Ys 8 вчить нас не розслаблятись навіть якщо вдалося вийти «сухими із води» після корабельної аварії. Герої гри дозволили собі таку розкіш і все мало не закінчилося катаклізмом планетарних масштабів.
Ця гра була тимчасовим ексклюзивом для PSVita, пізніше її портували на PS4 і PS5, але у 2018-му вона вийшла на двох найважливіших платформах сьогодення: Switch і PC. Остання версія лягла в основу моєї рецензії та саме вона є найцікавішою, бо на релізі була технічно самою проблемною.
«Наскільки вона тепер грабельна?», «Чому є однією з кращих в жанрі action-jrpg?» і «Чи можна починати грати в серію з неї?» – відповіді на ці та інші питання ви знайдете в цій рецензії або в її відеоверсії.
Сюжет
Вас напевно турбує порядковий номер гри, тому в першу чергу я хотів би вас заспокоїти. Попри те, що головним героєм серії був і залишається Адол Крістін, гравцю абсолютно не обов’язково знати що відбувалося в минулому.
Компанія Nihon Falcom на мою думку більш відома амбітною сагою The Legend Of Heroes, однією з найбільш сюжетно-насичених серій jrpg. Деякі її арки важливо грати хронологічно, і можливо тому пригоди Адола завжди були їх повною протилежністю.
По-перше, до восьмої частини вона завжди була більше сконцентрована на динамічному ігровому процесі ніж на скільки-небудь насиченому сюжеті. А по-друге, окрім головного героя ці частини нічим суттєвим не пов’язані. В них немає скрізного оповідання і кожна з них – це окрема повністю завершена історія із щоденника хронічного шукача пригод, якому судилося померти у віці 63 років.
В Лакрімосі Адолу лише 21, тому очевидно, що поставлену задачу він знову виконає і всі три наявні фінали гри будуть канонічними й, так би мовити, успішними, попри те що поділені вони традиційно на Bad, Normal і True Ending. Єдина відмінність між ними полягає в завершеності історії, тому я раджу вам йти саме на останній. Його не важко отримати при першому ж проходженні, але я трошки забігаю наперед. На часі більш важливо те, в яку халепу потрапив Адол на цей раз, як побудовано оповідання і що воно нагадує.
Роботу над останнім питанням я люблю проводити у своїх рецензіях, щоб максимально підготувати гравця до духу та ідей твору, який його чекає і спойлерити при цьому мінімально. Отже, тут відчутні нотки книги «Загублений світ» Артура Конана Дойла, «Походження видів» Чарльза Дарвіна, фільму «Пірати Карибського моря» і, що найважливіше – серіалу «Загублені».
Розігрітий аперитивом давньогрецького міфу про сирен, гравець стає свідком корабельної аварії, після якої Адол разом з іншими пасажирами починає боротьбу за виживання на таємничому острові. Знайти місце для проживання, забезпечити себе ресурсами, захистити себе від динозаврів, які вважались давно вимерлими, і врешті-решт знайти спосіб втекти. Для цього кожен із мешканців табору малює свою частину спільної картини: хтось в минулому – лікар, хтось – ткач, а хтось на диво фізично розвинена бабуся, яка, як сказав би Олег Винник, має здоровенний, класний і гарний… меч.
Взагалі глорифікація тіл персонажів тут чітко на тому рівні, який очікуєш від японців. Жінки виявилися звісно привабливішими, ніж хлопці, тому не дивно, що із шести основних персонажів в складі бойової групи у мене були здебільшого дівчата.
Окрім 6 основних героїв, які є рушіями сюжету, в грі є ще близько 25 допоміжних і все. Тобто навіть бездушних NPC тут мінімум, адже острів є безлюдним і на ньому є лише одне поселення, не рахуючи флешбеків. При цьому більшість з допоміжних героїв поєднують в собі та джерело додатково сюжетного контенту, і звичні геймплейні функції, типу магазину чи аптеки.
Завдяки цьому та оповідання стає більш персоніфікованим, і вся гра стає більш затишною і компактною, попри велетенські розміри карти. Гравець щонайменше не перегружений ні масовками, ні магазинами, як це було, наприклад в другій Xenoblade. Я досі пам’ятаю приступи клаустрофобії від кількості тамтешніх торговців, яких на мене скинули всіх і одразу, в першому ж місті.
В Lacrimosa Of Dana все з’являється поступово: кузня, невеличкий город, додаткові захисні споруди тощо, і разом з ростом селища росте і занепокоєння: з цим островом щось явно не так. Тобто фанати «Загублених» будуть в захваті.
