Без японського паспорта. Кращі неяпонські JRPG для тих, кому сподобалась Clair Obscur: Expedition 33
Можна довго дискутувати на тему, чи справедливо взагалі називати ігри, що народилися за межами Країни Сонця, що сходить, JRPG. Проте зараз цю абревіатуру сприймають швидше як визначення жанру, ніж географічної приналежності ігор.
Clair Obscur: Expedition 33, яку вже сміливо можна назвати суперхітом та одним з претендентів на звання Гри року, весь час називають JRPG, хоча її творці живуть у Франції. Можливо, для цього явища варто було б придумати якусь іншу назву, але наразі маємо що маємо, тож спробуймо визначити, які саме риси роблять з гри JRPG. І згадаємо кілька цікавих проєктів, що підходять під це визначення, хоча й не були створені в Японії.
Запрошуємо вас у коментарі поділитися своїми улюбленими неяпонськими японськими рольовими іграми.
Фамільні риси JRPG
В першу чергу, коли говорять про JRPG, більшість згадує особливості бойової системи. У класичному варіанті бої покрокові. Так є у визначальних для жанру серіях Dragon Quest, так є у більшості Final Fantasy, серії Persona/Shin Megami Tensei, іграх, що починаються на Xeno- (Xenogears / Xenosaga). Проте у Xenoblade Chronicles бої вже відбуваються у реальному часі з паузами, останні "Фіналки" теж використовують подібний підхід. У серії Persona є відгалуження Persona 5 Strikers, де бойовка – action у реальному часі з елементами тактики (музоу-стиль: багато ворогів + активні здібності). Навіть найкласичніший Dragon Quest має action спіноф зовсім з іншим стилем боїв – Dragon Quest Heroes. Ну а відомі серії Zelda, Tales of… та Star Ocean завжди були з боями у реальному часі, що не заважає їм бути стовідсотковими JRPG.
В той час як ранні Fallout здавалося б теж мають покрокові бої, але їх із JRPG не сплутаєш. Це західні RPG (WRPG), де наголос робиться не на готових героях з заздалегідь прописаним характером, а на створенні власного персонажа з нуля. Fallout – це свобода вибору, побічні квести, відкритий світ і реакція гри на твої вчинки. А JRPG – це частіше чітко прописана історія з емоційними моментами, готовими персонажами та фокусом на сюжет.
У JRPG прокачка героїв найчастіше прив'язана до отримання рівнів: переміг монстра, отримав досвід, отримав нові здібності. Більшість характеристик (сила, магія, витривалість тощо) зростає автоматично, гравець радше спостерігач, ніж творець власного персонажа. Головне – не відставати за рівнем від босів, а якщо відстаєш – треба трохи погріндити, тобто побити кількох необов’язкових монстрів заради досвіду або виконати додаткові квести. Це ще одна знакова риса JRPG, яка, щоправда, часто дратує гравців.
А от у західних RPG усе частіше навпаки: прокачка – це конструктор, де ти сам розподіляєш бали характеристик і навичок, будуючи свого персонажа так, як забажаєш. Хочеш мага з сокирою – будь ласка. У JRPG такий варіант зазвичай не передбачений: тут герої мають чітко прописані ролі, характери й навіть долі. Ти керуєш не безликим аватаром, а вже готовим персонажем, зі своїми драмами, друзями й ворогами.
Як ми вже згадали, сюжет у JRPG найчастіше лінійний, або принаймні з дуже щільним основним наративом, від якого складно відхилитись. Іноді є вибір у діалогах чи побічні завдання, але головна історія йде чітко вперед, незалежно від того, чи вдягнув ти персонажа в рожеві черевички. Але нелінійність трапляється, і так є ще з давніх часів.
Ось, наприклад, Phantasy Star III: Generations of Doom, що вийшла 1990 року для Sega Mega Drive. Унікальність цієї гри – в поколіннях героїв. Ви граєте за принца, і він в якийсь момент може обрати собі за дружину одну з двох дівчат, і в них народжувався наступний протагоніст, цілком конкретний син своїх батьків із власним характером та здібностями, що успадковувалися від батьків. На цьому витку подій ви могли проходити гру за одного з двох героїв, в той час, як іншого просто не існувало.
