Українська правда

Рецензія на серіал «Режим» / The Regime

- 10 березня 2024, 13:08

Оскароносна Кейт Вінслет, яка давно вже відійшла від романтичного амплуа Роуз з «Титаніка», у цьому сатиричному мінісеріалі від HBO грає… путіна. Так-так, американський кабельний канал у співпраці з титулованим британським драмедіографом Стівеном Фрірзом, який має взірцево вишукане почуття англійського гумору, створили шоу «Режим» / The Regime, котре очевидно, без жодного сумніву висміює ментальні й фактичні реалії путінської росії, а Вінслет авторитетно очолила карикатуру на той кривавий цирк.

Назва«Режим» / The Regime
Жанр
Режисер
У ролях
СтудіяHBO
Рік2024
СайтIMDB

Цікаво, що спершу проєкт називався «Палац», адже усе тутешнє дійство розгортається всередині авторитарної резиденції, де засідає головна героїня – канцлер неназваної центральноєвропейської країни, і вона за жодних умов той свій відносно безпечний осідок не залишає, засіла намертво, наче у бункері… Та після виходу стрічки «Палац» Романа Поланського, котра нехарактерно для титулованого режисера виявилася гидкою і пласкою сатирою на нафаршировані ботоксом і курячими мізками «вершки суспільства», автори серіалу «Режим» резонно вирішили змінити назву.

Не зрозуміти, що Фрірз і компанія пародіюють саме нинішню московію і нинішніх московитів, чи завагатися щодо мішені цієї сатири неможливо. З одного боку, так, усі диктатори надзвичайно один на одного схожі, мають практично ідентичні жадобу, недалекоглядність, комплекси, страхи. Та з іншого, занадто багато в серіалі «Режим» лобових указівок, аби піддатися сумніву.

По-перше, червоно-сині прапори на білих колонах палацового фасаду наштовхують на триколор. По-друге, ця центральноєвропейська держава перебуває у вкрай суперечливих стосунках з Америкою, з котрою тісно торгує і котру водночас люто ненавидить, а її головний важіль впливу на світовій політично-економічній арені – це величезний запас цінного природного ресурсу (тільки в серіалі це кобальт замість нафти).

По-третє, канцлерка Єлена (а ім’я, між іншим, співзвучно з іменем Аліна, себто неофіційною кремлівською «першою леді» Аліною Кабаєвою) страждає на тотальну параною. Її страх підчепити якусь заразу і будь-чим нашкодити своєму «імператорському» здоров’ю настільки патологічний, що підлеглим чиновникам в її присутності доводиться непорушно дотримуватись дистанції, не відкривати ротів і практично не дихати, аби жодна бацила не вилетіла у бік патріархальної матріархині.

За будь-якої повітряної загрози (йдеться не про ракети, а про мікроби) вона ховається в кисневу капсулу, руку навіть найповажнішим запрошеним особам не тисне (а як доводиться все ж таки тиснути, то спішить скупатися у санітайзері), а найбільшим кошмаром і гемороєм автократки стає… звичайна побутова пліснява, що через підвищену вологість у стінах бабкуватої будівлі вкрила всі кімнати й закутки затхлого палацу (чи варто нагадувати, що путін панічно боїться коронавірусу і загалом будь-якої інфекції).

По-четверте, найсакральнішим святом є День Перемоги (день перемоги Єлени на виборах, яка поборола нефартову спадковість, адже її не надто амбіційний батько висот не досяг, і типу здолала суперника на шляху до кобальтового трону). По-п’яте, як і путін, вона любить демонструвати публіці свої позаполітичні «таланти» (ні, поясом карате не розмахує і голяка на конячці не їздить, але старанно-жахливо співає на сцені, тож так само її «таланти» геть безкебетні). Нарешті по-шосте, тут теж є мавзолей. У ньому спочиває батько (тут буквально батько сатрапки, але ясно що з натяком на «батька» совкової нації Леніна), котрий так само як і кремлівська мумія, вкрився плямами, не дивлячись на грим.

Цвіль – звісно ж, метафора гнилі й тухлі; застою, котрим по всіх закутах засмерділась московія, що геть не лишилось чим дихати. А щоб не надто кмітливий і не надто тямущий глядач не розгубився в адресі й адресаті цього висміювання, головну чоловічу роль автори віддали Маттіасу Шонартсу, який серед іншого добре відомий і тим, що має зовнішню схожість із путіним (хоча безсумнівно неспівмірно привабливіший за ботоксного курдупеля).

Зобразив актор капрала, котрому за особливі заслуги перед режимом після кривавого придушення шахтарського бунту випала честь служити в палаці безпосередньо її величності, а саме всюди ходити поряд з тиранкою, вимірюючи спеціальним пристроєм рівень вологи (і відповідно рівень загрози плісняви). Цей сповнений обожнювання армієць – збірний образ зомбованого російського солдата і водночас імовірний натяк на нині покійного «кремлівського кухара» Пригожина, який слугував-слугував, кланявся-кланявся, а потім необачно надто широко і надто гучно відкрив рота.

Нібито всі саркастичні посилання працюють. Нібито Стівен Фрірз пильнує, аби було не грубо, а тонко. Нібито актори «по-англійськи» (тобто без зайвих гримас і зайвих емоцій, але так, аби відчувалася есенція глуму) відігрують свої сцени та образи… Проте невідомо чому все звучить і виглядає… несмішно… Можливо, причина такої невідповідності в тому, що творці серіалу так само як і західні політики, не можуть визначитися з курсом у бік рашистської інфекції: сміятися чи плакати, погрожувати чи боятися, обходити ту чорну цвіль стороною чи знезаражувати світ.

Оцінка межі
7
/ 10
Що сподобалось
  • Актуальність
  • точність сатиричних алюзій
  • чітка впізнаваність об'єкта висміювання
Що не сподобалось
  • Відсутність гостроти та розгубленість дотепу

Дивитися, бо це серед іншого і про те, що відбувається з нами та світом сьогодні.

Load more