Гра може запропонувати майже те саме, чим їх свого часу вразив культовий серіал, просто в іншому сеттингу і з двома важливими відмінностями. По-перше, герої гри психологічно здорові та дружні. А по-друге, замість минулого із життя кожного із пасажирів, гравець в ролі Адола бачить флешбеки Дани – дівчини з якою він ще не знайомий, але з якою його точно щось пов’язує. Таким чином основний сюжет ділиться на дві паралельні стежки: одна – про виживання і втечу з острова, і друга – про дослідження його жахливої таємниці.
Побічні квести механічно хоч і залишились в дусі «подай і не заважай», та навіть вони дуже вдало грають на руку оповіданню: в них багато сюжетного контенту і що не менш важливо – гумору, без якого оповідання вийшло б надто душним. Оскільки гра під кінець суттєво серйознішає, він особливо помітний на початку, коли буквально в першу ж годину японці пропонують традиційну кринжову сцену під час купання, або цілий ряд прикольних варіантів відповідей в діалогах. Завдяки яким, зокрема можна грати роль хлопця, що тягне прикола, розряджаючи напругу, і виходить за межі образу сповненого нудотної доблесті.
Це мене власне дуже приємно вразило на фоні другої Xenoblade або Tales Of Arise, які мені трапилися до того. Після їх героїчного рафінаду або синтетичної інфантильності, восьма Ys виглядає взірцем для наслідування, якому набагато легше сподобатись як підліткам, так і дорослим. Але звісно лише тим, у кого є вдосталь зайвого часу.
Компанія Nihon Falcom вперше в серії зробила настільки масивний акцент на сюжеті, що навіть трохи перестаралася і безперечно сама це помітила. В сьомій частині основний сюжет тривав близько 22 годин, в Lacrimosa вже 37, а в дев’ятій було знайдено золоту середину – 27.
Враховуючи, що в нашому випадку краще йти на True-фінал для якого потрібно виконати більшість сторонніх активностей, тривалості легко можна додати ще щонайменше 10 годин, що вже відчутно затягує гру. Але добре, що за своєю суттю вона – дуже динамічний пригодницький слешер, інакше особисто мені було б важче дійти до кінця.
Ігролад
Мені важко долати довготривалі ігри до кінця, бо вони дуже рідко можуть так довго тримати в захваті. Добре, що Lacrimosa Of Dana виявилася приємним винятком, але важливо зробити ремарку, що в цілому гра не важка. Я не вважаю себе хардкорним гравцем і в ту ж Dark Souls мені грати некомфортно і напряжно, але навіть таким як я – в Ys 8 бажано грати на рівні Hard, що я власне і зробив. На рівні Nightmare краще проходити вже при досягненні New Game+ з перенесенням прогресу.
Як на мене, то саме Hard мав би називатися нормальним рівнем складності, бо саме там починаєш нормально відчувати кожен влучний удар ворога, або кожну свою помилку. А зробити її тут легше ніж здається.
Наприклад, кожен з шести героїв має один із трьох типів шкоди: ріжучій, колючий або ударний. В складі бойової групи гравець може мати лише три герої із шести та для ефективного ведення бою він має перемикатись між ними на льоту, інакше кожного суперника треба буде колупати вдвічі довше. Бо як ви напевно вже здогадались: кожен монстр вразливий лише до одного з трьох згаданих типів шкоди.
Можливість миттєво змінювати головного героя чудово тримає планку динаміки, а штучний інтелект, який керує двома іншими, не розчаровує, як це було, наприклад у вже згаданій раніше Tales Of Arise. Там, я нагадаю, на підвищеній складності, ваші сторонні герої дохли як мухи. Та на цьому переваги не закінчуються.
В порівнянні з нею (і з тією ж другою Xenoblade) геймдизайнери Ys 8 не зробили із бойового режиму власне окремий режим. Ваша група завжди знаходиться в стані бойової готовності та при зустрічі з ворогом гра не переносить гравця в якийсь окремий стан чи обмежену область з новим інтерфейсом. Гравець або просто б’є ворога, або просто біжить у своїх справах далі. І це наступний нюанс.
Герої носяться по карті як очманілі і її великі локації завдяки цьому відчуваються компактними та доступними, враховуючи ще й можливість телепортуватись з будь-якого місця до численних кристалів. Якщо вам і цього мало, то в другій половині гри герої отримують артефакт для підвищеної швидкості бігу і після всього цього в інших названих сьогодні action-jrpg відчуваєш себе ніби в болоті.
В Ys 8 ти бачиш болото? Значить скоро отримаєш чоботи в яких ти зможеш по ньому ходити. Бачиш озеро? Значить з часом зможеш дихати під водою. Бачиш здоровенну перешкоду, яка блокує прохід? Значить ти зможеш її прибрати за допомогою жителів поселення – головне, щоб їх було достатньо. Серед перешкод вас чекають сильний вітер, вир, каменепад і так далі.