А потім – ще одне покоління: ваш герой (вже син першого) також обирає дружину, і так гра переходить до третього покоління. У результаті існує чотири можливих фінальних героїв, і залежно від того, ким ти граєш, відрізнятимуться деякі події, команда, яку ти збереш, і дрібні сюжетні гілки. Хоча глобально кінцівка одна, шлях до неї може бути дуже різним. На 1990 рік це було неймовірно прогресивно.
У всьому іншому Phantasy Star III – справжня класика JRPG: випадкові бої (на щастя, у новіших іграх їх стало менше, а часто їх і зовсім можна уникнути), команда героїв, кожен із яких має власну мотивацію, і навіть сюжетний твіст із зрадником. А ще – це космічна фантастика, яка красиво поєднується з фентезійними мотивами.
Ще одна риса, що часто притаманна JRPG – анімешний візуальний стиль. Тут нічого й додати.
Отже, якщо коротко, ми граємо за заздалегідь створених героїв з прописаними характерами. Вони переживають драму, дружбу, зраду і рятують світ (іноді двічі).
Історія лінійна, але емоційна. Бої – або покрокові, або схожі на бойове аніме в реальному часі. Прокачка — рівнева: вбив слимака → отримав досвід → став сильнішим. І так, 90% часу ти рятуєш світ зі своїми вірними друзями в стилі "ми – сила дружби".
Ця формула виявилася напрочуд живучою – і не тільки в Японії. Вплив JRPG відчутний у геймдизайні, наративі й бойовій системі безлічі ігор по всьому світу. Звісно, велика частина таких проєктів з’явилася завдяки RPG Maker, простому, але потужному інструменту, що дозволив створювати власні емоційні рольові пригоди навіть без знання програмування. Але були й інші: деякі інді-розробники писали свої рушії з нуля, деякі працювали у складі великих студій, хтось наслідував японські зразки, а хтось – переосмислював їх.
Так чи інакше, ми отримали десятки яскравих JRPG – з Заходу, Південної Америки й навіть Скандинавії. І серед них є іронічні, депресивні, абсурдні, а іноді в чомусь кращі за японську класику.
Тож погляньмо, які JRPG пропонували нам не японські розробники – і чим вони запам’ятались.
Anachronox
Рік виходу: 2001
Бої: покрокові
Платформи: Windows
Одна з найперших і найяскравіших західних спроб у жанрі JRPG. Magna Opus Тома Хола, одного з авторів DOOM. Anachronox – це той випадок, коли видно, що гра робилася з любов'ю й гумором, але без грошей (насправді гроші були й на той час чималі, а ось з менеджментом була біда – прим. ред.) і на нервах. Студія майже вмерла в процесі, але встигла залишити по собі маленький культ. Ідеї тут – на вагу золота, реалізація – гм… навряд чи можна знайти людину, у якої ця гра не вилетіла б принаймні з півсотні разів під час проходження.
Але що там ті вильоти, якщо сюжет, герої, діалоги – просто розривна бомба. Ми граємо за приватного детектива Слая Бутса. Він любить проблеми, випити та сарказм. Тож не дивно, що з перших хвилин ми зустрічаємо його з яскравим фінгалом під оком. Слай втягується в міжгалактичну змову, збирає абсолютно божевільну команду, серед якої – монах, планета в людському тілі та дівчина з суперсилою, що працює на емоціях.
І все це – під соусом нуару, трішки наукової фантастики, іронії та фірмового абсурдного гумору Тома Холла. Бойова система тут покрокова, але динамічна, зі спецударами й позиційною тактикою.
Anachronox – це як старий VHS з улюбленим фільмом дитинства: скрипить, миготить, але ти все одно обожнюєш його. Мені вона завжди трохи нагадувала перший Star Trek шістдесятих років: класні історії, харизматичні герої, але технічний рівень – як із гаражної майстерні, можливо, міжгалактичної. Але при цьому – атмосфера, яку пам'ятаєш роками. І хочеться вірити, що Anachronox, як і Star Trek, ще переживе власний ренесанс. А може, й не один.
Cris Tales
Рік виходу: 2021
Бої: покрокові (і з часовими трюками)
Платформи: Windows, PlayStation 4/5, Xbox One/Series X|S, Nintendo Switch
Як написали самі розробники, Cris Tales – це лист їхньої щирої любові до класичних JRPG... але оскільки автори – колумбійці, то цей лист ніби написаний кольоровими маркерами на яскравому латиноамериканському вітражі. Стиль гри зовсім не анімешний, швидше неймовірний мікс натхненний мультфільмами Disney, католицьких костелів і північноамериканських традицій. Красиво, стильно й самобутньо.
