Рецензія на фільм “Гамбіт королеви” / Firebrand

Джуд Лоу грає скандального англійського короля з династії Тюдорів Генріха VIII, який обожнював рубати голови своїм дружинам (зокрема обезголовив сумнозвісну Анну Болейн, матір майбутньої королеви Єлизавети І), а Алісія Вікандер – його шосту та останню законну жінку Кетрін Парр. Костюмована історична драма “Гамбіт королеви” (Firebrand) нібито пропонує виразно феміноцентричний і навіть феміністський погляд на темряву середньовічної патріархальності, проте… Джуд Лоу все одно переграє Алісію Вікандер.

Одразу про назву. І “Firebrand”, що перекладається як “зачинщик” (у цьому випадку “зачинщиця”), і “Гамбіт королеви” (оригінальна назва роману, за яким знято стрічку) буцімто не зовсім відповідають тому, що відбувається на екрані. Головною героїнею є саме королева, а не король. З офіційної історії відомо лише, що Генріх VIII, страждаючи у зрілі роки на ожиріння і подагру, помер через гангрену ноги, коли отруйна гниль потрапила у кров і вразила внутрішні органи. А його останній дружині, котра на той момент уже перебувала за крок до страти через звинувачення у подружній зраді та релігійній єресі, “просто пощастило” пережити тирана-чоловіка, то ця художня історія домислює, як воно могло бути насправді та з якими нюансами.

Тобто автори ніби ведуть до того, що Кетрін Парр, яка майстерно (як бачимо з фільму) улещувала короля-деспота (тотального аб’юзера і самовдоволеного садиста) і вправно маніпулювала його хворим его (ясно що під страхом сокири, котру її тендітна шия гіпотетично відчувала ледь не щодня), насправді була радикальнішою, ніж здавалося на перший погляд. І жила не тільки почуттям перманентного страху перед важким чоботом жорстокого самодурного мужа (“чобіт” – метафора, бо буквально Генріх VIII носив маленькі тонкі атласні туфлі, котрі тісно і натужно облипали його розпухлі стопи), а й почуттям ненависті, люті та навіть помсти. Тобто “зачинщиця” – це про якийсь задум, якийсь план, якусь мету і якусь змову. Проте по факту навпаки, змова тут визріває навколо королеви, а не з її подачі (ну й афект – це ніякий не план).

Так само не зовсім адекватною видається ще більш комплементарна назва “Гамбіт королеви”, котра натякає, що Кетрін Парр із самого початку вела складну продуману гру, інтелектуальну далекоглядну шахову партію, аби зробити супернику “підніжку” (саме так перекладається слово “гамбіт”). Але тут варто більш детально зануритись у шахові правила. Адже гамбіт – це хід дебютів, тобто найперший стартовий хід, який характеризується жертвою (переважно пішака), аби не вичікувати та не тягти гуму акуратними перестановками, а одразу “з порогу” загострити гру. І найгостріший з таких дебютів – саме королівський гамбіт.

І в цьому прочитанні назви варто повернутися до Єлизавети І, котрій Кетрін Парр була мачухою (доброю мачухою), адже саме від імені дівчини (на той момент іще підлітка) невипадково ведеться розповідь. Потім, роки по тому, Єлизавета стала однією з наймогутніших англійських монархів, її влада принесла країні “золоту добу” розквіту і просвітництва після дуже довгих темних часів. Але її старт (її початок, її дебют) мав місце саме в юнацтві, коли надзвичайно розумна і глибоко в душі емансипована (та за природою неамбітна) Кетрін Парр була дівчині не просто заміною страченої матері, а наставником і учителем, тригером ненависті до патріархальності (і загалом до чоловіків: Єлизавета І заміж так жодного разу і не вийшла), адже юначка спостерігала приниження і пресинг, і відверті знущання з боку батька на адресу Кетрін, і тригером прагнення змінити старий уклад.

Тож з погляду шахів сюжет картини таки дійсно набуває геть іншого значення. Так, сама Кетрін Парр нічого не виграла (Генріха пережила, але вже наступного року, повторно вийшовши заміж, померла від післяпологових ускладнень). Проте її жертва (тут доцільно сказати, що королева пожертвувала не пішаком, а собою), її гамбіт заклав старт іншої гри, справді переможної партії Єлизавети, котра таки перекроїла на власний лад патріархальну систему.

З огляду на такий багатокроковий підтекст, крізь призму шахової метафори сюжет фільму і ледь не кожна його сцена вже звучать і виглядають по-іншому, більш продумано і вагомо, ніж то здавалося. І таким чином історія, яка, на перший погляд, проглядалася (даруйте за тавтологію) і читалася як доволі примітивна (і завдяки натуралізму доволі огидна) фіксація наймерзенніших проявів чоловічого аб’юзу від насилля психологічного до фізичного і сексуального, трансформується в акт дуже далекоглядної відплати та реваншу (котрі, щоправда, лишаються за кадром). І навіть сцена, де з наказу короля королеві доводиться власноруч накладати лікуючі личинки на смердючу виразку на його роздутій гнилій нозі, теж набуває іносказання: адже личинку героїня бере пальцями саме так, як беруть шахові фігури, й акуратно кладе на помираючу плоть, як на шахову дошку… Хоча суто з художньої, артистичного погляду Джуд Лоу все одно переграв Алісію Вікандер.