Рецензія на фільм "Стоп-Земля"

Коли гору беруть гормони, дорослішання і який-не-який, але вже життєвий досвід, учень і школа часто починають існувати ніби в паралельних реальностях. Тут перші почуття, залежності, ситуації в сім’ях, булінг, вечірки, там — оцінки, вірші, диктанти і “Маша, до дошки!” Часто це період, коли учень навіть у все життя знайомій школі почуває себе чужим.

“Стоп-Земля” - це ще один фільм про дорослішання, який поставити може тільки людина, що здатна без упереджень зануритися у внутрішній світ підлітка, інакше вийде фальшивка, дивитися яку неможливо без блювотних позовів. І можна хоч на все життя самому залишитися у душі підлітком — без повного розуміння того, як і чим живуть вони у конкретний проміжок часу, неможливо зробити історію, у яку повірять.

“Стоп-Земля” - це саме той випадок, коли віриш.

Катерина Горностай — українська режисерка, що досі знімала документальні фільми і короткий метр. “Стоп-Земля” - перше її повнометражне ігрове кіно, хоча стилістика документаліста у фільмі присутня. І юні актори (між іншим, непрофесійні) виконують свої ролі органічно настільки, ніби немає навколо них жодних камер. Їхня мова жива, хоч інколи й з надмірними стараннями, а міміка природня, як і поведінка у кадрі. І звуть їх насправді так само, як і їхніх героїв.

Головні герої фільму - 11-класники однієї з київських шкіл Маша, Сєня і Яна. І ще Саша, у якого закохана Маша. Вони у тому віці, коли ніхто не знає насправді, чим і як вони живуть, крім них самих. Час від часу режисерка садовить їх на стілець перед камерою і вони виринають зі своєї інтровертності, відповідаючи в камеру на запитання, ламаючи четверту стіну між екраном і глядачем, зближуючись із ним.

Часто фільми про підлітків майорять суїцидальними настроями і повним декадансом. Через те, що “Стоп-Земля” - фільм про підлітків, та ще й українських, кадр від кадру чекаєш, що зараз хтось стрибне у вікно, когось уб’є чи встромить голку у вену, весь час в очікуванні якоїсь непоправної драми, але ні, стоп-земля.

Підлітки Катерини Горностай зворушливі, не психопатичні, хоча і кожен зі своєю травмою. Бо ж не буває підлітків без травм.

Ніша українських фільмів про сучасних підлітків і для підлітків порожня, якщо не зважати на кілька українських телесеріалів, що з’явилися в останні роки. І судячи з того, який резонанс (насправді ніякий) має фільм серед глядачів, можна стверджувати, що ця ніша порожня через те, що немає попиту на такі теми.

На великі екрани вийшов фільм, який стоїть осторонь від усього, що ми зараз бачимо в кінотеатрах. Фільм, який відзначений фестивальними нагородами, який має позитивні відгуки не лише від наших, а й від закордонних критиків, фільм від режисерки, яка сама відзначена нагородами не одного фестивалю, як вітчизняного, так і закордонного, виявився непотрібним цільовій аудиторії в Україні настільки, що власник мережі кінотеатрів “Планета кіно” прямо пише про те, що йому доведеться зняти стрічку з прокату, якщо у глядача таки не виникне інтересу до неї. “Ви, глядачі, вирішуєте, як довго фільм буде у прокаті”.

Не можна стверджувати, що фільм стане беззаперечно цікавим для всіх і кожного, але це однозначно хороше кіно, якщо вміти давати об’єктивну оцінку твору. Воно “інакше”. Це фільм, однозначно гідний уваги, бо зробив свій значний внесок в історію і розвиток сучасного українського кіно. Він — подія, яку можна обговорювати, сперечатися, просто знати.