Рецензія на фільм “Ґодзілла та Конг: Нова імперія” / Godzilla x Kong: The New Empire

На великі екрани у вигляді продовження-реваншу «Ґодзілла та Конг: Нова імперія» / Godzilla x Kong: The New Empire повернувся кросовер, який об’єднав в єдиний світ американського монстровелетня Кінг Конга та японського монстровелетня Ґодзіллу. Варто нагадати, що історія першого розпочиналася, як драма про велику тварину, яка здається хижаком, але насправді стає жертвою хижацького людського ареалу; а історія другого – як алегорія жахіття, породженого ядерними експериментами. Тобто в обох випадках істинним кошмаром були зовсім не «чудовиська» прадавньої фауни, а «цивілізовані» гомо сапієнс.

Перший кросовер «Ґодзілла проти Конга» змінив конфігурацію конфлікту. Вірніше, вона змінилася ще раніше, у фільмі «Ґодзілла: Король монстрів». Люди у цій грі стали пішаками: не поганцями й не героями, а здебільшого просто спостерігачами. І коли вони, тобто ми, тобто людство випало з центральної формули, протистояння розгорнулося між монстрами. Франшиза отримала власну міфологію, типу «прописану» печерним живописом: узагальнена світова релігія повернулася до політеїзму. Монстрів, які пробудилися з надр Землі, назвали «титанами» (саме так у давньогрецьких міфах звуться божества старшого покоління, діти Неба і Землі, котрі своєю чергою породили олімпійських богів).

Цікаво, що люди, які у метафоричній риториці про «богів і монстрів» завжди самі були й богами, й монстрами, у франшизі студії Warner випали з цього рівняння. До всесвіту титанів цілком логічно доєднався гориловелетень Конг – не тому, що теж колосального розміру, а тому, що на своєму рідному острові Черепа він теж був божеством, якому вклонялися тубільці. Власне, людей у контексті алюзії до античних легенд можна порівняти з олімпійцями, котрі у низці битв під назвою «титаномахія» (вона ж «битва титанів») перемогли титанів старшого покоління і скинули їх у тартар (підземне царство), після чого самі почали правити та продовжувати розбрат і війни вже між собою. Таким умовним «скиданням у тартар» можна назвати оригінальне скидання-падіння Кінг Конга з нью-йоркського хмарочоса, а також оригінальні намагання перемогти Ґодзіллу.

Та оскільки нині вельми популярними є альтернативні реальності, реальність Конга і Ґодзілли теж переписалася. Їхня новітня історія, розпочата фільмами «Ґодзілла» (2014) і «Конг: Острів Черепа» (2017), викреслила падіння зі шпиля Емпайр-Стейт-Білдінг так, наче ні фатальної насильницької поїздки до Нью-Йорка, ні великої драми, від якої всі плакали, ніколи не було. Тож не олімпійці зі своїм згубним сакральним вогнем виграли битву, а титан Кінг Конг (буквально вогонь в «Острові Черепа» уособив персонаж Семюела Л. Джексона – намаханий вояка з величезним вогнепальним арсеналом, одержимий прагненням усе підірвати, спалити, винищити вщент).

Розпочалася ера гуманізму і мирного симбіотичного співіснування. Конг перейшов у категорію «завжди живий», а Ґодзілла з чудовиська, яке обертає мегаполіси на руїни, перетворився на буквально і фігурально зарядженого захисника людської раси від інших менш дружніх монстрів. У першому кросовері автори успішно використали дві відносно нові сюжетні схеми: олдскульну пригоду у дусі класичних фантастичних романів-подорожей Жуля Верна (замість тупцювання на місці з безпечними й небезпечними гігантами «відкрили» ще один світ у порожнині планети, використавши доволі відому псевдонаукову «теорію порожнистої Землі») і зіткнення двох протагоністів («титаномахію» двох альфа-самців), які спершу не можуть поділити територію, але потім починають битися пліч-о-пліч зі спільним стовідсотково поганським ворогом (цей алгоритм зветься мемом «твою матір теж звуть Мартою», що з’явився після виходу стрічки «Бетмен проти Супермена»).

У сиквелі кросовера гуманізм став іще сильнішим, але дещо сусальним. Тут Конгові лікують зуби, тобто проводять буквальну стоматологічну операцію з видалення та імплантації. А Ґодзілла спить собі солодким сном не де-небудь у норі, а просто всередині римського Колізею (типу нестрашно, якщо уві сні махне хвостом чи на інший бік перевернеться і щось злегка потрощить, адже буде виглядати ніби так і було). Нічого принципово свіжого сценаристи не вигадали, тож поексплуатували попередні винаходи: ту саму порожнину, в якій можна нескінченно знаходити недосліджені ділянки з новими монстрами, і те саме об’єднання двох суперників, двох альфа-особин, які забувають про свою ворожнечу заради долання третього альфи, дійсно злого і загрозливого. При цьому творці зробили впізнавані алюзії на «Планету мавп» і «Короля лева», тобто на два інших бренди про панування тварин замість людей (у другому останніх узагалі немає, і інколи, коли у «Новій імперії» антуражні людські персонажі зайво метушаться і блазнюють, теж хочеться людську складову прибрати повністю і дивитися лише CGI).

Знаєте, як у розважальних екшнах, а також у ромкомах часто у головного героя чи героїні є дурнувато-незграбний друг на кшталт таксиста Допіндера (Каран Соні) у «Дедпулі» чи колишнього співкамерника Луїса (Майкл Пенья) у «Людині-мурасі», чи цілої трійки Тома, Джуд і Шаззи у «Щоденнику Бріджит Джонс»…. Ці допоміжні клоуни переважно відтіняють доладність протагоністів і відповідають за крінж. Так от франшиза Warner про монстровелетнів перевела у категорію допоміжного довбня-дурандаса всю людську расу, аби на їхньому тлі «кохання» чи махач головних героїв, горили та ящірки, виглядали серйозно. І так і є, серйозно і гардкорно тут виглядають тільки звірі, а гомо сапієнс дрібцює на підспівці.