Огляд гри Sherlock Holmes: Chapter One. Як все починалося

У спробі переосмислити головного детектива всіх часів Frogwares повертається до покритої завісою таємниці юності Шерлока Холмса. Ще не відомий, але все такий же геніальний Холмс повертається на середземноморський острів Кордона, де пройшло його дитинство. Щоправда, в родовий маєток його потягнуло аж ніяк не через раптовий напад ностальгії – на острові похована померла від туберкульозу мати Шерлока, та ось тільки щось не сходиться в історії про її смерть, яку розповів Майкрофт, і Шерлок хоче сам розставити всі крапки над i.

Не встигнувши зійти з корабля, Холмс втягується в розслідування низки злочинів, адже поліцейські на Кордоні такі ж безпорадні, як і в розповідях Конан Дойла. Ігрові механіки тут ті самі, що і в попередніх іграх розробників — складання портрета співрозмовника по малопомітних деталях, детективний зір, що підсвічує докази, медитація, що дозволяє відновити послідовність подій та покої мислення, в яких детектив вибудовує ланцюжки висновків із фактів. Водночас ігровий процес у Sherlock Holmes: Chapter One набагато ближче до The Sinking City, ніж до Crimes and Punishments і The Devils’ Daughter, оскільки замість низки локацій гравцям для дослідження доступне ціле місто, і я все ще не можу визначитися з тим, чи це пішло грі на користь.

З одного боку, Кордона дуже атмосферна, міські квартали разюче відрізняються один від одного, тут переплітаються культури, мови та архітектурні стилі, розкішні особняки та затишні парки сусідять з нетрями та занепавшими промисловими кварталами. Досліджувати місто цікаво … спочатку, з часом приходить усвідомлення того, що, як і в The Sinking City, це всього лише декорації, а жителі, що населяють місто, — безликі статисти. Можна, звичайно, використовувати точки швидкого переміщення, але тоді постають два питання: навіщо було вкладати стільки праці у створення цілого міста і що робити з другорядними завданнями, більша частина яких ніяк не позначена на карті й відкривається тільки при відвідуванні певної локації або ж після того, як Шерлок підслухає випадковий діалог на вулиці?

До речі, про завдання, зі зрозумілих причин класичних злочинів авторства Конан Дойла ми не зустрінемо, а з нових вдалими виявилися не всі. Про головну справу помовчимо, особисто я вважаю розслідування трагічних подій в особняку Холмсів одним з найяскравіших епізодів у скарбничці Frogwares, але можу зрозуміти й тих гравців, кого воно може засмутити, оскільки не всі готові прийняти, що за маскою геніального детектива ховається черговий глибоко травмований інтроверт.

До обов’язкових розслідувань особисто у мене особливих претензій немає, вони досить яскраві, найчастіше неординарні та змушують поворушити звивинами: гра скупиться навіть на квестові маркери на карті, змушуючи гравця самостійно шукати вказану адресу та ритися в архівах у пошуках корисної інформації. Трохи засмучує лише те, що в деяких справах немає можливості зі стовідсотковою ймовірністю визначити злочинця.

Sherlock Holmes часом ставить вас у положення, коли у всіх підозрюваних були мотив, можливість і доступ до знаряддя злочину, рішення в такому разі доводиться приймати або інтуїтивно, або відштовхуючись від суб’єктивних факторів, що не дуже в’яжеться з прагненням Шерлока до торжества істини. При цьому ви можете абсолютно неправильно вирішити справу — зробити невірні висновки під час аналізу профілю підозрюваного, помилково інтерпретувати докази та висунути звинувачення, але гра навіть постфактум не вкаже на помилку (раніше можна було хоча б подивитись статистику інших гравців), що викликає неприємне відчуття недомовленості.

Перебираючи варіанти, я дійшов висновку, що “правильним” вибором буде той, за який отримуєш найбільшу грошову винагороду, але це не точно. Дивно виглядає й байдужість Холмса щодо злочинців: за його власними словами, його завдання — визначити винуватця і передати того поліції, як далі складатимуться події, Шерлоку вже не цікаво. Але як же моральні дилеми, перед якими гра регулярно ставить гравця?

Ти кілька хвилин зважуєш наступний крок, відчуваєш муки вибору, тоді як персонажу начебто все одно. Проблемка виходить, дисонанс. Ще й наслідків від ухвалених рішень немає жодних. Ось ви заарештували багатого турка і на виході з поліцейського відділку бачите натовп незадоволених, готових накинутись на “колоніалістів загарбників”. Може, тепер у місті спалахнуть заворушення, що ускладнять подальше проходження й будуть вимагати якогось особливого підходу? Ні, варто взятися за іншу справу, як бунтівники розійдуться по хатах.

