Рецензія на фільм “Алея жаху” / Nightmare Alley: Цирк, нуар та інфоцигани

Нуар. Холодний, похмурий світ з безперервними дощами та чорними плащами, косими тінями на стінах і обличчях, з вогниками від сигарет під капелюхами, з білими сорочками, підтяжками та м’яким світлом ламп. Тривожна симуляція того, як відчуває себе людина у непривітному до неї світі.

Гільєрмо дель Торо

Якби дель Торо не існувало — його варто було б вигадати. Світ без його дивовижних химер, які відразу розходяться на меми, був би іншим. Його непримиренність до фашизму, що знаходить відгук мало не в кожному фільмі, додає до почерку режисера гостроти і вносить у його творчість мотив, який варто розбирати окремо.

Отримавши “Оскара” за “Форму води” у 2017 у номінаціях “Краща режисура” і “Кращий фільм”, Гільєрмо дель Торо знімає картину, яка ламає його власні канони. “Алея жаху” позбавлена містики, притаманної творчості режисера. Більш того — тут він безкомпромісно викриває її оману. Прибічник роботи з не найбільш гучними іменами, у кожному кадрі свого нового фільму дель Торо збирає акторів першої величини. А справжніми монстрами зображає людей, не дозволяючи співчувати їм. Зазвичай у своїх фільмах дель Торо жаліє монстрів. У “Алеї жахів” він не жаліє нікого.

Сюжет фільму Гільєрмо дель Торо “Алея жаху”

У центр сюжету, чи не вперше у своїй фільмографії, дель Торо виводить антигероя.

Залишивши позаду спалений дім, прихопивши батьківський годинник, радіоприймач і привидів з минулого, харизматичний і красивий Стентон Карлайн подався на пошуки кращої долі.

Вона приводить його в мандрівний цирк-шапіто. Моторошні видовища, що переходили межу злочину проти людської гідності, якими цирк розважав публіку, цілком були допустимі ще 80 років тому. Втім, вимога “Хліба й видовищ!” була актуальною протягом значного проміжку часу в історії людства, актуальна вона й досі, змінюються лише технології і способи подачі.

Зачарувавши — і зовсім не за допомогою магії — майже всіх мешканців цирку, Стен починає розуміти, що дурити людей — справа прибуткова і він цілком може впоратися з цим. Різними хитрощами випитує секрети у тутешніх псевдо-медіумів, опановує їх, закохує в себе “електричну” жінку Моллі і вирушає в Нью-Йорк за “довгим доларом”.

З цього моменту дощ, що майже безперестанку періщив протягом першої половини фільму, змінюється на сніг, облагороджуючи картинку на екрані і картину життя головного героя.

Справи у Стена й Моллі йдуть чудово. Вони живуть у дорогих готелях, демонструють свої номери найбагатшій публіці Нью-Йорка і мало не вводять її у стан екстазу вміннями читати думки і контактувати з потойбіччям.

Гільєрмо дель Торо жодного разу не залишив нам шансу задуматися “як вони це роблять?” Як вони це роблять, він розказав із самого початку.

Жіночий трикутник

“Алея жахів” має трьох жінок, з якими пов’язаний головний герой. З кожною у нього є сексуальна пристрасть і кожна стала фатальною для нього.

Зіна. Менталістка, познайомившись з якою, Стен дізнається секрети її амплуа і вирішує піти тим самим шляхом. Єдине, що їх різнить — Зіна вміє зупинятися вчасно, а за личиною шахрайки ховається доброта. Разом зі своїм партнером Пітом вони виконують роль відправної точки, до якої історія має врешті-решт і завернути.

Переломним моментом у “кар’єрі” Стена стає фатальна жінка — психоаналітик-фрейдист Ліліт Ріттер. Вона постає як альтер-его Стена, однак виявляється розумнішою, підступнішою і жорсткішою за нього. Ліліт розгледіла травмовану психіку Стена і бере цю знахідку за основу своїх маніпуляцій. Як і Стен, вона втікає він минулого, і все, чим керується, — це помста.

Ім’я цій героїні обрано не випадково.

Ліліт. Жінка, що була до Єви. Спокусниця, яку “розпіарили” прерафаелісти, надавши її демонічному образу прекрасних і романтичних рис, але не зумівши, та й не схотівши, позбавити її кричущої, очевидної гріховності. Такою Ліліт Ріттер зобразив письменник, прихильник фрейдизму Вільям Ліндсей Грешем у однойменному романі-першоджерелі, такою її неперевершено зобразила Кейт Бланшетт у дель Торо. Така жінка завжди виграє війну, навіть якщо програла битву.

Моллі. Класична Єва, вірна супутниця і партнер у шахрайських перфоменсах. Однак, вихована в умовах циркової ярмарки, вона звикла розважати і вражати людей, але не робити їм боляче і не мати непоправного впливу на їхнє життя. Моллі прекрасно усвідомлює, що в цирк приходять подивитися на таких, як вона, забути, ледь покинувши атракціон, і вражатися щоразу, коли знову туди повертаються.

Засліплена коханням до Стена і схильна піддаватися його маніпуляціям, інфантильна Моллі не відразу помічає його ненаситність і нездатність до моральної відповідальності, але коли це їй нарешті стає очевидним, зупинити цю лавину вже годі й намагатися. Знесилена й у відчаї, зрештою вона зіграє свою головну роль у житті Стена, мимохіть перемігши його і водночас практично знищивши.

