Рецензія на серіал “Ерік” / Eric з Бенедиктом Камбербетчем

Бенедикт Камбербетч, мабуть, що виконав свою другу найкращу роль на телебаченні після серіалу “Шерлок»” а саме роль ляльковода Вінсента, котрий має гівняний саркастично-цинічний мізантропічний характер і губить свого дев’ятирічного сина Едгара у психологічному кримінально-детективному мінісеріалі “Ерік”. Так, Ерік, як бачите, не батькове і не синове ім’я. Це ім’я великої волохатої ляльки, блакитного монстра із нібито загрозливими іклами, з котрим іноді подумки, іноді вголос розмовляє перебуваючий у не зовсім здоровому глузді герой. Ну і так, “Еріка” можна назвати дорослою, похмурою, реалістичною, несентиментальною варіацією на ту саму тему, що й нещодавні дитячі “Уявні друзі” з Раяном Рейнольдсом.

Події розгортаються у Нью-Йорку 1985 року. Головний герой Вінсент має дружину, сина, скромне помешкання, рудого кота й улюблену роботу у ненависному мегаполісі. Автівки не має, їздить на метро, бо принципово відмовився від багатств свого заможного та впливового тата. Місцевого забудовника і типу “філантропа”, котрий насправді очищає вулиці від бродяжок і маргіналів і нашпиговує місто елітним житлом для багатіїв, і звісно ж соромиться і зневажає сина-шизоїда. Він обожнює цитати Толстого і певною мірою сповідує толстовство у сенсі того, що так само заперечує верховенство грошей і відмовляється від статків і розкоші, та заповіді толстовців при цьому тотально порушує і на людей довкола не просто гнівається, а переважно терпіти усіх не може і не чекає особливого приводу, аби добряче образити.

Здається, Вінсент переживає кризу середнього віку, глобальну фрустрацію і знаходиться на межі нервового зриву. Він біситься на роботі, бо вважає себе єдиним геніальним автором лялькового шоу (дитячої телепрограми на кшталт “Маппетів”), а всіх колег – бездарними йолопами. Його бісить брудне і гниле корумповане місто і той факт, що міська влада фінансує його телешоу, тож мера потрібно цілувати у дупу.

Він біситься вдома, постійні домашні сварки перетворилися на хронічний діагноз його вкрай хворого (можливо, невиліковно) шлюбу. Зрештою він зривається і на синові… Якось, зосередившись на черговій гризні із жінкою, він дозволяє хлопцеві самому піти до школи, і той зникає…

Спершу можна подумати, що “Ерік” – це кисла розмовна драма, де герой (чи антигерой) Камбербетча, страждаючи через почуття провини й божеволіючи через горе, починає як терапію вести бесіди з уявною лялькою, рефлексувати за допомогою дискусій з галюцинацією, і типу на цих бла-бла-бла-сеансах хистко тримається весь сюжет. Насправді ж геть зовсім не так. Шизофренічної балаканини з неіснуючим плюшевим монстром тут мінімум. А от сенсів, підтекстів, метафор, які стоять за цим нібито дурнуватим наївним образом, чимало. І те, наскільки брутально автори серіалу зуміли вписати “дитячий блакитний штрих” у цю темну, жорстку історію (в одній зі сцен Вінсент в тандемі з уявним другом чи недругом нюхає кокаїн, що може нагадати непристойну комедію “Третій зайвий” про поганця-ведмедика Теда, тільки тут гумору мало і він набагато чорніший), робить «Еріка» ще більш dark і noir.

Найелементарніше пояснення алегорії: лялька – це альтер его Вінсента, монструозний бік його біполярної особистості. Лялькар (ляльковод, черевомовець) – ідеальний образ на межі між казкарем і маніяком, серійним педофілом і фокусником.

Проте автори серіалу не обмежуються однією трактовкою і копають глибше. Патлате чудовисько-здоровило Ерік – це одночасно і рятівний ескапізм для утікача від реальності будь-якого віку, дев’ятирічного чи сорокарічного; і візуалізація внутрішніх демонів. Ерік – це і Вінсент, і Едгар, і тато Вінсента, тобто і допельгангер, і неоднозначний (добрий і лютий водночас) батько для наляканого і загубленого сина; і незбагненний, захований у мушлі син для відчуженого батька.

Ерік – це і той монстр, що мешкає під ліжком у дитячій кімнаті, і той бісовий чорт, що сидить всередині нас. Ерік – це все місто Нью-Йорк (умовний Нью-Йорк, умовний Готем) і кожний його житель; потворне набридливе місто зі сміттєзвалищами та каналізаціями, продажною гнилою системою та оборудками вздовж усієї ієрархії; наркоманами, що продають за дозу дітей, збоченцями й ненажерливими товстосумами; деморалізованою мораллю, гомофобією, расизмом і сонячною брехнею на телебаченні… Місто ляльок і ляльководів. Але разом із тим Ерік – примарний голос незграбної надії, яка човгає позаду навіть тоді, коли здається, що все втрачено.