Рецензія на фільм «Материнський інстинкт» / Mothers’ Instinct

Енн Гетевей і Джессіка Честейн грають сусідок-подружок у психологічному ретро-трилері «Материнський інстинкт» (Mothers’ Instinct), заснованому на однойменному бельгійському фільмі 2018 року й опублікованому 2012-го романі Барбари Абель. Стрічка пропонує цікаву і нібито вишукану зав’язку, проте на етапі розвитку дії починає гальмувати, а під час кульмінації навпаки, різко грубішає, стає неохайною і зрештою видає шорстку свинцеву розв’язку, котра зовсім не пасує даним глядачеві на початку елегантним обіцянкам.

Події розгортаються в ідилічному американському передмісті на початку 1960-х за президентства Кеннеді. На вечірці з приводу Дня народження найкраща подруга і сусідка дарує дороге перлове намисто найкращій подрузі та сусідці. Очевидно, що жінки дуже близькі й поводяться, наче сестри, наче Біляночка і Руженочка з відомої казки братів Грімм. Тож усе виглядає настільки ідеально: ідеальні будинки, ідеальні матусі, ідеальні чоловіки (нехай і дещо патріархальні відповідно до епохи, адже один пропонує дружині, яка хоче займатися журналістикою, пописати в шкільну газету, а другий наказовим тоном визначає, скільки келихів вина – аж один – жінці дозволено випити на власному святі), ідеальні діти, ідеальні гості, ідеальне барбекю, ідеальні подарунки, ідеальні сукні, зачіски, сережки, макіяж, ідеальні сад і газон, ідеальні рухи та посмішки… – все, повторюся, виглядає настільки ідеально, що цілком очевидно, що та ідилія у наступній або через кілька сцен буде зруйнована вщент.

Власне, вже епізод на вечірці, нехай він і обходиться без наслідків, показує, наскільки легко перетворити утопію на невиправний жах: маленький син однієї з матусь, який має алергію на арахіс, ледь не ласує горіховим печивом… Звісно, наступна випадковість закінчується вже інакше, і той факт, що досконала формула «дві матері, два татусі, два сини» перетворюється на неповну формулу «дві матері, два татусі, один син», свідчить, що за одиницю без пари розгорнеться війна… Тож «Материнський інстинкт» – це не лише про материнський інстинкт. Це про те, як материнська казка буквально за одну мить перетворюється на материнський апокаліпсис.

Ну і безпосередньо про інстинкт також. Адже невипадково дія відбувається саме в епоху післявоєнного економічного піднесення Штатів, в умовне десятиліття 1950 (53) – 1960 (63), коли американське суспільство, тобто американське біле суспільство було найбільш засліплено патріархальним благом, традиціоналістським добробутом; коли вибухнув найбільший в історії бебі-бум і американки майже тотально перетворилися на «степфордських дружин». Власне, материнство тоді було єдиною допустимою зоною інтересу жінки, тож відповідно і материнський інстинкт гіперболізувався настільки, що практично будь-яка представниця «слабкої» статі, позбавлена роботи, професії, вільних захоплень (окрім домоводства і садівництва), вільного сексу…, перетворилася на мамоманіячку.

Тут, до речі, бездоганно, хоча й банально діє класичне правило чеховської рушниці, котра якщо висить на стіні у першому акті, то в останньому неодмінно вистрелить. Тож якщо подруга подрузі у першому акті дарує статусне кольє зі справжніх перлів і з акцентом власноруч надягає його на шию, то в заключному акті це претензійне і водночас стримане намисто як символ «порцелянового» жіночого життя того періоду неодмінно має зірватися з шиї, а намистини мають розсипатися зі звуком чи без, але обов’язково крупним планом і злегка уповільнено… Власне, і сам фільм французького постановника Бенуа Дельомма схожий на перлові буси. Але якщо десь до середини він виглядає справжніми перлами та веде з глядачем нібито тонку психологічну гру, де головні героїні наче ті молюски у мушлях кожна ховається у своїй черепашці взаємних підозр, образ і звинувачень…, то у другій половині стрічка все більше скидається на кольє-підробку, де замість витончених перлів – вкритий дешевим перламутром грубий пластик.

Краще «Материнський інстинкт» залишився б недомовкою. Залишився б тільки інстинктом, тобто спонуканням до дії, а не самою дією. Краще б відчуття залишились відчуттями, а підозри – підозрами замість того, аби настільки недбало й огрядно розставляти усі крапки над «і», підписувати героїв і лиходіїв, давати на психологічні запитання фізичні відповіді… Втім, у фіналі цікаво хіба що те, що одну материнську ідилію розтрощує випадковість, а іншу – ланцюжок спрямованого впливу, і материнське зло з розгромним рахунком перемагає не лише добро материнське, а й «систему добробуту», зведену консервативними мужами.