Другорядні завдання Sherlock Holmes варіюються від справді непоганих детективних історій, які при належному опрацюванні цілком могли б стати титульними, до відверто прохідних, причому в них ще сильніше впадають в око огріхи ігрових механік. Наприклад, Шерлоку потрібно відновити послідовність дій кількох підозрюваних. Добре, якщо у нас є чітко озвучені відмінні риси, як у справі про вкраденого цапа, але часто їх немає і доводиться користуватися банальним перебором, і от тут якраз помилитися гра чомусь не дасть.

Окремий головний біль — підслуховування розмов. Холмсу потрібно за відведений час вибрати відповідні репліки зі списку, але з’являються вони по черзі, а тематика розмови заздалегідь невідома, тож доводиться вибирати навмання, запам’ятовуючи ті, що підійшли, та пробувати ще раз, а потім ще.

І, зрозуміло, Шерлок діє не один. До зустрічі з Ватсоном ще кілька років, але без незмінного напарника Холмс обійтися не може, тому придумав його собі ще в дитинстві. Вигаданому Джону не вистачає витримки та військової виправки Джона реального, він жартує і постійно коментує те, що відбувається, має власну думку щодо вчинків Холмса, дратується, коли детектив помиляється, та часто перетягує на себе ковдру уваги гравця. Було б непогано, якби його коментарі мали й практичну користь, але з цим не склалося – Джон двадцять разів поспіль скаже, що ви робите щось не так, залишить відповідні записи у своєму щоденнику, але навіть не спробує підштовхнути у правильному напрямку.

Винятком буде хіба що порада змінити одяг. Кордона – мультикультурне та класово диверсифіковане суспільство, в якому бідняки та шахтарі не горять бажанням спілкуватися з розодягненим франтом, вершки суспільства зверхньо дивляться на одягненого у лахміття жебрака, а бандити тримаються якомога далі від людей у ​​формі. Про це Джон і нагадує, коли гравець в черговий раз намагається отримати інформацію, вдягнувшись у невідповідний костюм.

Це цікава механіка, але їй не завадило б полірування — ось Шерлок у дорогому костюмі безрезультатно намагається допитати свідків у шахтарському селищі, Джон буркоче, що детектив знову все робить не так, відправляємось перевдягатися у найближче підворіття, повертаємося у робітничому фартусі й з бородою, допитуємо всіх навколо і з’ясовується, що ніхто з них все одно нічого не знає. Йдемо перевдягатися знову. Тут не завадила б якась відповідь, яка натякає на те, що інформація у свідка все ж таки є, але ділитися нею з багатеньким англійцем він не має наміру.

Рідкісні екшен-сцени особливого захоплення не викликають, шутерна механіка Sherlock Holmes стала трохи кращою з часів The Sinking City, але так само далека від ідеалу. Іноді під час розслідування Холмс опиняється на невеликій арені, на яку хвилями вибігають вороги. Теоретично (і заради досягнення) їх можна вбивати, але краще все-таки заарештовувати, для чого доводиться виводити їх з ладу — спочатку приголомшуємо, наприклад, збивши влучним пострілом капелюх з голови або засипавши підлогу жаром з розбитої лампи, а потім вирубаємо в ближньому бою.

Деякі вороги носять на собі броню, що захищає кінцівки чи обличчя. В цьому випадку спершу доведеться відстрелити металеві пластини й лише потім йти на зближення, але тут є нюанс – чомусь лицьова броня має бути нейтралізована останньою, що не дуже логічно. Не те щоб ці сутички були зовсім вже нудними, але після перших пару раз вони приїдаються, гадки не докладу, кому захочеться повторно зачищати лігва бандитів з різними модифікаторами складності, як пропонує гра.

Sherlock Holmes: Chapter One не ідеальна, Frogwares все ще не вдалося перевершити Crimes and Punishments, яка безапеляційно залишається кращою грою про геніального детектива, але втішно бачити, що студія не тупцює на місці, намагаючись вичавити всі соки з вдало підібраної формули, і знаходиться у творчому пошуку, який, за умов практично повної відсутності конкуренції, трохи затягнувся. Повне проходження всіх історій Sherlock Holmes зайняло у мене 33 години, і я не помітив, як вони пролетіли. Так, у мене виникло багато претензій до гри, мабуть, навіть більше, ніж до не найвдалішої The Devil’s Daughter, але будемо відвертими, куди, окрім як на Кордону, податися зараз поціновувачам детективних адвенчур?