Гра
Call of Duty: Vanguard
Жанр FPS
Платформи Windows / PlayStation 4 / PlayStation 5 / Xbox One / Xbox Series X/S
Розробник Sledgehammer Games
Видавець Activision
Посилання
Офіційний сайт, сторінка в Battle.net

Call of Duty поступово перетворюється на екосистему, в якій кожна нова частина пропонує гравцеві коротку кампанію, виконаний по шаблону багатокористувацький режим, зомбі-мод та бойовий пропуск із крос-прогресом з попередньою частиною та Warzone.

Після того як футуристичні битви, через їх непопулярність, на якийсь час покинули конвеєр Call of Duty, передбачати сетинг наступної частини стало ще простіше – Холодна війна та сучасні військові конфлікти у нас нещодавно вже були, тож настала черга Другої світової. В черговий раз переживати події операції Нептун і взяття Рейхстагу не доведеться, натомість розробники знайомлять гравців з “першим в історії” загоном спеціального призначення, чиє завдання – пробратися до Берліну та отримати інформацію про секретний проєкт нацистів під кодовою назвою “Фенікс”.

Причому, незважаючи на те що Call of Duty: Vanguard – це формально гра про загін, спільно бійці діятимуть від сили в парі місій, левова частка хронометражу буде присвячена флешбекам, що розкривають передісторії бійців і, відверто кажучи, не всі з них заслуговують на увагу.

Одразу обмовимося, що ні про яку реалістичність не йдеться, перед нами бадьора та трохи наївна фантазія на тему Другої світової, у дусі тарантинівських Безславних виродків, тільки фірмовий чорний гумор метра замінює сучасний ліберальний порядок денний, що виглядає зовсім чужорідним у цьому історичному періоді. Замість того щоб звернути увагу на історичні факти расової нетерпимості та дискримінації за цілою низкою ознак, хоча б так, як це робила нещодавня Battlefield, Sledgehammer Games нацьковує на карикатурних нацистів інклюзивний загін воукістів із суперсилами, які завжди раді подискутувати з нацистами про фемінізм та расизм.

Операція “Тонга”, Битва за Мідуей, Бугенвільська кампанія, Облога Тобрука, Ель-Аламейнська операція, навіть Сталінградська битва не увінчалися б успіхом без втручання бійців, які згодом стали членами “Авангарду”. Щоразу у критичний момент знаходився герой, здатний практично самотужки переломити ситуацію, зупинити наступ ворожих сил, влаштувати диверсію в тилу чи знешкодити ворожого командира, прокладаючи шлях союзникам. Звичайно, періодично під ногами героя плутаються якісь статисти, але можете не сумніватися, що результат залежить зовсім не від них. Забудьте перші частини Call of Duty, що показували жахи війни та жертви, за допомогою яких була здобута перемога, все, що насправді потрібно було союзним військам – австралійський вибухотехнік, що не визнає авторитетів, чорношкірий англієць із вродженими навичками лідера, російський снайпер, самовпевнений американський пілот та розважливий сержант. У кожного персонажа є свій набір навичок: Поліна рухається швидше крадучись, може лазити по стінах і відволікати увагу снайпера, пускаючи сонячні зайчики ножем, Вейд “фокусується”, отримуючи можливість бачити крізь стіни, уповільнювати час та автоматично наводитися на ворогів, Ріггс носить кілька типів вибухівки, а Кінгслі віддає накази про атаку. Більшість цих навичок ситуативні та використовуються виключно тоді, коли гра дозволяє це робити.

Структура місій не нова – стелс-епізоди перемежовуються пробіжками коридорними локаціями з наступною зачисткою умовних арен, на яких хвилями з’являються вороги. Кулі свистять, техніка гуркоче, все навколо вибухає і горить, дуже динамічно і весело, як і має бути, ми з вами чудово знаємо, чого варто очікувати від Call of Duty. При цьому виглядає Vanguard як справжній некстген: якщо раніше багато хто закидав серії морально застарілу картинку, то вже котрий рік поспіль графіка у Call of Duty стає все більш фотореалістичною.

