Комедійний Sci-Fi шутер від одного з творців Ріка та Морті – звучить багатообіцяюче, правда? Фантастичні барвисті інопланетні світи, зброя, що розмовляє, та жарти Джастіна Ройланда, чи треба ще щось, щоб чудово провести декілька вечорів? Ем, виявляється, що так.

Гра High on Life
Жанр FPS
Платформи Windows, Xbox
Розробник Squanch Games
Видавець Squanch Games
Посилання Офіційний сайт, сторінка в Steam

Починається все якнайкраще. Не для мешканців Землі, звичайно: на них напав інопланетний картель, що має на меті поневолити усіх землян, бо для інопланетян людина це новий екзотичний наркотик. Так, вони буквально запихають людей живцем у спеціалізовані бонги, щоб отримати кайф, звідси, власне, і назва гри. А от для гравця все супер: фірмовий чорний гумор, скетчі, незручні соціальні коментарі та висміювання заїжджених штампів наукпоп фантастики та комп’ютерних ігор як таких, жива зброя, що має свою думку відносно усього навкруги, в тому числі відносно поведінки самого гравця, карикатурні прибульці, глоп – лайно космічної потвори у якості захисного костюма, телепортації, які не завжди працюють так, як ви того очікуєте, і більш-менш непоганий сюжет.

Але вже через кілька годин виявляється, що гра швидко видихається, втрачає оригінальність і подекуди навіть сенс. При цьому діалогів і натужних жартів ставатиме все більше, Ройланд обігрує одні й ті самі ситуації з різних сторін, начебто жарт стане смішнішим, якщо його розповісти десяток разів. Часом дуже смішно, але в основному доведеться зіткнутися із пласким сортирним гумором, панчі якого лежать настільки на поверхні, що навіть незручно. Просто щоб зрозуміти рівень – одні із найдовших за тривалістю “жартів” в грі це смертельно поранений персонаж, який просить побути біля нього в його останні хвилини, начебто помирає й оживає кожен раз, коли ви відходите від тіла і просить повернутися, або продавець інопланетної сперми, який добрих п’ять хвилин вам буде в деталях розповідати, що продає інопланетну сперму, повторюючи це словосполучення буквально у кожному реченні, бо це напевно що смішно. При цьому ніякого подальшого розвитку ця сценка не отримує. В принципі, як і все, що відбувається в грі, яка по факту являє собою просто набір окремо існуючих гегів, пов’язаних між собою хіба що спільною тематикою.

Але ж Рік та Морті працюють приблизно за тою самою схемою – і всі у захваті, у чому ж тоді проблема High on Life? У тому, що Ріка та Морті глядач споживає дозовано, серії невеличкі, із самостійним сюжетом, та й ви навряд чи дивитеся їх декілька годин поспіль, тоді як тривалість High on Life приблизно 16 годин, якщо ви будете ретельно досліджувати околиці, заморочитесь із небагатьма побічними завданнями та слухатимете всі монологи (головний герой мовчазний, тому теревенять зазвичай всі навколо). Додайте ще півтори години, якщо вирішите переглянути фільм Теммі та Ті-Рекс із молодими Полом Уокером та Деніз Річардс, який розробники навіщось засунули в гру. Очевидно, що звиклі до коротких замальовок Джастін Ройланд та Алек Роббінс, наративний дизайнер Squanch Games, банально не витягують ширший формат.

На це можна було б закрити очі, якби High on Life працювала б як шутер, але вона не працює. Архітектура рівнів непогана, але сам процес їх проходження все одно зводиться до переміщення від однієї арени з ворогами до іншої, між ними зазвичай пустка. При цьому стрільба зовсім не викликає позитивних вражень, вона в’язка і позбавлена відчутного зворотнього зв’язку, трохи рятують ситуацію хіба що альтернативні режими вогню, які дозволяють створювати цікаві ситуації під час бою і заодно додають персонажу мобільності. Наприклад ніж може перетворюватися на батіг, за допомогою якого можна підтягнутися в спеціально передбачених місцях, а диск, що рикошетить між ворогами, можна загнати в стіну і використати як платформу. Втім, тільки на цьому далеко не заїдеш, тому другий десяток годин поспіль розстрілювати однотипних ворогів вже не дуже цікаво. Добре що хоча б з босами все в порядку: от вони вдалися на відмінно, кожен бій не схожий на попередній і вимагає від гравця координації рухів і вміння правильно використовувати наявний арсенал, доводиться перелітати між платформами, вибігати із калюж кислоти, відстрілюватися від натовпу міньйонів, бігати по стінах і взагалі трошки напружуватись. Тут Squanch Games хочеться заслужено похвалити.

Втім, загалом враження від гри змішані – справді вдалі жарти тонуть на фоні величезної кількості відверто слабких, зброя, у якої не закривається пелька, спочатку розважає, а потім починає дратувати й ти задумуєшся, чи не прикрутити кількість коментарів (так, в меню є такий пункт). Та що там зброя, всі зустрічні NPC мають що сказати, от тільки ці безкінечні монологи зазвичай ні про що, при цьому персонажі ще й регулярно ображаються, коли ти йдеш від них, не дослухавши всі репліки. Одноманітність ігрового процесу і постійна балаканина банально втомлюють при затяжних ігрових сесіях, так що я б радив споживати гру дуже дозовано.

Під кінець, здається, High on Life втомила навіть сценаристів: вони не стали заморочуватися з написанням нормального фіналу, тому його як такого в грі й немає, розв’язка подається в декількох слайдах під час титрів, що йдуть одразу після сутички з останнім босом. Є ще, звісно, “секретний фінал”, який обіцяє сиквел, але не впевнений, чи це потрібно.