Рецензія на фільм “Спадкоємець” / Le successeur

Психологічний неонуарний трилер “Спадкоємець” / Le successeur молодого французького режисера Ксав’є Леграна розповідає історію сина, котрий випадково, зовсім того не бажаючи, завершує жахливу справу, розпочату батьком. Цей фільм жорстко заперечує гуманістичний оптимізм про те, що діти не мають відповідати за вчинки батьків. Як і в горорі Арі Астера “Спадковість” (Hereditary), генетичне наступництво є чимось абсолютно невідворотним і нездоланним; прокляттям, яке так чи інакше, рано чи пізно все одно дожене і спотворить та знищить будь-які намагання, навіть найщиріші та найвідчайдушніші, не бути схожим на батька чи матір.

Головний герой – молодий багатообіцяючий паризький модельєр Еліас, який переймає естафету від старого попередника і стає новим креативним директором іменитого модного дому. Він готується представити фешн-громадськості нову амбітну колекцію з акцентом на своєму фірмовому кольорі жовтої канарки. Його помічники готують фото для обкладинки Harper’s Bazaar, великий кар’єрний і творчий успіх уже настільки близько, що в глибині душі доволі скромний на вигляд Еліас напевно почувається новим богом…

Аж раптом один дзвінок “з минулого” безцеремонно розхитує пісочну ілюзію і змушує героя згадати, ким він є насправді; ким він був до того, як перевдягнувся в колір модного дизайнера з обкладинки глянцевого журналу… Втім, нагадує про коріння не тільки дзвінок, а і серце. Біль у грудях, який призводить до астматичних нападів, змушує замислитись, чи не перейняв він батькове слабке серце…

Дізнавшись, що батько, з яким не було жодних контактів понад двадцять років, таки помер від інфаркту, Еліас вимушений відправитися туди, звідки втік дуже давно, аби влаштувати похорон і прилаштувати батькове майно: автівку, будинок, особисті нафталінні речі… Модному парижанину доводиться повернутися до рідної глушини під Монреалем, до свого справжнього імені (Себастіан) і навіть до квебекського акценту, котрий повертається сам собою, непрохано – непоборне прокляття походження.

Батька свого він ненавидів і все життя старався не стати на нього схожим, і тепер, прагнучи якнайшвидше поїхати назад у нібито геть інше власне життя, він замовляє експрес-кремацію і віддає все майно волонтерам. Проте виявляється, що успадкував Еліас/ Себастіан не тільки ваду серця і “прилаштувати” доведеться не лише меблі та старезний мотлох, а і… полонянку, котру тато зачинив у підвалі…

За словами режисера, його друга картина “Спадкоємець” разом з дебютною “Опікою” є складовими майбутньої трилогії про патріархат, причому патріархат і в сенсі тиранічного чоловічого ставлення до жінок, і в сенсі передачі патріархальних “цінностей” від батька (патріарха) до сина.

Стилістику французької нової хвилі (Nouvelle Vague) Легран поєднує із сюжетом у дусі давньогрецької трагедії, коли темний фатум, лиха доля, кровне прокляття мали силу фатального і неминучого трансцендентного божественного прокльону. Коли Медея була приречена вбити власних дітей, а Едіп був приречений убити батька і власноруч здійснити зле передбачення, від якого за будь-яку ціну намагався втекти.

До речі, Еліас – латинізація давньогрецького імені Іліас. І так само невипадково асистенти дизайнера, готуючи світлину на обкладинку Harper’s Bazaar, роблять стилізоване відтворення картини Анрі Матісса “Ікар” про того самого амбітного бідолаху з давньогрецької міфології, що прилаштував собі штучні крила і полетів так високо, що аж дістав сонця, обпалив своє паперове “пір’я” і впав на землю. Обкладинка, звісно, мала уособлювати тільки злет (адже ми дуже часто навмисно лишаємо другі половини повчальних притч поза увагою, зосереджуючись лише на тому, що лицар відрубав голову дракону, і опускаючи, що в дракона виросла друга, третя, четверта… голова), але жовтий колір так красномовно говорить і про смертоносно пекуче сонце, і про вразливу крихітну канарку під його спершу лагідним, а потім вбивчим променем.

Є у фільмі момент, коли в конторі ритуальних послуг героя просять принести костюм для поховання батька (“Можливо, в нього був улюблений?”). Еліас спершу приносить свій (дизайнерський). Та виявляється, що костюм не підходить, бо габарити покійника на два розміри більші. Тобто герой порівняно з батьком фізично (і ясно що і психологічно) настільки малий і кволий, що протистояти впливу великого авторитарного патріарха навіть з могили він абсолютно безсилий.

У пролозі нам показують дефіле. У довгій сцені під нав’язливо синтетичну музику (тривожні наростаючі звуки котрої одразу обіцяють стрімкий рух у дуже поганому напрямку без можливості повернути назад) моделі крокують по спіральній траєкторії концептуального звивистого подіуму. Ця крива з повторюваними колами – візуалізація так званого історичного “правила спіралі”, за яким усі події, що колись відбулися, й усі типи лідерів (патріархів), що колись керували, повторюватимуться знову і знову на кожному наступному витку історії. І син повторюватиме батька, і син сина повторюватиме батька, і син сина сина… І розірвати пружину-петлю неможливо (хіба що стиснути чи розтягнути), і неможливо вирівняти спіраль, перетворивши ґвинтувату лінію на пряму, так само як неможливо позбутися вродженої буквальної та фігуральної вади серця. Тож лишається тільки сльози ковтати та прикидатися.