На жаль, справді яскравих місій небагато, найбільше запам’ятовуються Сталінград та Лівія, та й то не в останню чергу завдяки непогано прописаному характеру персонажів, кінцівка і зовсім вийшла невиразною, створивши враження, що кампанія Vanguard – не більше ніж зав’язка чогось більшого.

Багатокористувацький режим знову обійшовся без одкровень – розробники вирішили не ризикувати і відтворили звичну для Call of Duty формулу, але з деякими цікавими нововведеннями. Time to kill мінімальний, гравці носяться по картах середнього розміру, ухиляючись від ворожого вогню і кілстриків, кемпери, респавн навпроти ворога, що засів у кутку, прострілювані стіни і низка смертей від шалених гранат, в режимі хардкор – у тому числі від дружніх. До цього ми вже звикли. З новизни можна відзначити підвищену руйнівність оточення, це все ще не Battlefield, але вже після кількох хвилин боїв і кількох бомбардувань локація помітно змінюється – двері і віконниці виявляються вибитими (до речі, поки вони на місці, їх можна і потрібно зачиняти за собою, щоб почути наближення ворога), пробоїни в стінах відкривають нові проходи, затишних містечок для кемперів стає трохи менше.

Прогрес звичний: підвищуємо рівень персонажа, щоб відкрити нові стволи, прокачуємо стволи для доступу до модів, виконуємо завдання, щоб відкрити нові скіни. На жаль, значна частина зброї в грі виявляється нежиттєздатною в хардкорному режимі, тому що, скажімо так, зброя часів Другої світової далека від ідеалу, вона громіздка, незграбна і просто незручна. Якщо в звичайному режимі повільний темп стрільби та перезарядження може компенсуватися підвищеною забійною силою, то в хардкорі для вбивства з чого завгодно достатньо одного влучення, в крайньому випадку двох, так що важливішими стають точність і скорострільність.

Набір режимів стандартний – найцікавіший, мабуть, Патруль, варіація на тему захоплення точок, тільки точка тут постійно переміщується локацією, не дозволяючи захисникам відсиджуватися за укриттями. Окремо хочеться подякувати розробникам за можливість вибирати не тільки бажані режими гри, а й “темп бою”, від чого залежить кількість учасників – “Тактика” це бої 6 на 6, у “Штурмі” змагаються від 14 до 36 гравців, а “Блітц” – це формена м’ясорубка, у якій бере участь до 46 осіб.

Шанувальники мультиплеєр обов’язково оцінять, він не приїдається, в першу чергу завдяки дійсно непоганому набору карт (з двох десятків лише дві – варіації тих, що ми вже бачили в World at War, решта нові) і можливостям контролювати темп бою, але чогось дійсно нового він у серію не привносить, та й арсенал тут відверто не для всіх.

А ось із Зомбі-модом у грі все дуже погано. Почнемо з того, що сюжетна кампанія не доступна на старті, її додадуть у наступному оновленні, а поки що гравцям пропонують задовольнятися rogue-like забігами з трьома можливими активностями – підзарядка містичних обелісків за допомогою рун, що випадають із убитих зомбі, супровід і захист літаючої голови, стримування натиску зомбі протягом відведеного часу. Завершивши місію, група гравців повертається до центрального хабу, де може покращити зброю, купити навички та покращення характеристик і знову повоювати із зомбі, бо хто сказав, що хаб має бути безпечним місцем? Кожне успішне проходження підвищує рівень складності світу, іншими словами, зомбі стає більше і в якийсь момент доведеться відступити, для чого потрібно пережити фінальну атаку нежиті і добігти до точки евакуації. Зомбі-мод і раніше був не для всіх, але міг запропонувати хоча б сюжет, поступове дослідження світу, непрості завдання та різноманітність ворогів. Можливо, в майбутньому ситуація виправиться, але поки що це болісно нудний режим, повертатися до якого не мотивує навіть швидше, ніж у мультиплеєрі, прокачування зброї.

Call of Duty: Vanguard – мабуть, найгірша частина серії, присвячена Другій світовій. Сюжетну кампанію хочеться забути як страшний сон, незважаючи на те що виглядає вона чудово, Зомбі-мод настільки сирий, що можна вважати, ніби його у грі і зовсім немає, і лише мультиплеєр абияк рятує становище, було б непогано, якби всі інновації з цього режиму перекочували в наступну Modern Warfare.