«Ґодзілла мінус один» / Gojira Mainasu Wan

Японський фільм-кайдзю «Ґодзілла мінус один» (Gojira Mainasu Wan) відібрав у голлівудських блокбастерів «Оскар» за найкращі візуальні ефекти. Хоча насправді він перевершує більшість американських екшнів не стільки у спецефектах, скільки у вмінні поєднувати фантастичне видовище з реалізмом історичної та особистісної драми. Цілком очевидно, що ідейно та естетично «Ґодзілла мінус один» повернула франшизу про величезного ящера до самого початку: до стрічки 1954 року. І не менш очевидно, що автори також надихалися… «Щелепами» Стівена Спілберга.

Додані до назви слова «мінус один» означають, що йдеться про приквел, тобто про передісторію. Якщо післявоєнна антивоєнна «Ґодзілла» 1954-го рефлексувала щодо жахливих спустошливих наслідків ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі й саме цю страшну руйнацію й уособлював монстр, що дихає радіоактивним вогнем, то «Ґодзілла мінус один» повертається безпосередньо до Другої світової та перших років після її закінчення.

У центрі сюжету – пілот-камікадзе, котрий в останні дні війни, не бажаючи просто так, ні за що помирати (адже зрозуміло, що Японія вже програла), бреше про начебто зламаний літак і не виконує місію. Пізніше він буде картати себе не лише за то боягузтво, а й за друге, коли на нього та інженерів напало з води невідоме чудовисько, а він, тримаючи руки на кулеметі, заціпенів і не зміг вистрелити.

Цікаво, що після прологу про негеройство головного героя Ґодзілла надовго зникає з кадру і сюжету і повноцінно повертається аж у кульмінації та фіналі на противагу американським фільмам, де якщо йдеться про монстра, значить монстр гарцює на авансцені впродовж усіх двох годин.

Зіткнення пілота-камікадзе з Ґодзіллою у передмові – метафора його зіткнення з колосальним потворним жахом війни, перед яким він закляк і дозволив істоті (війні) розтоптати, зжерти товаришів. Але після тієї зустрічі, повернувшись у зруйноване бомбами рідне Токіо, де не лишилося ні дому, ні батьків, розгублений негерой раптово отримує від долі шанс почати все спочатку з випадковою незнайомою дівчиною і чужим немовлям. Здавалося, щастя створити на руїнах нову родину і жити в мирі, забувши вчорашні жахіття, саме припливло в руки. Та камікадзе, який так і не здійснив призначення камікадзе, продовжує вести внутрішню війну із самим собою, не дивлячись що зовнішня війна скінчилася.

Варто пам’ятати, що Японія у Другій світовій була агресором і нападником. І японці самі це чудово пам’ятають. Тому на відміну від американців, які кількома останніми фільмами про Ґодзіллу перевернули з ніг на голову первинний алегоричний зміст цього образу (перетворили смертоносне чудовисько на гарненьку тваринку і навіть на стародавнього бога, котрий б’ється на боці людей проти справжніх загроз), японці не можуть собі дозволити перекрутити ідею 1954 року, щонайменше з поваги до жертв Хіросіми та Нагасакі (і загалом усіх жертв війни). Тож поки голлівудські мувімейкери все очевидніше перетворюють бренд на попкорн-розвагу і CGI-атракціон, де не має жодного реалізму і жодної людської драми, лише махач комп’ютерної графіки, японці повертають франшизі її оригінальний і напрочуд важливий антивоєнний наратив.

Власне, тому «Ґодзілла мінус один» має так багато візуальних алюзій на «Щелепи» Спілберга. Адже культовий горор про велетенську акулу-людожера вийшов на екрани у рік завершення В’єтнамської війни, на якій американці зазнали не меншої поразки та не менших смертей, ніж свого часу японці. І акула-людожер, яка починає жерти натовп невипадково саме на святі 4 липня (Дня незалежності США), теж була персоніфікацією тотального сліпого нещадного нищення, і відкушені ноги та руки особливо тоді, у 1975 році, не могли не асоціюватися з відірваними на війні кінцівками (невипадково ж там був старий суворий персонаж-рибалка, ветеран Другої світової, який згадував, як через бомбардування військового корабля опинився з рештою солдатів посеред палаючого моря: перші згоріли, другі потонули, а третіх зжерли акули).

Режисер-сценарист «Ґодзілли мінус один» Такаші Ямадзакі нагадує, що Ґодзілла не є живою істотою, до якої треба виявляти гуманізм (і тим паче не є богом, якому варто вклонятися…, хіба що богом війни, тож шанувати його – значить шанувати кровопролиття, руйнування, спустошення). Ґодзілла – не тварина, а метафоричний образ, який є квінтесенцією людської жаги ламати, трощити, вбивати та плюндрувати; який є дзеркалом нашого самознищення, персоніфікацією ядерного апокаліпсиса. «Якби ядерну війну намалювала маленька дитина, котра вміє малювати лише чоловічків, сонце і тваринок, вона намалювала б Ґодзіллу, що зрівнює все довкола із землею і дихає пекельними «сонячними» променями», – ніби говорить нам Ямадзакі. Тож цього звіра точно не треба приручати та годувати.