Головна героїня – дівчинка Крисбелл, сирота, що отримує здатність бачити минуле, теперішнє й майбутнє... одночасно. І, звісно, одразу бачить, що в майбутньому все котиться приблизно туди, куди котиться наша дійсність. А хто винен? У випадку гри – сама імператриця Часу, і цій лиходійці чомусь дуже хочеться влаштувати тотальну розруху. Тільки нам цього не дуже хочеться.
У грі використовується покрокова механіка. Ми атакуємо, використовуємо заклинання та предмети – усе було б як завжди, але перед нами не просто JRPG, а JRPG із цікавою геймплейною фішкою: героїня в бою може закинути ворога в минуле чи в майбутнє. Наприклад, облила отрутою ворога – а потім перекинула його в майбутнє, щоб одразу побачити наслідки. Або відправити його в минуле, щоб він став ще малим і недосвідченим. Це не просто стиль, це ще й механіка, що працює!
А ще тут є жаба в капелюсі, Матіас. Він говорить. І допомагає. У першому розділі про ознаки JRPG я забула важливий пункт про наявність у подібних іграх загадкового персонажа, що виглядає як дуже миле, але при цьому дуже розумне й потужне створіння. Окрім Матіаса тут є ще один помічник, і всі вони мандрують картою світу, б'ються зі злом, допомагають слабким, виконують досить цікаві квести. Тут є важливі рішення про долю регіонів і декілька кінцівок.
Echo Generation: Midnight Edition
Рік виходу: 2024
Бої: покрокові з QTE
Платформи: Windows, Nintendo Switch
Ностальгія за вісімдесятими пронеслася іграми й кінематографом, як буревій. Схема "група дітлахів, маленьке американське містечко, невідоме зло чи містичні створіння" шикарно поєднується з вайбом ігрових автоматів, байків, VHS-касет, варених джинсів і неонових вивісок. Словом, варіація на тему "Дивних див" / Stranger Things, тільки у вокселях і з покроковими боями та QTE.
Граємо за брата та сестру (або двох сестер) і намагаємося зрозуміти, що відбувається. А відбувається багато чого – прибульці, мутанти, єноти з характером і сюжет, який, щоправда, трохи розповзається, ніби забутий на сонці пластилін: починаєш за одне, закінчуєш за інше, дехто з персонажів з'являється лише щоб зникнути... Але атмосфера – як із дитинства, коли кожна дірка в паркані могла бути порталом в інший світ, а будь-який незнайомий звук – сигналом прибульців.
Грати цікаво: бої не дають заснути, бо треба не просто натискати кнопки, а влучати в момент, як у старих JRPG із додатковими завданнями на спритність. Прокачка помірна, гринду немає, зате є котики. Не ідеальна, коротка, проте дуже приємна й легка гра.
Omori
Рік виходу: 2020
Бої: покрокові з емоційною системою
Платформи: Windows, macOS, PlayStation 4/5, Xbox One/Series X|S, Nintendo Switch
Цю гру довго створювали. Майже стільки ж, скільки триває пубертат. Фанати чекали роками, побоювалися, що її ніколи не закінчать, а тоді – бац – під новий рік вона таки з'явилася. І вдарила. Прямо в те місце, де зберігаються спогади про дитинство, тривоги про дорослішання і ті речі, про які не хочеться згадувати, але потрібно.
Починається Omori тихо, тривожно: чорно-білий простір, дивний, моторошний, поруч котик, паперові хустинки – атмосфера, як у сні, з якого не можеш вибратися. Але щоб вийти звідти, треба зробити щось дуже страшне. А далі – пікнік. Веселий, яскравий, з друзями, в кольорах, які ріжуть очі після тієї порожнечі. Тільки цей пікнік – частина іншої реальності. В одній реальності головний герой замкнений у домі, в депресії й тривозі, а в іншій – подорожує у вигаданому світі з вірними друзями, шукаючи щось... або когось.
