Рецензія на фільм «Уроки толерантності»

Для українського кіно, яке є молодим чи навіть підлітковим і наразі росте і розвивається, чимало жанрів і тем звучать уперше: типу перший український вестерн (чи радше істерн), перший український нуар, перша українська комедія про секс, перша українська різдвяна комедія… Дійшла черга і до першої української ЛГБТ-комедії (чи толерантніше сказати ЛГБТІК+-комедії).

Колоритний вітчизняний комедіограф Аркадій Непиталюк, відомий за короткометражкою «Кров’янка» і повнометражним дебютом «Припутні», співець курйозної та подекуди трагікурйозної провінційної експресії, цього разу представив камерну історію «Уроки толерантності» на основі п’єси Ігоря Білиця «Гей-парад». Увесь сюжет розгортається у чотирьох стінах однієї квартири, де мешкає типова родина Найдюків, така максимально звичайна і середньостатистична для наших регіонів, яка їздить в автобусах і тролейбусах, розмовляє суржиком і матюками, живе на скромну зарплатню, варить борщ у великому чані та «употребляє» горілочку на свята чи «по поводу».

Якось мати-вчителька (ще один яскравий харáктерний перформанс Олени Узлюк, яка грала Людку у «Припутнях»), котра одна заробляє гроші на все сімейство і після роботи ще й маринується цілий вечір на кухні, бо ліпить вареники (а мріє ясно що про курорт, масаж, спа, коктейлі, шопінг), ледь не збирає валізу, щоб піти з дому. І тоді чоловік (Олександр Ярема) і діти згоджуються на її «екстремальну пропозицію»: взяти участь у державній програмі з євроінтеграції та поселити в себе на три тижні «справжнього» гомосексуала, за що потім у разі успіху (себто досягнення взаєморозуміння, комунікативної гармонії) «палагаєтся» грошова винагорода.

Цілком очевидно, що уроки толерантності нашій громаді справді вкрай необхідні. Бо не встиг фільм Непиталюка вийти на екрани, як «дабражелатєлі» встигли розмалювати афішу на стіні одного зі столичних кінотеатрів гомофобними написами. Напевно ті самі «художники», що регулярно влаштовують якусь гнівну акцію проти квір-кінофестивалю «Сонячний зайчик».

А краще б вони, ті горе-активісти, дочекалися прем’єри та сходили подивилися кіно. Побачили б себе у дзеркалі й, може, таки зробили б якусь культурну переоцінку поглядів. Адже ця стрічка, по-перше, розмовляє максимально простою і доступною «народною» мовою (буквально і фігурально), зовсім не вдаючись до якихось складних глибоких меседжів; так, аби й дотепи, і їхній відкритий прозорий підтекст були зрозумілі кожному «комбайнеру» кожного найглухішого села.

Мовою, яка говорить їхніми вокабуляром і стилем на кшталт жарту про те, що гей-сантехнік «місить гівно і на роботі, і поза роботою». Дзеркало це показує і молодих гопників, що мають авторитет «на районі», проте цілком імовірно, що за агресією ховають душевну кризу, викликану невідповідністю між їхньою сексуальною ідентичністю і сексуальною орієнтацією; і вусатих дядьків на зразок кума Гріши, які завжди говорять дуже голосно і з тютюновим хрипом і ніколи не знімають тільник (матроску); і таких тихих і «сумнівающихся», як Зеник (персонаж Яреми, батько сімейства), котрі нібито за патріархат і старий режим, але сорочку на тілі не рвуть і готові, якщо їх підштовхнути, змінюватись, переналаштовуватись, еволюціонувати.

Важливо, що «Уроки толерантності» не тільки про ЛГБТ, а загалом про стереотипи, які заважають нам правильно розуміти та неупереджено сприймати одне одного. І таких прикладів у картині ціла купа: від доньки, яка мріє стати актрисою, але страждає від нав’язаного стереотипу, що актриси мають бути красунями; і матері, котра все життя животіє в полоні стереотипу, що жінка має стояти біля плити та всіх цілодобово обпирати й обпрасовувати; до гомосексуала, який всупереч стереотипам виявляється скромно охайно одягненим у звичайний одяг, а не у леопардовий принт і боа, і виявляється звичайним сантехніком із ЖЕКу, а не якимось дизайнером чи шоуменом, чи на кінець перукарем…, ще й Васею, а не Артуром…, наочно доводячи собою диво-істину, що «геї серед нас».

І до речі, Вася одночасно руйнує два незалежні один від одного стереотипи: і щодо гомосексуалістів, і щодо працівників житлово-комунального господарства, адже є напрочуд культурним і ввічливим (я і сама у цьому тексті щонайменше двічі пішла на поводі у стереотипного мислення: образила комбайнерів і перукарів).

Власне, Аркадій Непиталюк як автор і режисер себе теж не відокремлює від громади, не ставить вище за народ. Тобто допускає, що і сам не застрахований від заанґажованого, шаблонного ставлення. Адже чомусь прізвище родини Найдюків дуже співзвучно з його власним.