Режисер «Моїх думок тихих» Антоніо Лукіч, найперспективніший молодий сценарист-постановник сучасного українського кіно або як мінімум сучасної української комедії, продовжує тему батьків та дітей у другій повнометражній роботі «Люксембург, Люксембург». Це знову трагікомедія про пошук. Буквально про пошук можливості дістатися далекого блаженного Люксембурга, де «немає разбітих карит», і пошук давно утраченого батька (так само як у «Моїх думках тихих» це був пошук вигаданого рідкісного крижня, котрий був шансом для героя отримати бажану роботу за кордоном). Фігурально – пошук минулого і майбутнього, пошук себе, свого місця, свого вектора руху і вектора життя.

«Люксембург, Люксембург» - рецензія на фільм

У 1998 році в Лубнах Полтавської області зростають брати-близнюки Коля і Вася. Якось товарняк, в якому вони гралися, починає їхати, і треба якнайшвидше зістрибувать. Один брат стрибає, інший лишається у вагоні та поступово віддаляється, їдучи у невідомому напрямку, і навіть махає на прощання рукою… Закадровий голос, голос оповідача Колі, каже: «З поїзда, що їде повільно, зістрибнути легко. А от з того, що їде швидко, майже неможливо… Головне у цьому житті – з усього зістрибувати вчасно». Проста Коліна життєва мудрість.

«Люксембург, Люксембург» - рецензія на фільм

Ця сцена (коли один брат лишається, інший їде) певним чином повториться у самому фіналі, і таким чином історія замкнеться рефреном-обрамленням. Розрив, із самого початку уготований головним героям, є символічною неминучістю, бо ж, як побачимо далі, Коля і Вася занадто різні, аби жити у мирі й братерстві. Ніби однакові ззовні, але насправді скеровані геть різними світоглядами, цінностями, правдами… (Лукіч зняв стрічку до повномасштабного російського вторгнення, але тепер, у світлі війни, майже всі сюжети прочитуються з урахуванням сучасного політичного контексту, тож важко зовсім не побачити український і російський народи в образах близнюків, що всередині принципово різні і мають зрештою назавжди розійтися).

«Люксембург, Люксембург» - рецензія на фільм

«Мамка казала, що своїм народженням ми з братом маємо завдячувати… Михайлу Горбачову. Бо той відкрив границі, мамка поїхала за граніцу у складі якоїсь делегації і звідти привезла мужа-югослава і нас, – згадує Коля дитинство і батька, що втік від Балканської кризи і став у Лубнах кримінальним авторитетом і… авторитетом для своїх підростаючих синів. Але рано пішов із сім’ї у невідомому напрямку. «Мама казала, що він женився на ній нє по любві, а через те, що тікав від війни… Я панімаю женитися заради Парижа. Але якщо женишся заради Лубнів, то, думаю, то точно по любві».

Чому назва міста, де через двадцять років начебто лежить при смерті той самий блудний батько, у назві фільму звучить двічі? Лише тому, аби бути римою чи віддзеркаленням двох ззовні однакових персонажів? Чи, може, тому, що кожний із близнюків має зрештою отримати свій «люксембург», своє місце під сонцем, свою путь і свій смисл, окремі від «люксембурга» іншого… Цей повтор, це подвоєння, цей знову-таки рефрен – дві сторони однієї медалі, що нібито перебувають максимально поряд, але не бачать одна одну і не перетинаються.

«Люксембург, Люксембург» - рецензія на фільм

Антоніо Лукіч знову частково розповідає про себе. Адже герой «Моїх думок тихих» був хлопцем з Ужгорода, що переїхав до Києва навчатися і працювати звукорежисером. Сам Лукіч народився в Ужгороді та переїхав до Києва навчатися і працювати кінорежисером. Ігровий дебют кінематографіст, судячи з усього, присвятив матері, образ котрої утілила Ірма Вітовська. «Люксембург, Люксембург» Лукіч присвятив батькові, котрий дійсно був югославом і завдяки котрому, як зізнається постановник на фінальних титрах, він полюбив боснійську музику.

«Люксембург, Люксембург» - рецензія на фільм

Твори Антоніо Лукіча мають поверхню і «нутрощі», серцевину. На перший погляд, вони здаються легкими комедіями про ексцентриків, колоритних оригіналів, із навмисним використанням суржика, влучними народними характерами, курйозними обставинами, анекдотичними ситуаціями, карикатурними паралелізмами на кшталт сцени із висячим на ортопедичному бандажі під час фізіотерапії у басейні Колею і паралельно висячим за вікном на страхувальному поясі монтажником. І для цієї комедійної поверхні Лукіч активно застосовує ефектні зовнішні прийоми: приміром, височенний зріст актора Андрія Лідаговського чи навпаки, ультрамалий зріст братів Насірових з гурту «Курган і Agregat», котрі зіграли Колю і Васю. Та всередині глядача неодмінно чекає трагікомедія чи навіть екзистенційна драма, чи навіть біблійна притча.

«Люксембург, Люксембург» - рецензія на фільм

У «Моїх думках тихих» образи сина і матері були не лише персоніфікацією образів сина і батьківщини, а й уособленням Ісуса Христа і Богоматері (недарма ж у пролозі-флешбеку про середні віки монахи шукали священну реліквію – молочні зуби божого сина). У «Люксембурзі, Люксембурзі» Вася і Коля, правильний брат і неправильний, законослухняний і непокірний, чесний і баламутний, є алюзією на міф про Авеля і Каїна, лишень без буквального братовбивства. А пошуки фантомного батька – це пошуки фантомного бога, примарного кумира, неіснуючої сили…

Герої Лукіча, різні грані авторського альтер его, — це діти кінця 80-х – початку 90-х. І це покоління, до якого належить сам, режисер вважає дещо загубленим. Не втраченим, а саме загубленим. Народжені на межі епох, на перетині полярних світів совка і пострадянщини, на кордоні контрастних світоглядів, вони лишаються стояти однією ногою там, а іншою крокують у майбутнє. І рано чи пізно неодмінно доведеться або розірватися навпіл, як розірвалися близнюки Коля і Вася, або переставити ногу.