Дві сюжетні лінії поступово переплітаються й стирають межі між "вигадкою" й "реальністю". І кожен крок наближає до розкриття болючої правди про трагедію, що сталася в минулому. І про відповідальність. Omori – це історія про втрату, про психічне здоров'я, про провину й про прийняття. І про те, що іноді, щоб пробачити іншим, треба спочатку навчитися пробачати себе.
Друзі тут – не просто випадкові супутники. Соні, Обрі, Кел, Марі, Безіл – кожен зі своєю історією, характером, жартами й болем. Разом із ними головний герой досліджує світ мрій, стикається з монстрами, проходить лабіринти й учиться бути... не таким самотнім. Але між цим фантастичним світом і реальністю лежить щось велике й темне, і з кожним кроком герой наближається до правди.
Ігрова механіка – класична покрокова JRPG з цікавим поворотом: усе крутиться навколо емоцій. Герої (і вороги) можуть бути щасливими, сумними, злими — і це прямо впливає на бої. Наприклад, злість підвищує атаку, але знижує захист. Сум посилює критичну шкоду, але зменшує швидкість. Можна змінювати настрій ворога, комбінувати атаки з друзями, і саме дружба тут – не просто сюжетний хід, а реальний геймплейний інструмент. Як і в житті: без підтримки не пройдеш навіть внутрішній лабіринт.
Omori в якомусь сенсі – гра терапевтична. Не така, де тобі кажуть "все буде добре", а така, де тобі показують, що реальність іноді доведеться прийняти те, що навіть із найболючішими спогадами можна і потрібно жити далі. Це гра про втрату, про провину, про спогади, про прощення. І насамперед про людей, які стоять поряд, коли все валиться. Бо іноді врятувати себе можна тільки разом із кимось.
South Park: The Stick of Truth
Рік виходу: 2014
Бої: покрокові з пердежем та сарказмом
Платформи: Windows, macOS, PlayStation 3/4/5, Xbox 360/One/Series X|S, Nintendo Switch
Якщо ви любите South Park, то ця гра – справжній подарунок для вас, можливість побувати всередині цього химерного світу й посміятися над усім і всіма.
Отже, ми телепортувалися в нову серію South Park, але не як глядач, а як активний учасник. І якщо ви фанат шоу (або хоча б не проти гострих жартів про все святе, табуйоване й фізіологічне) – ласкаво просимо. Іншим краще прикрити вуха, очі, душу... і вийти з гри.
Сюжет починається так само епічно, як кожна вигадка Картмана: ви — Новенький у містечку, але швидко вливаєтесь у війну між людьми (якими керує маг Картман) й ельфами за могутній артефакт – Палицю Істини. Це не просто палиця – це ПАЛИЦЯ. І той, хто її тримає, контролює Всесвіт (або хоча б дитячий двір). Згодом все стає ще більш шаленим: тут і нацисти-зомбі, й інопланетяни, й аборти в суперлікарні, й одержимі білизною гноми під ліжком, і Ел Гор. Словом, це істинний South Park.
У плані механік це класична покрокова RPG з інвентарем, прокачкою, класами (маг, воїн, злодій і єврей), а ще – купа вмінь, які часто вимагають вчасного натискання кнопок. І стратегічного застосування сили власних газів і вітру. Так-так, тут це цілком бойова механіка.
Вам доведеться обирати собі супутника з-поміж знайомих облич: Баттерс, Кенні, Стен, Кайл. Усі вони мають власний стиль і спецздібності. Усе як у серйозних JRPG. Ну, майже.
The Stick of Truth — гра ламана, дика, непристойна, але неймовірно смішна й відверта. Але тільки якщо вам заходить гумор Трея Паркера і Метта Стоуна. Здається, це найкраща гра з South Park у назві.
Sea of Stars
Рік виходу: 2023
Бої: покрокові, але жваві
Платформи: Windows, macOS, PlayStation 4/5, Xbox One/Series X|S, Nintendo Switch
Sea of Stars – одна з найновіших ігор у цьому переліку, ще один любовний лист усім олдскульним JRPG, написаний ностальгічним пером і заправлений сучасними чорнилами.
Гра розповідає про двох Героїв Сонця і Місяця, які не просто дуже милі, а ще й володіють магією, адже мусять захищати світ від жахливих породжень алхімічної мерзоти (це якщо коротко). Але головне тут не битви, не боси та навіть не піксельна графіка (яка, до речі, неймовірна), а пригода. Весела, атмосферна, трохи сумна, але завжди щира.
