Рецензія на фільм «Американське чтиво» / American Fiction

Найзухваліший (і разом із тим душевний) номінант цьогорічного «Оскара» — інтелектуальна неполіткоректна драмедія «Американське чтиво», яка нарешті говорить про афроамериканців уголос те, що всі ми думаємо, проте не вимовляємо. Якщо ви геть стомилися від надривних драм про расизм; про те, як чорним важко жити; як їх повсюдно пригноблюють і просто так убивають білі копи…, то «Американське чтиво» не лише добряче повеселить, а й щиро поділиться свіжим ковтком найбільш цинічної та найменш фальшивої правди.

Головний герой фільму — доктор літературознавчих наук, письменник і викладач Телоніус Еллісон (Джеффрі Райт), котрого близькі й не дуже знайомі звуть просто Монк. Історія розпочинається зі сцени на лекції. Учитель (темношкірий) пише на дошці назву роману, про який йтиметься на уроку, і вона включає слово «ніґґер». «Це неправильно!» — підіймається обурена студентка (біла). «Та ні, тут все правильно написано, з двома «ґ», — іронічно парирує викладач, а далі намагається пояснити, що південноамериканська література по самі вінця кишить цим словом, і це нормально у заданому контексті. Проте ображена і розгнівана дівчина вибігає з аудиторії, а Монка (який до того ще якось запитав німецького студента щодо наявності нацистів у його родоводі) відправляють у безстрокову відпустку власним коштом.

З письменництвом теж не клеїться. Надто розумні романи Монка пишуться довго, публікуються важко, продаються погано. Від останнього рукопису відмовилися майже усі видавництва, розуміючи, що це буде черговий комерційний провал. До того ж видавці дорікають, що його книги «нечорні» чи «недостатньо чорні», а від чорного автора потрібна «чорна література», котра нині в тренді, тоді як Монк не лише заперечує існування «чорної літератури» (і відповідно «чорної культури»), а й загалом заперечує поняття раси, бо, на його думку, у сучасному цивілізованому світі немає літератури білої та чорної, немає білої та чорної культури, немає зрештою чорної та білої раси, а є натомість література якісна і погана, культура низька і висока, люди освічені та невігласи. 

Тим часом фурор викликає роман молодої темношкірої письменниці Синтари Голден, яка пише про типових чорних з чорних гетто, котрі зростають у нетрях, виховуються вулицею, штовхають наркоту, гинуть у перестрілках, читають реп, носять позолочені ланцюжки й снепбеки та «базарять» переважно вигуками замість повноцінних речень типу «гей, а, чо, бро». Медіапростір від нової книжки на вухах стоїть, адже вона «така брутальна, така жива, така справжня». А Монк перебуває у шоці, збентеженні, розчаруванні та заздрощах. І якось томливого вечора під псевдонімом нашвидкуруч пише дикий витвір навмисно стереотипної уяви під назвою «Моя патологія» (з навмисно грубою помилкою у слові «патологія», адже «чорні безграмотні») про бандюків, розбірки, стрілянину…, який зрештою стає кричущим літературним феноменом, а Монку за ту писанину настільки соромно, що він навіть змінює назву книжки на прямолінійне «Гівно» і змушений ховатися за вигаданим альтер его такого собі «автора з народу», який чорніше чорного, відсидів за убивство і тепер, написавши ці «відчайдушні, вирвані з самого серця» мемуари, не може явити фанатам своє обличчя, бо переховується від ФБР. 

Цікаво, що саме насправді є патологічним, себто відхиленим від норми? Впертий стереотип, що чорна раса саме така, неодмінно кримінальна, репана і темна; чи сам Монк, який різко не вписується (і категорично вписуватися не хоче) у задане кліше?.. До речі, коли йому випадає можливість поговорити з Синтарою Голден, він її запитує: «Чому ти написала, що чорні такі? Адже сама навчалася у престижному коледжі, закінчила першокласний ВНЗ, маєш у суспільстві поважний статус…» — «Бо читачі хочуть читати ось це». Іншими словами, білі читачі хочуть читати про злиденність чорних, щоб усвідомлювати, що їхня допомога нещасним чорним украй важлива і відчувати таким чином спокуту за минулі гріхи; а чорні читачі хочуть підтримувати цей тренд, бо без нього не вдасться експлуатувати комплекс білої провини.

Джеффрі Райт віртуозно відігрує вимушене роздвоєння героя на скептичного професора, котрий дозволяє собі висміювати навіть такий болючий і недоторканий американський штамп, як смерть безневинного чорного від рук білого поліцейського-расиста, і маргінала, що типу перебуває поза системою і є безкомпромісним рупором безправної кольорової спільноти. Очевидно, це така іронічна алюзія на класичне літературне допельгенгерство епохи романтизму, котре передбачало наявність у скромного ліричного героя темного (у цьому випадку темного і фігурально, і буквально) двійника. І так само як допельгенгер обов’язково віддзеркалював потаємну, приховану сутність протагоніста, автор «Гівна» так чи інакше відображає глибоко замасковану, чи забуту рудиментарну природу Монка. 

«Американське чтиво» паралельно із чесною і водночас сатиричною рефлексією щодо горезвісної чорно-білої американської історії розповідає зворушливу сімейну історію, в якій немолодий професор ховає раптово померлу сестру, шукає спільну мову з легковажним братом-геєм-гедоністом і піклується про стару матір, у котрої прогресує Альцгеймер. І ми бачимо, як стара жіночка з нейродегенеративним захворюванням несподівано (чого раніше, при здоровому глузді не робила) виказує гидкі расизм і гомофобію: «Слава богу, твоя нова подружка не біла», «Я завжди знала, що мій син не педераст». «Вона не розуміє, що каже», — ніяковіє за матір Монк.

Але здається, хвора на деменцію матір героя — не просто драматичний сюжетний відступ, а промовиста метафора: у сучасному цивілізованому соціумі расизм, гомофобія, сексизм… — не константні явища, а прояви відхиленого від нормального функціонування розуму недоумства. Відповідно сучасній культурі вже не треба нахрапом культивувати чорну ментальність, гомофілію і фемінізм як методи боротьби з недоумками. Ми ж не боремося зі хворими на Альцгеймер, ми просто на їх слова не зважаємо.