Рецензія на фільм Мюнхен: на порозі війни / Munich: The Edge of War

“Мюнхен: на порозі війни” це екранізація однойменного шпигунського роману англійського письменника Роберта Харріса, художнє і вільне трактування одного з ключових моментів світової історії — Мюнхенської конференції 1938 року.

Головна подія і що до неї призвело, висвітлюється через призму життя двох героїв. Їхні історії почалися зі спільного навчання в Оксфордському університеті, далі розвивалися паралельно, коли колишні однокашники пішли кожен своїм, але подібним шляхом, і знову зійшлися під час історичної події.

Починався фільм досить обіцяюче: випускний вечір в Оксфорді, троє друзів, Г’ю, Пауль і Лена, захмеліло хуліганять, радіють закінченню навчання і, як годиться у таких випадках, будують плани на своє подальше щасливе життя.

Знову ж таки, як і годиться у таких випадках, далі чекаєш на чергове кінематографічне осмислення такого явища, як “втрачене покоління”, породженого двома світовими війнами, але цей мотив фільм не зачіпає зовсім, попри красномовний початок.

Зрештою історію можна було б зосередити на основній темі фільму — замаху Пауля на Гітлера. Але сценарист Бен Павер навіщось приплів у сюжет дружину Г’ю (яку ми ще один раз побачимо аж у фіналі, не те щоб дуже яскравому) та його маленького сина (якого ми вже не побачимо, але нам чемно повідомлять, що він грається в саду) і їхні сімейні непорозуміння через надзвичайну зайнятість голови сім’ї.

Г’ю і Пауль, як випускники Оксфорду, влаштували прекрасну кар’єру. Г’ю став прессекретарем Чемберлена, Пауль — німецьким дипломатом, а про те, що сталося з Леною, ми довгий час не дізнаємося. Врешті ми ще раз побачимо цю героїню в середині фільму, а її історію нам розкаже Пауль у бесіді з Г’ю, бо сама Лена у такому стані, що нездатна промовити навіть слова. Виявилося, що вона єврейка, тож на її прикладі автори зачепили фашистський антисемітизм, який ще зо два рази коротко згадується у фільмі, на тому з цією темою все.

Світ на порозі Другої світової війни. Гітлер має намір окупувати частину Чехословаччини, у Берліні відбуваються антиєврейські погроми, але Європа легковажно не хоче помічати біду, що насувається. Невілл Чемберлен, прогулюючись у затишному саду, у нападі романтичної самопожертви стверджує, що готовий бути розстріляним навпроти садової стіни, якби це відвернуло війну, і не розуміє, що угода з Німеччиною не варта паперу, на якому вона написана.

Згідно з цією угодою, яку підписали Чемберлен та Гітлер за посередництвом дуче Муссоліні, Німеччині відійшли Чехословацькі Судети, населені переважно етнічними німцями. Натомість Гітлер дав гарантію зупинити процес мобілізації.

А майже через рік почалася велика війна.

Режисер Крістіан Швохов відмінно відтворив стиль довоєнних Лондона і Мюнхена, приділив увагу деталям, костюмам і зачіскам, а завдяки корекції кольору й експозиції вдало передав атмосферу. Тут жодних нарікань.

Натомість він з тріском провалив кульмінацію — замах Пауля на Гітлера. Попри те, що фільм має дуже вдалі напружені моменти, найвідповідальніша сцена виявилася геть невдалою. Яніс Нівенер, виконавець ролі Пауля, майже врятував ситуацію взірцевою акторською грою, але… майже.

Цей провал відчувається ще більш гостро через те, що протягом фільму Крістіан Швохов не раз доводив, що вміє вибудовувати напружені сцени. Одна з них — конспірологічна прогулянка Г’ю і Пауля по Мюнхену, яка мало не закінчилася невдачею (у реалі їм би знесли голови на старті, бо не можна так відчайдушно роззиратися ними на всі боки), але зрештою героям вдалося зрозуміти одне одного. Але куди привела ця прогулянка? Прямісінько в лігво нацистів — у популярний у них паб. Сидячи ледь не за одним столом з головним антагоністом фільму, чоловіки обговорювали небезпечні теми і передавали записку, за яку кожен з них отримав би кулю в лоба без суду і слідства. На завершення сцени і на наш подив, за ними весь цей час спокійно спостерігав головний антагоніст і так само спокійно, але хижо посміхався. І це вже не вперше.

Цей фільм, маючи амбітність зачіпати серйозні теми, зрештою виявляється напрочуд інфантильним. Виявляється, можна отримати аудієнцію у Чемберлена лише завдяки студентському другові, який працює у нього прессекретарем і користується прихильністю, яка неясно звідки взялася. Можна запросто пронести пістолет у кабінет до Гітлера повз охорону, попри людину, яка увесь фільм слідкувала за тобою, підозрюючи у зраді і практично ловлячи на ній!! А та сама охорона запросто у якийсь момент може покинути приміщення, залишивши аж самого фюрера з невідомо ким. Та навіть якщо і відомо з ким — це неприпустиме нехлюйство, яке оточення фюрера точно ніколи не допустило б. Можна кілька разів красномовно засовувати руку у внутрішню кишеню піджака і навіть Гітлер не зверне на це увагу.

Але це ще не все. Можна викрасти секретний документ, у якому детально описано план завоювання Гітлером Європи, і протягом фільму ніхто навіть не помітить зникнення напрочуд важливих паперів і не кинеться на їх пошуки, не влаштує облави, перевірки, допити, катування. Ну, зникли то й зникли. Такі важливі документи. Що здатні повернути хід історії. Через які довелося всіма правдами й неправдами, попри дипломатичні протоколи пробратися до спальні Чемберлена якраз коли тому вимірювали артеріальний тиск.

Та й доля світу, яка опиняється у залежності від двох юних завзятих держслужбовців — це якось занадто. Один з яких, до речі, кардинально змінив свої погляди непомітно для другого і для глядача. Мотивація, яку Пауль озвучує, пояснюючи зміну свого світогляду від нациста до руху опору, м’яко кажучи, непереконлива.

Це дуже сміливо — братися за зйомки фільму про історичні події, результат яких усім відомий. Щоб завоювати увагу глядача, історію необхідно нашпигувати неочікуваними поворотами та напруженими епізодами. Введення вигаданих персонажів і навіть вигаданих перипетій — не злочин, а художнє переосмислення, яке тільки вітається. “Мюнхен” же, будучи амбітним проєктом, з чудовою формою і багатообіцяючим змістом, виявився тим самим пафосним дирижаблем, який безпорадно теліпався, повиснувши на стіні будинку на початку фільму. Ні видовища, ні зиску.

На цьому можна було б і закінчити, якби “Мюнхен: на порозі війни” не став черговим фільмом, у якому легко вгадуються аналогії з українським сьогоденням, коли світові лідери готові пожертвувати клаптиком чужої території задля того, щоб “відвернути війну”, і здатні довіряти слову диктатора, угода з яким не варта паперу, на якому вона написана.

Варто переглянути цей фільм, щоб просто нагадати собі про це.