Багато людей дивує ситуація, що ЗСУ досі не отримала ППО від НАТО для захисту українських міст, аеродромів та інфраструктури від постійних ударів керованих ракет ворога. Звісно, легше за все, як завжди, звинуватити Західних партнерів. Але усе «трохи» складніше.

Так склалося, що вже до середини Другої світової ВПС США мали величезну перевагу над супротивниками. Після закінчення війни тимчасовий союзник, який мав би бути вдячним американцям за порятунок від повного та неминучого знищення за відсутності ленд-лізу, став головним ворогом. Але військова перевага у повітрі нікуди не ділася, і з кожним роком розрив між НАТО та СРСР лише збільшувався. Звісно комуністи надували щоки та розказували, що їхні ЛА не мають аналогів, але будь-який конфлікт, де протистояла авіаційна техніка США та «совка» доводив, що, грубо кажучи, один до десяти – це максимум, на що може сподіватися «імперія зла» в ідеальних для себе умовах.

З огляду на цей багато разів доведений факт, американці не приділяли великої уваги багатоешелонній ППО, яка б прикривала з повітря різні військові угрупування, об’єкти та зони за допомогою керованих ракет різноманітної дальності. СРСР прекрасно знав свою безпорадність у небі, а тому було створено багато різних ЗРК.

Російські військово-космічні сили, звісно, викликають у льотчиків країн НАТО лише сміх, але «ми» певний час пишалися своєю позаблоковістю, а отже не рухалися до північноатлантичного блоку, а потім отримали політичні перешкоди. В результаті, на початок війни мали ВПС, що значно поступалися ворожим, як у кількісній, так і у якісній складовій. Але завдяки тупості та незлагодженості російської авіації, та героїчним (не люблю цього слова, але воно найбільш підходить тут, хоч і зовсім не у тому сенсі, у якому його звикли сприймати типові «совки» – померти заради «батюшки-царя» – а у сенсі високоінтелектуального застосування обмежених ресурсів в дуже складних умовах) діям ППО та ВП ЗСУ – ворог не отримав повної та стійкої переваги в повітрі, що, на мій особистий погляд, і стало основною причиною провалу «бліцкригу», а зовсім не логістичні проблеми, які дали про себе знати значно пізніше.

Але стаття не про це, а про те – чому у нас й досі немає натівських ЗРК середньої та великої дальності та навіть невідомо, які плани щодо цього. По-перше, треба згадати про наявні у ЗСУ комплекси С-300 та Бук, що виконують прикриття повітря зараз. Перший – типова пропагандистська «немає аналогів» установка, яка, насправді створювалася для недопущення у зону дії висотних бомбардувальників та АВАКСів, і обмежено ефективна проти некерованих ЛА типу крилатих та балістичних ракет (про ганьбу найновіших модифікацій цих комплексів у Сирії – відомо усім).

ЗРК Бук – справжня робоча конячка, здатна ефективно збивати як високоманеврові цілі (літаки), так і некеровані ЛА, але зі значно меншим радіусом дії (отже їх треба в значно більшій кількості). Що відбувається зараз із ППО, можна здогадуватися з новин про ракетні удари ворога. Чому так відбувається – напевно ще не час про це заявляти. Звісно, постачання вже наявних у ЗСУ типів ППО від союзників, це в будь-якому разі необхідна допомога, але, а ні в кількісному сенсі (навіть усіх ЗРК союзників буде недостатньо), а ні в якісному (проблема невисокої ефективності та невідомого технічного стану) – це не розв’яже проблему ракетних ударів ворога, лише зменшить наслідки.

Отже, повернемося до проблематики американських ППО, які розвивалися у ситуації значної переваги американських ВПС. І в першу чергу треба звузити рамки розгляданих типів ЗРК за дальністю, щоб стаття мала шанс закінчитися. Розглядатися буде саме ППО великої (хоча правильніше буде казати середньо-великої) дальності на заміну/додаток до С-300. Звісно, аналоги ЗРК Бук у НАТО теж є (це і старенький, але надійний MIM-23 HAWK, і нові ЗРК на базі ракет повітря-повітря NASAMS), але через їх менший радіус дії, їх буде потрібно у рази більше, ну і будемо вважати, що ефективні Буки в нас ще є.

У будь-яких конфліктах ЗС США будуватимуть тактику з огляду на беззаперечну перевагу в повітрі, але є ж ще і ВМС, які далеко не завжди ходять лише авіаносними групами, а ППО забезпечувати треба. А беручи до уваги, що втрата корабля – завжди величезний удар для будь-якої влади, американці були просто вимушені створити ефективну корабельну ППО і вони створили найкращу у світі.

Ракети типу RIM-66 виявилися дуже ефективними проти будь-яких цілей і стали основою сімейства ЗУР SM та ПРО AEGIS. Подальший розвиток привів до створення SM-2, SM-3, SM-6, які разом стали тим куполом американської ПРО, що майже перетворила ядерну дубинку росіян на купу металолому. ПРО AEGIS перестала бути лише цяцькою ВМФ і стала потроху «переселятися» на берег. Польща та Румунія вже отримали свої AEGIS, і саме тому поляки розмовляють з росіянами таким чином.

Але у цієї ПРО (по суті вона забезпечує протиракетну оборону, але найкраща і проти керованих ЛА) є лише одна вада – вона не мобільна, і в нинішніх реаліях це робить її отримання ЗСУ практично нереальною. Хоч це і не заважає технічно застосовувати її з території союзників беручи до уваги дальність дії. Так само пару американських кораблів з AEGIS можуть приземлити усі ВКС РФ в Криму та над півднем України, але НАТО прийняло рішення не втручатися у пряме протистояння, і тут нічого не поробиш.

З мобільних ЗРК середньої/дальньої дії у НАТО є лише MIM-104 Patriot, який хоч і поступається AEGIS по багатьох критеріях, але значно переважає не лише усі ЗРК ЗСУ, але і ворожі. Сучасна РЛС з фазованою антенною решіткою забезпечує супроводження понад сотні цілей і наведення на 6 для одночасної атаки. До складу Patriot входять декілька ракет з різною «спеціалізацією» – проти балістичних ракет, крилатих та високоманеврових цілей, включаючи головки самонаведення (ГСН) з наведенням на перешкоду та активною ГСН. Тобто, Patriot зможе не лише збивати ракети ворога запущені на українські міста, але й обороняти себе. Також реалізовано наведення на цілі за допомогою АВАКС та функції РЕБ. Звісно, комплекс постійно розвивається, а тому можна чекати його довготривалої актуальності.

До недоліків можна віднести стаціонарність РЛС що не обертається, і беручи до уваги азимут огляду у 90 градусів та особливості наведення на балістичні цілі, бажано мати дві РЛС на розрахунок. За мобільністю Patriot значно поступається ЗРК Бук.

Patriot в нас поки що немає, і не відомо коли буде, але добре, що вже є ПЗРК Stinger та Starstreak (який взагалі-то не дуже переносний, і за конструкцією скоріше — ПТРК, що застосовується проти повітряних цілей), які, разом зі старими військовими ЗРК часів «совка» буквально приземляють російських «асів».