Рецензія на фільм «Мисливці на привидів: Крижана імперія» / Ghostbusters: Frozen Empire

На екрани повернулися кумедні хлопці (а віднедавна і дівчата) у комбінезонах пожежників, які носять за спинами протонні рюкзаки та стріляють по привидах з протонних рушниць. «Крижана імперія» (Frozen Empire) – це вже п’ятий фільм франшизи «Мисливці на привидів» (Ghostbusters), розпочатої тепер уже покійним режисером Айваном Райтманом у 1984 році. Після того, як третя стрічка (феміністський рімейк з жартами для дорослих) викликала обурення фанів, син Айвана Джейсон Райтман узяв спадщину батька у свої руки та повернув франшизі тональність класичної сімейної розваги без ідеологій і трендів.

Протонною зброєю для вилову старих шанувальників і нових підлітків за спинами творців останніх двох фільмів стала ностальгія. Причому у «Крижаній імперії» вона пальнула ще потужніше, на весь заряд у ранці.

Герої повернулися до легендарної нью-йоркської пожежної частини; вулиці «великого яблука» знову наповнилися примарними шкідниками, за якими женеться раритетна автівка швидкої допомоги Cadillac Miller-Meteor 1959-го з емблемою перекресленого привида на багажнику; контейнер-хованка для втримання потойбічної нечисті переповнилася незадоволеними в’язнями; мініатюрні версії зефірного чоловічка знову злегка побешкетували; Лизун замастив усе ектоплазмою і зжер усі снеки; за справу знову активно взялися ветерани Білл Мюррей, Ден Екройд та Ерні Гадсон; доєдналася навіть скептична секретарка Джанін Мелнітц у виконанні Енні Поттс; повернувся заноза-мер; а надрозумника в окулярах Ігона Спенглера, котрого не зміг більше зобразити покійний Гарольд Реміс, замінила його так само надрозумна онука в тих самих окулярах Фібі Спенглер у виконанні Маккенни Грейс.

Мюррей, Екройд і Гадсон уже не обмежилися камео, як у попередній частині «Мисливці за привидами: З того світу», а повернулися до повноцінної гри нехай і другого плану. Взагалі попри гумор (за який цього разу відповідав новий персонаж в обличчі не олдскульного, а сучасного стендап-коміка Кумейла Нанджіані, такий собі нью-йоркський ледащо, який після смерті бабусі розпродає за кілька баксів нафталінове бабусине хабоття) відчулася ледь помітна скорбота за тими, хто не на екрані, а в реальному житті пішов і став примарами. Не тими привидами, що лякають живих, а тими, що, можливо, самотньо блукають в якійсь астральній площині. Цей сум примар, якими стали актор Гарольд Реміс і режисер Айван Райтман, якою стало кіно 80-х і загалом старе кіно…, уособила дівчина-привид, що загинула в палаючій квартирі та довгими роками самотньо і безцільно вештається великим містом з останнім сірником в потертому коробку, покликаним ще раз запалити іскру старої пригоди.

Можна сказати, що цього разу Джейсон Райтман (який поступився режисерським кріслом, але лишився сценаристом і продюсером) намацав золоту середину між камбеком до канонів класичної дилогії батька і реформами та ревізією, які впровадив Пол Фіґ жіночою версією 2016 року. Несподівано він виокремив ліричне соло для героїні Маккенни Грейс, яка на тлі стандартизованого протистояння новому потойбічному мегалиходію поринула у драму дорослішання і сексуальної ідентичності, першу закоханість і перше розчарування, першу емансипацію від дому і родини та перше відчуття гармонії із собою після гойдалок внутрішнього сум’яття. Тож і дорослість, і феміноцентризм тут теж віднайшли своє відображення.

Проте найцікавішим виявилося переосмислення авторами не класики Ghostbusters, а класики дитячих казок (бо ж усі старі і нові сюжети так чи інакше походять від історій з давніх і прадавніх казок). Причому саме казок Ганса Крістіана Андерсена, які завжди були надто дорослими та подекуди надто сумними для дітей і навіть тінейджерів. Так, привид із сірниками – алюзія до «Дівчинки із сірниками» (тільки тут, на щастя, ніхто не помирає від холоду, і саме останній сірник перемагає холод, хоча і смерть він також символізує так само як і у данського казкаря). А лиходій, який усе живе і тепле перетворює на колючу мертву кригу, — алюзія до «Снігової королеви».

Ну а делікатна романтична лінія, якій не судилося збутися і відбутися, може бути перефразуванням «Русалоньки». Не діснеївської, а того самого Андерсена. Адже у фільмі є сцена, де Фібі Спенглер наважується провести над собою експеримент і відокремити дух від тіла, і все заради того, аби побути деякий час в єдиному вимірі із коханим привидом. Хіба ж це не та сама історія, де дівчина з риб’ячим хвостом наважилася віддати голос за людські ноги, аби побути з коханим принцем на одній суші?.. І, так само як і юну Русалоньку, юну Фібі зрадило нерівне кохання…

Але ні, не думайте, що замість веселого атракціону з домішками лайтового позитивного жахастика творці вдалися до меланхолії та глибокого препарування хвилястих пубертатних почуттів. Гірки лишилися у найліпших американських традиціях. Та за бажанням між колами веселощів і рядків незмінної пісні «If there’s something strange in your neighborhood, who you gonna call? Ghostbusters! If there’s something weird and it don’t look good, who you gonna call? Ghostbusters!» можна прочитати ледь помітну і добре заховану драму про біль, який люди, діти, родини завдають одне одному і самі собі, бо ментальне каліцтво і самокаліцтво у нашій природі. Проте оскільки американська розвага все ж має бути кінцево безболісною, на виході самокалічаться лише зефірні чоловічки, котрі обожнюють готувати з себе смажене маршмелоу.