Рецензія на фільм “Повстання Штатів” / Civil War

Колись наступні покоління, обговорюючи знакові події двадцять першого століття, казатимуть, що у 2020-х роках світ шокували війна в Україні, війна в Ізраїлі, загроза Третьої світової і ядерного конфлікту…, а також вихід фільму Алекса Ґарленда “Повстання Штатів” / Civil War.

Британський сценарист і постановник Алекс Ґарленд починав як письменник. Зокрема його роман “Пляж” отримав відому екранізацію з Леонардо ДіКапріо. Багато років писав сценарії для інших режисерів, зокрема Денні Бойла (“28 днів по тому”, “Пекло”). А потім почав знімати кіно сам (Ex Machina, “Анігіляція”, “Чоловічий рід”, серіал “Розроби”). Його історії завжди були й залишаються лячно екзистенційними, бо буття людства, на думку Ґарленда, не може мати щасливий фінал. Хоча, звісно, словосполучення “щасливий фінал” – це оксиморон у контексті існування людської цивілізації, бо будь-який кінець для нашого роду стовідсотково унеможливлює щастя, а кінець рано чи пізно все одно настане. Сонце згасне, вірус усіх повбиває, штучний інтелект запанує, антиматерія спотворить матерію… Або більш прозаїчно глобальна війна, і необов’язково із застосуванням ядерної зброї, цілком достатньо буде просто взаємної ненависті.

Саме війна в Україні, і це більш ніж очевидно, надихнула Ґарленда створити “Повстання Штатів”, застережну антиутопію про другу громадянську війну в США й апокаліптичний розвал Америки, котрий аж ніяк не виглядає фантастикою на тлі високоймовірного другого пришестя Дональда Трампа, котрий абсолютизує політику націоналізму і невтручання з гаслами “Америка для американців” і “Америка понад усе”, спровокує велику хвилю еміграції, дезорганізацію НАТО і… цілком можливий розкол штатів… І саме фото про війну в Україні, світлини розбомбленого Харкова, знищеного Маріуполя, зґвалтованої Бучі… надихнули (якщо це слово доцільно використовувати у значенні збудження негативних емоцій) Ґарленда показати цей фільм “очима” фотоапарата, майже безпристрасного фіксатора миттєвостей історії.

“Ідіть і дивіться” – ніби говорить усім нам автор “Повстання Штатів”. “Нам” у сенсі усім землянам, не тільки американцям. Хоча нам, українцям, далеко ходити не треба, ми бачимо все на своєму подвір’ї. І тут неможливо не пригадати культову радянсько-білоруську антивоєнно-екзистенційну стрічку “Йди та дивись” (“Iдзi i глядзi”) Елема Климова про нацистські звірства в окупованій Білорусі очима хлопчика-підлітка Фльори. Фльора ішов і дивився і від побаченого жахіття дитина під приголомшливу завісу перетворилася на сивого, блідого, зморшкуватого “старця”…

Так само ідуть крізь штати від Нью-Йорка в обхід через Пенсільванію і Західну Вірджинію до Вашингтона головні герої Ґарленда: досвідчена військова фотокореспондентка, військовий журналіст, їхній старий наставник і юна фотографиня-початківець. Вірніше не ідуть, а їдуть на масивному джипі з написом “преса”, а замість очей Фльори – “очі” їхніх фотокамер. Ідуть і дивляться на повішених, на лінчованих, на закатованих, на знищені ракетами будівлі й цілі міста, під артилерійським вогнем на фоні нічного неба, повз стрілянину посеред білого дня, під вибухи на відстані кількох метрів, повз братську могилу з десятками чи навіть сотнею тіл цивільних, над якою стоїть солдат з автоматом (надягши протисонячні окуляри з червоними лінзами, щоб не звертати увагу на кров… чи навпаки, бачити світ довкола тотально скривавленим) і проводить фільтрацію, вирішує, які американці є “правильними”, які “неправильними”.

Можна сказати, що роль Фльори тут виконує юна фотографиня, героїня Кейлі Спені, котра теж свого роду “старішає” під кінець. Просто оскільки Ґарленд не вдається на відміну від Климова до сюрреалізму, а лишається на стежі реалізму (псевдодокументального реалізму, якщо точніше), її душевні зморшки та сивина не проявляються на обличчі фізично. Її форма старішання – це загартування, збайдужіння, розлюднення. Тож під завісу більше немає тремтіння, заціпеніння, ані голосних, ані німих істерик, ні шоку, ні жаху…, тільки клацання фотоапарата.

І неважливо, де хороші, а де погані, і чи є взагалі хороші. Неважливо, хто є авторською мішенню найбільшої критики: солдати, цивільні, фотографи, президент, уряд, урядова армія, армія опору, запеклі борці, запеклі системники чи запеклі ігнори, які «поза політикою» до останнього, поки куля не проб’є їхнього власного лоба, удають, ніби нічого не відбувається і життя з покупками в магазинах і кавою у кав’ярнях йде собі, як раніше… Важливо, що людина як вид має виняткову і винятково страшну (хоча й життєво необхідну) здатність до будь-якого звикання, здібність до будь-якого пристосуванства. Тож для неї, для нас те, що ще вчора здавалося неможливим, немислимим, непереносимим і нестерпимим…, сьогодні стає нормою, стає буденністю. Червоні лінії, які нібито уособлюють край, межу, периметр, за яким перебуває недопустиме, постійно і дуже легко пересуваються. І будь-який апокаліпсис так чи інакше перетворюється на новий звичайний порядок, нову звичайну реальність, на новий білий шум.

Немає сумніву, що Алекс Ґарленд наразі випустив головну картину своєї кар’єри, яка має стати спершу подією року, потім подією десятиліття, а далі кінокритики та кінознавці двадцять другого сторіччя, ностальгуючи за попередніми епохами (і хтозна-як виглядатиме тоді кіно і чи будуть взагалі екрани, і чи існуватиме Америка, Україна, Європа, росія, світ загалом) і складаючи топи найважливіших фільмів, можливо, скажуть, що двадцяте кіностоліття – це перш за все “Апокаліпсис сьогодні”, а двадцять перше – “Повстання Штатів”.  І після цієї головної картини режисер заявив, що не зніматиме більше, бо надто важко й виснажливо переконувати продюсерів у наявності сенсу і потенціалу непопулярних ідей. Ґарленд повернеться до письменництва. Можливо, напише непотрібний “Пляж 2” (найближчим часом писатиме “28 років по тому”). Нехай. Так чи інакше для кіно він уже зробив максимум.