Якщо Моллі перемогла Стена випадково, то психологиня Ліліт зробила це цілеспрямовано і на всіх рівнях, неквапливо, впиваючись своєю владою: вона перевершила його в сумнівних людських якостях, стала маніпулятором маніпулятора, ошукала шахрая, обернула Стена з мисливця на жертву, і, головне, позбавила його сенсу життя — свободи.

Протягом фільму ми кілька разів бачимо Стена біля ліжка тяжко хворого літнього чоловіка. Очевидно, що ця ситуація обтяжує його і змушує не зі своєї волі підкорятися обставинам. На авансцену виходить фрейдистська Ідея гріха, коли символічний син як втілення абсолютної свободи прагне вбити символічного батька — втілення заборон.

Фрейд, напевно, мав на увазі здебільшого символічне вбивство, але письменник Вільям Ліндсей Грешем зобразив його буквально. Після цього у символічного сина виникає відчуття морального гріха, провини і, як наслідок, страх перед покаранням. Ліліт швидко розкусила відчуття провини Стена, його найбільший страх і майстерно зіграла з ним у кішки-мишки.

Зворотний бік карнавалізації

Не просто так Стен приєднався до мандрівного цирку. Вільні люди, мандрівні артисти втілюють свободу, якої він прагнув.

Яскраві барви, нестримні веселощі, грайливі заклики, лицедійство приховують жахливий виворіт. Там панують злидні і жорстокість, обман і лжепророки, харизматичні лідери, що здатні маніпулювати натовпом, і жага наживи — все це приховане від очей публіки, яка в гонитві за враженнями здатна бачити лише святкові шати. Тут за будь-якою маскою може ховатись личина по-справжньому жахливої людини. Хто більш потворний — експонати кунсткамери чи ті, хто готовий віддавати гроші, щоб на них повитріщатися задля розваги?

Карнавал або ярмарок у кіно — це часто метафоричне зображення суспільного дна, де знаходять свій прихисток людські пороки. У “Алеї жаху” є цілий “Лабіринт Стена” – атракціон з переліком гріхів, які один за одним беруть гору над головним героєм у черговому порочному колі його життя.

“Ви знаєте, що таке честолюбство, — запитував Сатана у романі Леоніда Андреєва “Щоденник Сатани”, — коли вам хочеться похвали й аплодисментів хоча б від дурня”. Честолюбство — головний порок Стена, воно примножило його агресивну безсовісність, змусило перетнути всі межі і втратити відчуття небезпеки.

“Безперечно, честолюбство — мій найулюбленіший серед гріхів”, – стверджував диявол вустами Аль Пачіно в “Адвокаті диявола”.

Круговий символізм

Помінявши задрипаний цирк на елітний клуб, Стен залишився по суті на тому ж самому ярмарку — ярмарку честолюбства, обману і маніпуляцій. Циркова арена змінилася на круглу сцену клубу, а сюжет почав закільцьовуватись, змикаючись у те саме порочне коло чи черговий круг пекла, який має спустити Стена на самісіньке дно. Білий кролик, що кілька разів з’являється у фільмі, символізує і передрікає Стену кролячу нору, яку тому судилося пізнати.

Гільєрмо дель Торо постійно нагадує нам про те, що мотив “Алеї жаху” – циклічність, роблячи акцент на ярмарковому Чортовому колесі, спіралях в атракціонах, круглих отворах, каруселі, колах в оздобленні інтер’єрів, на підлозі, на стінах, в декорі, зображаючи кабінет психологині напівкруглим. Сцена з поліграфом взагалі відбувається серед кіл, передрікаючи швидкий крах об’єкта дослідження. І зрештою — те саме доленосне коло, через яке герой Бредлі Купера гірко й іронічно сміється у кінці фільму.

Знявши “Алею жаху”, Гільєрмо дель Торо віддав шану і роману Вільяма Ліндсея Грешема, який дочекався ренесансу і збільшених тиражів, і першій екранізації 1947 року режисера Едмунда Гулдінга.

Як відомо, у кіномистецтві не може бути плагіату, тут є лише цитування й оммажі, тому за сцени, які дель Торо відтворив один в один, як у фільмі Гулдінга, аж до ракурсів, йому можна лише поаплодувати. Але варто наголосити, що “Алея жаху” Гільєрмо дель Торо це не рімейк. Це самостійна екранізація літературного твору.

Крім того, це ще й цілком синефільська стрічка, стилізована під фільми 40-х років, а деякі кадри просто класика нуару. Дель Торо насолоджується тим, що робить оператор Ден Лаустсен, з яким вони вже працювали разом під час зйомок “Форми води”. Як майстерно він відтворює глибинну мізансцену, коли важлива, у цьому випадку трагічна, подія відбувається на другому плані, у той час, як на першому, основному, ми бачимо мешканців шапіто, що мирно гомонять під час обіду.

Гільєрмо дель Торо і химери нерозлучні. Натомість позбавлена монстрів “Алея жаху” вийшла ще похмурішою, ніж попередні фільми режисера. Бо людина з душею-монстром — це так само страшно, як і монстр сам по собі.