщо Бомарше – дещо нове у світі театру, то ви – дещо нове у світі людей».

Серіал, який спершу виглядає підручниковим, анахронічним, нерелевантним…, цілком може прочитуватись як своєчасний і актуальний. Адже все, що відбувається з Бенджаміном Франкліном у Парижі, із залишеною за кадром ледь народженою Америкою і поміщеною у фокус старою Європою, котра згодна допомагати «рівно настільки, щоб зрівняти сили, проте не настільки, щоб дати Америці перемогти»…, надзвичайно точно римується із сьогоденням.

Тільки замість тодішньої Америки – нинішня Україна, так само держава, котра виборює демократію і незалежність від імперіалістського ярма, тільки московського замість британського. А на місці тодішньої Франції, яка обачно роздумує щодо міри й об’єму союзництва, — теперішні Штати та Євросоюз. Тож так, конфігурації змінюються, проте принцип історії, її загальне рівняння так чи інакше повторюється знову і знову.

Перед напудреною паризькою елітою, в котрій вельмож і блазнів важко відрізнити одне від одного, прозорливий Франклін надягає спеціально прихоплену з «диких земель» на білий (від слова «білила») континент «американську» хутряну шапку з канадської куниці, щоб виглядати… «американцем» («Що ви робите у цій шапці? – Зображую американця»). Бо розуміє, що фетишизована річ, візуальний символ може виявитись переконливішим за аргументи й тим паче прохання.