Рецензія на серіал “Аколіт” / The Acolyte з кіновсесвіту “Зоряних війн”

Ще один діснеївський серіал зі всесвіту “Зоряних війн” напряму не пов’язаний сюжетом ні з іншими шоу про далеку-далеку галактику, ні з повнометражними фільмами. Тут діють абсолютно нові персонажі, і автори рішуче (на свій страх і ризик) не експлуатують старих. До того ж за жанром “Аколіт” / The Acolyte є не стільки пригодницьким фантастичним екшном (не космооперою і не космовестерном), скільки темним (не чорним, не нуаром, але темним) детективом і навіть політичним трилером з алюзіями на темноро-мантичне допельгангерство. Саме слово “аколіт” невипадково римується з криптонітом, адже аколіт для джедая – та сама смертельна зброя й ахіллесова п’ята, що і криптоніт для Супермена.

Події розгортаються задовго до встановлення тиранічної Імперії, наприкінці Розквіту Республіки, приблизно за сто років до першого епізоду “Прихована загроза”, де з’явився малий обдарований Енакін Скайвокер, який зрештою обрав темний бік і перетворився на Дарта Вейдера. Ситхів ще немає, тобто принаймні не видно на горизонті. Орден джедаїв ще не перетворився на лічених монахів-вигнанців, що перебувають поза законом. Джедаї процвітають, як і сама Республіка. Вони є еліта і майже боги.

Носять ошатні білі наряди з розкішними золотаво-жовтими елементами, живуть у палаці, викладають джедайську майстерність маленьким так само ошатно вдягненим учням. Здається, панує ідилія. Та чим ідеальнішою здається ілюзія, тим очевиднішим виглядає скоре втручання темної сили.

Власне, втручання стається вже у пролозі. І оскільки крім детективу маємо драму про помсту, на арені постає юна месниця, котра зухвало вривається в бар і викликає поважну майстриню-джедайку на бій…

Авторка “Аколіту” Леслі Гедланд говорить про період Розквіту Республіки як про аналог епохи Відродження чи Просвітництва. Хоча влучніше, мабуть, порівняти цей квітучий стан далекої-далекої галактики з Античністю, коли панували боги та богині, коли мистецтво і думка були вільними, коли герої хоч і мали ахіллесову п’яту, та билися і перемагали будь-яких монстрів. І коли процвітання зрештою замінилося темною варварською церковною диктатурою Середньовіччя (Імперією). Втім, якщо проводити аналогію з Ренесансом (а Ренесанс – це перш за все італійська культура), тоді прихід Імперії можна назвати римою до встановлення фашизму.

Цікаво, що головна героїня у виконанні Амандли Стенберг (Рута з “Голодних ігор”, яка суттєво підросла і стала молодою жінкою) розділена на двох сестер-близнючок, одна з яких вірить у силу та світло джедаїв (хоча багато років тому, будучи талановитою падаванкою, кинула навчання і залишила орден), а інша навпаки, за щось нещадно мститься майстрам-джедаям і приймає наставництво ситха. Тобто так само як протагоніст і темний допельгангер з літератури чорного романтизму (ті ж доктор Джекіл і містер Гайд) є двома сторонами однієї медалі, тобто двома сторонами одного “я”. Як джедаї та ситхи, світлий і темний бік Сили є двома сторонами одного балансу всесвіту; близнюками, що пов’язані одвічно і нерозривно.

Детективний елемент здатен прикрасити, вірніше ускладнити та зробити цікавішим будь-який жанр (формат, стиль, навіть бренд). Навіть канонічні “Зоряні війни”. А детектив полягає у тому, що вчитель Сол і його падавани, зокрема блудна падаванка-близнючка розшукують темну сестру, котра дорогою помсти вбиває одного майстра за іншим, і невідомо з яких причин, і невідомо під менторством якого-такого віртуозного воїна. До того ж авторка Леслі Гедланд пообіцяла розкрити таїну того, як саме головний ситх Палпатін потрапив у Галактичний Сенат і ніхто не помітив жодної каверзи. Тож “Аколіт” справді дихає свіжим і інтригуючим подихом. А якщо він на додачу розбурхає і переверне дещо нудний та аморфний бекграунд джедайського ордену, то… фанати закиплять, і це однозначно успіх.