Рецензія на серіал «Сузір’я» / Constellation

У новому серіалі від Apple шведська акторка Нумі Рапас, зірка оригінальної «Дівчини з тату дракона», потрапляє у павутиння мультивсесвіту і намагається… ні, не врятувати світ (чи світи), як у коміксах, а лише склеїти одну єдину розірвану нитку цього заплутаного і нашарованого клубка паралельних реальностей, де вона повертається до своєї дочки. Або «склеїти макаронину», якщо вдатись до тієї ж метафори, до якої вдався Бетмен у виконанні Майкла Кітона з фільму «Флеш», коли вивалив на тарілку з каструлі змішане плетиво розварених спагеті, котрі геть втратили свою чітку лінійну форму, проте ще не встигли зліпитись у нерозбірливу кашу.

«Сузір’я» — космічний трилер у дусі великої голлівудської «Гравітації» і водночас науково-фантастичний психологічний горор у дусі маленького, але культового австралійсько-британського «Трикутника» 2009 року. Як і героїня Сандри Буллок, астронавтка Йоганна (чи просто Джо) у виконанні Рапас намагається повернутися з поламаної МКС, яка вийшла з ладу через зіткнення з невідомими «космічними уламками», назад на Землю і так само використовує для порятунку радянську капсулу «Союз» (хоча Буллок в результаті врятувалася на китайському модулі). Як і героїня Мелісси Джордж з фільму «Трикутник», Йоганна одержима лише одним-єдиним прагненням: повернутися до своєї дитини та позбутися задля цього «стикування» усіх альтернативних версій.

До речі, пам’ятаємо, що персонажка Буллок теж мала дочку, але у тій історії маленька донечка героїні померла ще до виходу матері в космос і інших варіантів реальності там не було. Тож астронавтці, яка перебувала в горі й депресії, треба було визначитися з бажанням жити або померти й відповідно докласти зусиль для повернення на Землю (і на землю також, себто опуститися із невагомості ескапічної скорботи та прийняти дійсність), чи скласти руки й замерзнути на орбіті, так і кружляючи у відірваній від точки тяжіння прострації.

У «Сузір’ї» ж наукова фантастика на відміну від метафоричного реалізму дає головній героїні безліч змінних, безліч «редакцій» одного й того самого сюжету. Тож їй доступні не лише дві основні протилежності: повернутися додому до доньки чи не повернутися, згинувши в космосі (як і кіт Шредінгера, вона перебуває у коробці й у квантовій суперпозиції, одночасно і жива, і мертва), а й будь-які альтернативні типу як повернутися до доньки, але не зовсім до своєї (подібно коту, що вийшов з коробки живим, але повернувся не до своєї хазяйки, а до хазяйки з паралельної нитки подій, тієї нитки, де кіт у коробці помер).

«Сузір’я» на відміну від «Гравітації» не є камерним. Тож навколо центральної зв’язки матері й доньки (чоловік у героїні, до речі, теж є, але в різних варіаціях їхні стосунки різні, щасливі чи розірвані або надірвані, тоді як ланка з дочкою зчеплена і міцна в усіх паралелях) розгортається набагато ширша і глобальніша макаронна бовтанка, котра експлуатує відому конспірологічну теорію так званої «місячної змови» (зокрема щодо таємничої місії «Аполлон-18») і відповідає на запитання, були американські висадки на Місяць справжніми або сфальсифікованими, з позиції мультивсесвіту. В одній реальності Ніл Армстронг ступив на місячну поверхню, в іншій – не ступив, в якійсь реальності на земний супутник висадилися радянські, а не американські астронавти. В якійсь варіації не було аварії на «Аполлоні-13» чи навпаки, була і всі загинули. А в іншому світі аварія сталася не з американським шатлом, а з радянським кораблем, і через ту трощу загинула астронавтка, кружляючи нескінченними колами по орбіті, тіло котрої десятки років по тому зіткнулося і вивело з ладу МКС, на якій працювала Йоганна з іншого світу…

Тож очевидно, що серіал зацікавить не лише тих глядачів, що охочі блукати коридорами підступної психіки, а й шанувальників великої історико-політичної конспірології. До того ж автори пропонують високу напругу, моторошну атмосферу, каверзну інтригу, чітку технічність (на тлі розмитої науковості) і вдумливий драматичний виступ Нумі Рапас, яка повернулася до екзистенційних космічних сентенцій через більше ніж десять років після знакової участі у «Прометеї» Рідлі Скотта. 

Цікаво, що в одній зі сцен, яка відбувається вже після суперечливого повернення Йоганни на Землю в холодному засніженому антуражі якоїсь метафізичної погоні від чогось і одночасно за чимось (від розгалуженого хаосу за втраченою лінійністю часу і простору), дочка героїні, йдучи за матір’ю крізь темряву і заметіль невідомо куди невідомо нащо, розриває своє намисто, сплетене спеціально для мами в космічну подорож (символічний стимул фігуральної гравітації, який «притягнув» героїню назад на землю, і разом з тим символічна нитка, яка тримає нанизану на неї послідовність подій), і кидає на сніг намистини, як крихти хліба, за якими потім можна буде повернутись додому. Тобто так, нитка єдиного світу астронавтки Йоганни розірвана, і намистини відокремлені та розкидані. Проте вони викладені прямою лінією, тож шлях повернення до порядку можливий…