Огляд документального фільму “Підйомна сила”. Ода армійській авіації ЗСУ

Авіація ЗСУ прямо зараз робить все можливе і неможливе, щоб дати гідну відсіч російським загарбникам. Ми постійно та багато чуємо про важливість контролю над небом, але іноді героїзм та почуття пілотів ніби відходять на другий план. Так, всі наче розуміють, що авіація – це критична структура, але чому саме? Які нюанси вона ховає у собі? І як саме відчувають себе люди, які щоразу злітають у небо з ймовірністю ніколи більше не повернутися?

Документальний фільм “Підйомна сила” спробував дати відповідь на ці питання. І нехай у нього є відчутні проблеми зі структурою та наповненням, але на візуальному та ідеологічному рівні він викликає виключно захват та відчуття гордості за наших людей.

“Підйомна сила” фокусується на історіях реальних людей, які тим чи іншим чином дотичні до авіації. Тобто мова йде не лише про пілотів, а ще й про інженерів обслуговування, інструкторів та представників інших професій. Знімальна команда хотіла сильніше занурити глядачів у подробиці життя та роботи армійської авіації ЗСУ, а також показати, як романтика польотів поєднується із суворою реальністю війни в Україні.

Однак головну проблему документалки як комерційного проєкту якщо не підняли, то щонайменше зачепили під час презентації стрічки її ж автори. На початку “Підйомна сила” мала бути знята у відчутно меншій формі. Командою планувалася серія презентаційних роликів, які б не тільки підкреслили героїзм авіації, а ще й показали б можливості фільмування дронів власного виробництва. На тому етапі у проєкту навіть назви не існувало – в ній банально не було потреби. Максимум, на який тоді розраховувала знімальна команда, – це невеликий короткометражний ролик.

Однак під час розмови з військовими команда Aerotim прийшла до висновку, що їхні історії заслуговують більшої уваги. Саме тоді зʼявилася ідея перетворити все на повнометражний документальний фільм “Підйомна сила” тривалістю у півтори години. Однак в художніх стрічках нерідко зустрічається ситуація, коли адаптації з короткого формату у повний страждають від проблем зі структурою та змістовністю. “Підйомна сила” не уникла подібної долі.

Якщо спробувати проаналізувати стрічку неупередженим поглядом, то виявиться, що якихось глибоких технічних моментів в ній не так вже й багато. Деякі специфічні терміни вам не пояснять навіть текстовими зносками на екрані. Немає жодних сумнівів в експертності людей, в яких беруть інтервʼю, однак знімальна команда не зуміла побудувати звʼязок між знаннями експертів та звичайними глядачами. Тому відчутна частка потенціалу документалки втратилася вже на цьому етапі.

Також є деякі проблеми з темпом оповідання. В документальному кіно важливо постійно підкидувати нову інформацію та розкривати вже сказане з нових контекстів та поглядів. “Підйомній силі” цього бракує. Вагомий шматок хронометражу займає історія про доставлення припасів в оточений Маріуполь з погляду одного подружжя: чоловіка-пілота та лікарки, яка опинилася в Маріуполі під час повномасштабного вторгнення. І так, це дуже зворушлива та у гарному сенсі потужна історія. Але вона ніби перетягує увагу з інших героїв. Це при тому, що деякі спікери не дожили до прем’єри кіно та загинули через російську агресію.

Можливо, критикувати кіно на подібну тематику – це трохи цинічно. Особливо через те, що війна все ще триває, а всі герої “Підйомної сили” продовжують захищати нас на лінії фронту. Однак чесність потрібно зберігати завжди, особливо коли працюєш з відчутно великою аудиторією. І цей момент автори документалки засвоїли ідеально.

“Підйомна сила” – це дуже щире кіно. В ньому відсутній надмірний, майже штучний патріотизм, воно не намагається підмінювати поняття та створювати нові, фальшиві сенси. Воно в першу чергу фокусується на людях, котрі люблять України настільки ж сильно, наскільки люблять польоти та небо у цілому. Ця пристрасть відчутна навіть крізь полотно кіноекрана.

Звісно, польоти треба переживати самостійно, щоб відчути всю їхню велич. Однак в Aerotim зробили все можливе, щоб хоча б спробувати передати їхню магію візуальними методами. Саме тому “Підйомна сила” – це кіно з неймовірно гарними кадрами та сценами. Як документальні, так і більш “сценічні” моменти викликають щирий захват.

Якщо трошки подумати, то вийде зрозуміти, що подібними кадрами також додатково розтягують хронометраж. Але це той випадок, коли через хитрощі знімальної команди зовсім не прикро. Бо візуальна частина “Підйомної сили” – це один з головних приводів подивитися документальний фільм саме в кінотеатрах, на великих екранах. Тоді він розкриється для вас повною мірою.

Але головна цінність “Підйомної сили” – це її ідеологічне наповнення. Фільм здатен зарядити обережним позитивом навіть у поточні, доволі безрадісні часи. Він говорить правильні речі доступною мовою, навіть не забуваючи трохи покритикувати поточний стан справ в армії та політиці. Команда вивела у центр уваги саме людей з їхніми проблемами, поглядами, мотиваціями та мріями. Людяність завжди підкупає, а коли говориш про повномасштабну війну росії з Україною, саме людяність треба плекати в собі сильніше за все.

При цьому у “Підйомної сили” є великий потенціал для успіху в англомовної глядацької бази. Адже акцент на мілітарі-естетику у фільмі присутній. Це для українців військова техніка – неминуча ознака руйнувань та бід. А ось для Заходу всі ці гвинтокрили та дрони – частково лише “дорослі іграшки”, на які неймовірно цікаво подивитися в будь-якому форматі. “Підйомна сила” дарує подібну можливість, при цьому використовуючи її для додаткової комунікації з глядачами про важливі проблеми в сучасній Україні. Краще і вигадати не вийде.

Шкода, що цей фільм розповідає лише про армійську авіацію Сухопутних військ ЗСУ, тож ви не побачите тут винищувачів чи дронів. Хоча, можливо, успіх “Підйомної сили” створить плацдарм для наступних документальних історій, в яких ці моменти висвітлять в усій красі.