Тобто пригодницький дух і його динаміка тут на такому рівні, який ну дуже рідко зустрінеш в жанрі. І рольові елементи прокачки тут оформлені відповідним чином. Ніяких дерев чи сіток здібностей, ніяких випадкових шмоток за якими треба полювати. Все просто.
У героя є звичайний рівень, який підвищує всі базові характеристики й атаки: звичайна, спеціальна та ультимативна. Б’єш звичайною – отримаєш трошки заряду для виконання спеціальної. Б’єш спеціальною – отримаєш трошки заряду для виконання ультимативної. І все. Супер просто, динамічно і різноманітно.
Ультимативна атака у кожного героя лише одна, зате спеціальних – по 12 штук. Прокачуються вони самостійно – просто в міру використання. Тоді як отримувати нові можна поступово з ростом рівня персонажа, або у відповідних книгах, або у сторонніх квестах. Це власне одна із додаткових причин ними займатись, окрім того, що я вже згадував. Вони часто варті уваги не тільки сюжетним контентом, а й винагородами, включаючи True-фінал який я теж вже згадував.
Тип фіналу, який отримує гравець, залежить не від того, які варіанти відповідей він приймає в діалогах, а від його репутації. Її значення знаходиться в журналі гри та чим вона вища, тим ближче гравець до повноцінно розказаної історії. Зокрема для True-фіналу необхідно набрати не менше 198 пунктів і вони накопичуються майже з кожною успішною сторонньою активністю: квести, дослідження карти, ріст поселення, рибалка і навіть мініігри в стилі Tower defense. Все це важливо, але без психозу. Я, наприклад отримав, що хотів, навіть закривши не всі квести, рейди чи полювання.
Останні дві речі це власне і є той самий Tower defense, який хоч і розбавляє гру, але робить це не надто вдало. Гравець захищає локацію від хвиль монстрів, може при цьому поліпшувати захисні споруди, але, як на мене, обидва режими надто довго підбивають підсумки та надто довго показують їх статистику. Це явно не пасує динаміці гри.
Але в будь-якому разі вона ближча до звання action-jrpg ніж Tales Of Arise і вже тим паче ніж Xenoblade Chronicles 2. Останню я до речі не дарма так часто пригадую, тому що на це є запит публіки. Люди й справді бачать схожість: величезні простори з квітучою природою, дебелі монстри типу динозаврів, не всі з котрих гравцю по зубах на різних етапах гри. Але далі цих аналогій заходити не варто. Пропонують вони істотно різний геймплей і на мій смак в Ys 8 він більш захоплюючий, суттєво різноманітніший і цікавіший.
Зрештою є різниця між «просто стояти та чекати», поки твій герой (я наголошую) сам автоматично завдавати удару по ворогу, як в Xenoblade, і тим, коли ти як скажений бігаєш, стрибаєш навколо нього, лупиш різноманітні комбо і не забуваєш про хліб з маслом будь-якого бойовика: ухилення (Flash Move) і парирування (Flash Guard).
Так, любі друзі, це хоч і не Dark Souls і не Sekiro, але з цими механіками бої Лакрімоси стають ефективнішими та цікавішими. Після кожного вдалого ухилення в необхідний момент – час сповільнюється, герой отримує невразливість і підвищену швидкість. Тоді як за парирування він отримає заряд для спеціальних і ультимативних атак, і всі його звичайні атаки на деякий час стануть критичними.
Tales Of Arise намагалась зробити щось подібне, але їй все одно далекувато до динаміки, комфортності та навіть деяких естетичних нюансів Ys 8.
Естетика
Почнемо з того, що я трохи здивований, що ця гра походить з PSVita. До того я вже грав в портовані та поліпшені версії тамтешніх ігор, наприклад в Persona 4, але настільки круто як Ys вона не виглядала. Розміри локацій, кількість і деталізація об’єктів на екрані, а також дальність їх відображення – в рамках обраної анімешної стилізації, зараз її портативне минуле не так вже й помітне.
Кумедно, що Tales Of Arise, яка вийшла роками пізніше, програє Ys в останньому. Враховуючи, що картинка в Tales була більш насиченою і деталізованою, її суттєво менша дальність відображення персонажів і монстрів дуже сильно впадала в очі.
Приємно дивує також бестіарій. Суттєво старіша гра від суттєво меншої компанії кидає проти гравця куди більш різноманітний набір монстрів, в якому набагато менше повторів і реколорів в порівнянні з Tales Of Arise.
З іншого помітного – чистота інтерфейсу під час бою. Tales була ще більш-менш терпимою, але коли тепер вмикаєш другу Xenoblade після Lacrimosa – моментально хапаєшся за краплі для очей. Бо на це просто боляче дивитись.