Команда у вас буде цікава: кожен персонаж – не просто "той маг із вогнем", а повноцінна особистість зі своїми моментами. Дружба, підтримка, гумор – усе на місці. Бо яка ж JRPG без вечірніх посиденьок біля вогнища?
І хоча Sea of Stars грає на знайомих струнах, вона не звучить вторинно. Швидше, це сучасний кавер улюбленої пісні, який несподівано виявився ще кращим за оригінал.
Мрія для тих, хто виріс на 16-бітках і хоче знову відчути ту саму магію – але зі зручним інтерфейсом, плавними анімаціями та геймдизайном, який поважає твій час.
Undertale
Рік виходу: 2015
Бої: покрокові з кульками гніву
Платформи: Windows, macOS, Linux, Switch, PlayStation Vita, 4/5, Xbox One, Series X|S
Дуже часто ігри, якщо задуматись, несуть нам сумнівну мораль. Прості ігри змушують нас вбивати всіх підряд, складніші – вбивати лише ворогів. "А що, якщо вороги – не такі вже й вороги?" – одного разу вирішив запитати себе Тобі Фокс, композитор, сценарист і програміст в одній особі. Запитав і відповів своєю маленькою, візуально простою, проте глибокою за змістом грою, яка за 11 років свого існування вже стала легендарною. Хоча пацифізм – як у цій грі, так і за її межами – багатьох дратує. Напевне, тому що ця ідеологія досить складна, і завжди можна знайти виправдання, чому кров необхідно пролити…
Гра – пацифістський маніфест, але без зайвого моралізаторства, з дивакуватими героями на кшталт братів-скелетів чи майже святої вівцеподібної істоти, що зустрічаються головному героєві, який потрапив у загадковий підземний світ. Світ цей населений монстрами. Але монстри – не обов'язково вороги. Тут усе залежить від вас. Ви можете боротися. Можете розмовляти. Можете просто обійматися (ну… з деякими). Гра все запам'ятовує та фіксує ваші дії й, якщо ви вирішите перезапустити, вона не забуде, що ви зробили раніше. Можна сказати, Undertale поводиться як людина, що пам'ятає образи.
І одного разу наприкінці гри ти дізнаєшся, що всі ці страшні чудовиська, яких тобі пропонували знищити, були лише жертвами ситуації. Але тут є шлях, де ти нікого не вбиваєш. Він складніший і довший, проте – істинний для цього всесвіту. Хотілося б, щоб наш власний всесвіт узяв цей іграшковий за взірець…
До речі, подібні моральні фінти зустрічаються в іграх не вперше. Мені ідея, що монстри – не зовсім монстри, нагадала про стареньку зельдоподібну гру Soleil на SEGA Mega Drive, де також наприкінці виявляється, що ми трохи не туди спрямовували свій меч.
Механіки боїв Undertale виглядають як покрокова система з елементами bullet hell. Тут треба ухилятися від атак у стилі bullet hell-шутерів. А замість того, щоб бити ворога, можна влаштувати йому комплімент замість атаки.
Undertale добра й несе важливий посил. І поки сильні світу цього продовжують вірити, що переможе той, хто б'є першим, гра каже зовсім інше: іноді найсильніший – той, хто не б'є взагалі.
LISA: The Painful
Рік виходу: 2014
Бої: покрокові
Платформи: Windows, Linux, MacOS, Nintendo Switch
LISA: The Painful виглядає як класична покрокова JRPG з видом збоку – але тільки до того моменту, як вона починає виривати ваше серце. Це не гра, а травматичний досвід з піксельною графікою, який змушує сміятися крізь сльози, а потім просто плакати.
Світ гри – постапокаліптичний, пустий і сумний: усі жінки загадково зникли, а чоловіки, що залишилися, повільно сходять з розуму. У центрі історії – Бред Армстронг, невдаха-вчитель карате і не найкращий батько. Але зараз він – єдина перепона між єдиною дівчинкою на планеті, Бадді, і світом, що з’їхав з котушок.
Бред робить усе, щоб її захистити: жертвує частинами тіла, розумом, гідністю – все, що має. Бо це не шлях героя. Це – падіння. І ти падаєш разом із ним.
