Рецензія на фільм «Смак пристрасті» («Пристрасть Додена Буффана» / La passion de Dodin Bouffant)

Ця гастрономічно-романтична драма від французького постановника в’єтнамського походження Чан Ань Хунга отримала у Каннах приз за найкращу режисуру. І цілком зрозуміло, чому. Тому що нічого смачнішого на екрані ще не було.

Доден Буффан – це великий гурман і феєричний кухар. Події розгортаються на півдні Франції у 1885 році. В одній з виноробних провінцій на свіжому сільському повітрі посеред жаркого літа… у затишному і водночас зовсім невибагливому, навіть скупому буколічному будиночку, в антуражі каструль і варишок щодня відбувається… магія. Тут постійно щось нарізається, маринується, запікається, кипить і шкварчить. А потім на стіл лягають тарілки з ідеально прозорим консоме, хрустким овочевим пирогом, замоченим у молоці м’якесеньким палтусом, духмяним каре ягняти під авторським соусом з нотками бекону, реберець і цитрусів, пишним десертом під назвою «норвезький омлет»… Зміцнюється магія білими та червоними бургундськими винами… І всі ці чари та фокуси виробляються не для ресторану, не для клієнтів, не для комерції…, а для себе і найближчих друзів-цінителів.

Та найбільше Доден Буффан старається для своєї асистентки Ежені. Жінки, яка мешкає з ним під одним дахом і щодня готує пліч-о-пліч понад двадцять років і інколи навіть залишає для нього незамкненими двері своєї спальні… Він не полишає спроб добитися від неї згоди стати його дружиною. А вона чомусь не перестає відмовляти…

Фільм починається сценою, яка триває хвилин двадцять, а може й усі тридцять. Здається, ніби приготування відбувається майже у реальному часі просто в нас на очах. Здається, у кадрі немає жодних фальшивок і муляжів. Здається, що актори не імітують поварювання, а куховарять по-справжньому, причому готують не що-небудь для вигляду, а саме ті страви за конкретним рецептом, про які йде мова і які потім вони ж самі апетитно куштують. Тобто каре ягняти – то не гумовий реквізит, а… каре ягняти, ароматне і соковите, зі хрумкою скоринкою, щойно з духовки. І здається, запашний жар від нього руйнує четверту стіну і починає безцеремонно гуляти у кінозалі, від носа до носа, одурманюючи вже і так сп’янілих від пікантних закусок глядачів.

«Але у чому секрет? У чому магія цієї картини як кінострічки, а не кулінарного шоу?» – запитаєте ви. І чим таким вона принципово відрізняється від решти нібито теж непоганих фільмів про готування їжі типу «Джулі та Джулія», «Непереборна Марта», «Прянощі і пристрасті», серіалу «Ведмідь»…? Річ у тім, що Чан Ань Хунг на відміну від інших постановників інших гастрономічних історій використовує їжу не як засіб, сюжетний і візуальний інструментарій, і тим паче не як декоративне тло, а як… специфічну мову, якою говорять герої одне з одним і якою з нами, глядачами, говорить автор. Адже нічого другого, крім страв і почуттів, тут немає, жодних подій і поворотів, буцімто рух і час «наїлися» і застрягли посеред цього прованського літа, посеред одного нескінченного сонячного дня… І власне страви – це і є почуття, форми для випікання емоцій, а процес готування – наче процес написання найінтимнішого, найщирішого любовного зізнання, ну а смакування – це делікатне прочитання того відвертого, чуттєвого листа, де кожна скибка, кожне кільце, кожний кубик то літери, а спеції та приправи то коми й крапки.

Бенуа Мажимель і Жульєт Бінош, які зобразили Додена Буффана та Ежені, колись давно вже працювали разом і так само грали коханців, які висловлюються чуттєвою і поетичною мовою (романістку Жорж Санд і поета Альфреда де Мюссе у «Дітях століття»). А потім актори були коханцями й зрештою подружжям у реальному житті. Народили доньку. Згодом розлучилися… І тут на екрані, через два десятиліття після того кохання, вони знову близькі, знову пов’язані так само як помічниця і кухар, що понад двадцять років кохаються і займаються улюбленим ділом, і переживають витончений, ніжний, благородний посмак палкої романтичної давнини.

В одній із багатьох сцен дегустації ми спостерігаємо такий діалог між тим, хто приготував страву, і тим, хто її куштує: «Як тобі? – Здається, я зараз заплачу». І в якусь мить перегляду «Пристрасті Додена Буффана» глядач помічає, що і сам от-от ладен заплакати, от-от не стримає краплю вологи, що назбиралась в очах… не від драми, яка зрештою розгортається у тихій, але проникливій кульмінації, а від негомінкого бриніння чистого абсолютного щастя, яким наповнені кадри… звичайного, прозаїчного споживання, котре заперечує та відкидає своє буденно-банальне єство і виглядає дотиком Бога.