Як я вже казав раніше, Ys – це взірець для інших action-jrpg. На екрані майже нічого зайвого і лише корисне. Моя б воля, я прибрав би ще й майже постійно видимий лічильник наживки для рибалки. Але в іншому – все дуже добре. Особливо що стосується звуку.
В подібних японських іграх є майже хронічна хвороба зі звуком в бою, яка то відступає, то повертається з новою силою. Мова про голоси героїв і те, що вони ними транслюють. Що в Tales, що в Xenoblade, герої видавали не тільки звичайні звуки від фізичного навантаження, але й озвучували цілою реплікою кожен спецприйом, статус, ба навіть підказку для ведення бою тощо.
Враховуючи, що в першій в бою було чотири герої, а в другій, разом із призваними істотами, цілих шість – не важко уявити на що я скаржусь. Кожна битва перетворювалася на виснажуючий балаган і я вдячний розробникам із Nihon Falcom за те, що вони наді мною зжалилися. Її герої в бою мене не дратують.
Але дратує дещо інше, навіть після купи патчів для PC-версії. По-перше, в деяких, на перший погляд невеликих локаціях, кількість кадрів в секунду відчутно падає. І для цього немає якихось помітних причин: ні через розміри локації, ні через потужності мого PC.
По-друге, під час дослідження локацій, персонажі дуже часто трясуться вперед-назад. Це важко пояснити на словах і помітно це здебільшого, коли переміщуєш камеру в бік, тому заради цього краще звернути увагу на відеоверсію цього огляду по таймінгу. В жодній іншій версії гри я такого недоліку не помічав: ні для Playstation, ні для Nintendo Switch. Але у випадку з останньою є важливі нюанси.
Судячи з відгуків і відосів гравців на портативній консолі Nintendo гра працює ідеально. Чесно кажучи я трохи здивований, бо в ній явно куди більше деталей ніж в Shin Megami Tensei V, яку приставка ледве тягнула. Але не все так добре. Точніше добре лише в портативному режимі. Як тільки вмикаєш гру через док-станцію, вона хоч і продовжує працювати добре, але роздільна здатність залишається маленькою і зображення надто помітно розмивається та пікселізується.
Та на якій платформі ви б не грали, ніщо не завадить вам насолодитися її озвучуванням та музикою. На ПК мову звуку можна змінювати в будь-який момент на англійську або японську і вони обидві виконані якісно. Зокрема англійських акторів підібрали на відмінно і жоден з них не надто відрізняється від оригіналу.
Оригінальний же саундтрек перехвалити важко – це три диски одних із найкращих композицій, які коли-небудь були написані для ігор жанру.
Колектив Falcom Sound Team jdk, який пише музику для серії починаючи з четвертої частини, ідеально зрозумів динамічний і пригодницький дух гри. Коли вперше потрапляєш на острів під звуки Sunshine Coastline, яка вже встигла стати культовою, розумієш – в цій грі сумувати не доведеться і тебе чекає надзвичайно захоплююча та епічна пригода. Під ураганний Heavy Metal з оркестровими uplifting-темами, кожен новий трек кожної нової локації штовхає тебе все далі й далі, поки ти не почуєш всі 60 штук, що навіть для такої тривалої гри більш ніж достатньо, щоб вони не набридли, а гра запам’яталась назавжди.
Підсумки
Ys 8: Lacrimosa Of Dana для мене – це сплячий хіт, який добряче виспався. Він пройшов шлях релізу на не надто популярній у нас консолі, абсолютно неграбельного порту на PC і купи його подальших патчів, перш ніж я наважився його спробувати. Завадою була і сама серія, яка до цього ніколи не приділяла достатньо уваги до сюжету, щоб мене здивувати… і ось це нарешті сталося.
Окрім дещо дивного апетиту до системних ресурсів і випадкового сіпання персонажів, восьма Ys нарешті нормально працює на PC і не крешиться. А як стверджували перші негативні відгуки в Steam: коли ця гра працює – вона є однією з кращих в жанрі.
Це захоплююча пригода в дусі серіалу «Загублені» з двома паралельними сюжетними лініями, і з таким розмаїттям, адекватним інтерфейсом і динамікою, яким позаздрять перегайплені хіти останніх років, типу Tales Of Arise чи друга Xenoblade Chronicles.
Вона могла б бути коротшою (як власне і вони), можливо не такою схематичною при дослідженні локацій (коли дорогу перегороджує невидима стіна), чи не такою архаїчною в рамках тайм-менеджменту (коли у героя задача негайно врятувати чиєсь життя, а він може скільки завгодно займатись своїми справами), та ці проблеми жанр має вирішувати спільно. Свій максимум цей твір на мій смак виконав і я сподіваюсь у вашому випадку трапиться те саме.
Завантаження коментарів …