Бої у грі – покрокові, як у класичних JRPG. Але кожен персонаж має унікальні здатності та атаки, які активуються спеціальними комбінаціями клавіш – майже як у файтерах. Це додає несподіваного драйву до повільної бойової системи, що нагадує EarthBound, але з набагато темнішим присмаком.
Іронія в тому, що LISA виглядає смішною: дивакуваті костюми, абсурдні танці, гротескні боси. Але чим глибше заходиш, тим сильніше б'є під дих. Вона не грається в комфорт – вона показує, як боляче може бути жити у світі без надії. І, що страшніше, що іноді треба жити далі попри це.
Child of Light
Рік виходу: 2014
Бої: покрокові з активною шкалою часу
Платформи: Windows, PlayStation Vita/3/4/5, Xbox 360/One/Xbox Series S|X, Nintendo Wii U/Switch
Child of Light – це ніби гравця у напівсні засмоктало у дитячу книжку казок з прекрасними ілюстраціями. У таку книжку, де кожен рядок – римований, а вороги – ніби й милі ззовні, але злісні всередині. І ця казка не боїться темних тональностей.
Головна героїня – маленька принцеса Аврора, яка несподівано "прокидається" у магічному світі Лемурія після, ну, скажімо, не зовсім приємного інциденту в реальному світі. І це не просто сон – це квест, щоб повернутися додому, врятувати тата і дізнатися трохи більше про себе, ніж хотілося б.
У Лемурії все геть інакше: світла немає, королеви – не ті, ким здаються, а найкращий друг – це світлячок на ім’я Ігнікулус, який ще й жарти любить. Компанія в Аврори згодом зростає, бо навіть у найтемніших лісах можна знайти союзників, якщо бути щирою і рішучою маленькою принцесою з мечем справедливості.
Бої тут покрокові, але з несподіваним ритмом: усе крутиться навколо активної шкали часу, де важливо не лише планувати дії, а й точно вгадувати момент для удару або переривання ворожої атаки. А ще поряд той самий світлячок Ігнікулус, який під час битви підсвічує слабкі місця ворогів або лікує друзів – прямо як чарівна аптечка з крильцями.
Грати приємно не лише через чудову графіку і звук, а ще й тому, що персонажі не мовчать: постійно перекидаються репліками, жартують і навіть трохи сваряться. І хоча гра коротка, вона встигає залишити тепло в душі.
Cosmic Star Heroine
Рік виходу: 2017
Бої: покрокові
Платформи: Windows, PlayStation Vita/4/5, Xbox One/Series X|S, Nintendo Switch
Уявіть собі: запускаєте гру – і ніби переноситесь у часи 16-бітної слави JRPG. Все, як тоді: піксельна графіка, розкриття великої космічної інтриги крок за кроком, саундтрек, що лежить десь між ностальгією і хітом, який можна було б слухати вічно на повторі.
У центрі сюжету – дівчина на ім’я Аліса, спецагентка в агентстві безпеки й розвідки на планеті Араену. Спочатку вона зірка: рятує, допомагає та добряче роздає всіляким чудовиськам. Але все йде шкереберть, коли з’ясовується, що у вищому керівництві – змова. Її боси вирішили використовувати заборонені технології контролю над свідомістю. І тут починається те, за що варто любити такі історії: втеча, зрада, старі друзі, що стають ворогами, і навпаки.
Цікаво, що гра не розтягує події. Протягом 30 хвилин тут може статись більше сюжетних поворотів, ніж у деяких тайтлах за всю кампанію. Перекиди між планетами, секретні лабораторії з головоломками, боси-роботи, побічні сцени на фестивалі з танцями, котами-інопланетянами та тиром – Cosmic Star Heroine не дає занудьгувати, навіть якщо це стилізація під "стару школу".
Геймплейно – покрокові бої, але не банальні: з приємним темпом, механікою овердрайву, можливістю налаштовувати порядок дій і стратегічно планувати, кого і коли лікувати, а кому влаштувати сюрпризну атаку з підтримкою команди.
Візуально – олдскул, але з шармом. І хоч графіка піксельна, вона кольорова, виразна й жива. Як і музика. Якщо хоч трохи сумували за саундтреком із Chrono Trigger чи Phantasy Star – тут серце знову заб’ється швидше.