Занадто чіткі сни. Огляд серіалу "Пісочний чоловік" / The Sandman

Комікс "Пісочний чоловік" / The Sandman від Ніла Ґеймана – це, без применшень, легендарний твір, який варто радити абсолютно всім. Так, далеко не факт, що він вам сподобається або буде зрозумілим, однак це один з рідкісних коміксів, який демонструє всі переваги обраного формату, виводить медіум на новий рівень і загалом навряд чи колись втратить актуальність. Екранізувати подібне майже неможливо, адже "Пісочний чоловік" занадто сильно спирається саме на особливості коміксів, але це не завадило Netflix випустити серіал. Який майже в усьому програє першоджерелу, але велич останнього настільки монументальна, що навіть дещо вторинне шоу все одно вийшло гарним, цікавим і місцями шедевральним.

Родина Безмежних керує концепціями, перед якими тьмяніють навіть боги. Однак це не гарантує, що самі Безмежні захищені від проблем. Це відчув на собі Морфей (Том Старрідж), у якого багато імен, але найпромовистіше – Сон. Він провів сотню років у неволі через людські амбіції, і за цей час змінилося абсолютно все. Тепер завдання Короля Снів – повернути минулу могутність і встановити порядок у химерній природі снів. Однак не всі поділяють його погляди, а різноманітні міфічні створіння, персоніфікації явищ та навіть інші Безмежні мають свої думки щодо того, ким повинен бути Сон.

Не буду нічого приховувати: я обожнюю комікс "Пісочний чоловік" і вважаю його одним із монументальних досягнень сучасної культури. Українське видавництво "Рідна мова" якраз переклало всі десять томів і деякі якісні спінофи, тож максимально раджу. Тому коли я дивився "Пісочного чоловіка" / The Sandman, то ніяк не міг припинити порівнювати серіал із коміксом. Це дещо хибний шлях, адже висока ймовірність, що до пригод Сну мільйони глядачів дісталися без знання першоджерела – і отримали величезне задоволення від нетривіальної історії. Тож враховуйте авторську позицію під час читання цієї рецензії.

Однак навіть я не можу сказати, що з "Пісочним чоловіком" / The Sandman щось відверто не так. Це шоу з унікальним світом, цікавими та продуманими діалогами, безліччю нестандартних ситуацій та без п'яти хвилин божевільними персонажами, якими все одно починаєш перейматися майже миттєво. До того ж воно майже дослівно відтворює оригінальні комікси. Так, жертвуючи окремими фразами чи моментами, але всі ключові сцени на початку шоу передавали дух першоджерела ідеально.

Це змінилося з другим сезоном. Особливість "Пісочного чоловіка" як коміксу полягає в нелінійному сюжеті та постійному зміщенні фокуса зі Сну на інших персонажів. Перший сезон намагався відтворити подібну структуру, нехай і в менших масштабах, і в нього переважно це виходило. Однак творці шоу розповіли, що багатьом глядачам було важко стежити за таким форматом. Тож "Пісочний чоловік" / The Sandman у другому сезоні став максимально сконцентрованим на Морфеї.

І це не прямо відверто погано, але точно знижує загальний рівень креативності. Взагалі, максимально дивно, як шоу про сни, явище ефемерне та невловиме, ближче до фіналу намагається стати прямолінійним і чітким для всіх, ніби набути фізичної форми. Це підійшло б якійсь іншій історії, але точно не "Пісочному чоловіку" / The Sandman.

Або візьмемо, наприклад, візуальний компонент. Костюми, декорації, навіть комп'ютерна графіка, яка часто "кульгає" в сучасних проєктах, – у "Пісочному чоловіку" / The Sandman з усім цим повний порядок. Навіть починає здаватися, що справжня причина небажання Netflix виділити на цю історію більше сезонів – це висока вартість CGI та іншого візуального оформлення. Однак малюнок коміксу набагато краще передає хаотичну сутність сновидінь, та й структура розподілу об'єктів на сторінках створює додатковий рівень занурення в Царство Снів.

Можете називати мене снобом, який не сприймає нічого нового. Втім, подивимося на "Пісочного чоловіка" / The Sandman поглядом людини, яка комікси взагалі не читала, а переважна більшість персонажів шоу будуть для неї цілком новими, навіть якщо вони засновані на реальних легендах.

З такої перспективи головною силою серіалу беззаперечно стає його акторський склад. Том Старрідж у ролі Морфея – це ідеальне влучання в образ. Йому вдалося втілити відчуженість, меланхолію та ледь помітну вразливість прадавньої істоти, яка водночас є повелителем снів та їхнім в'язнем. Його глибокий голос та мінімалістична міміка чудово передають характер персонажа, який більше спостерігає, ніж діє.

Але справжніми діамантами є другорядні персонажі. Гвендолін Крісті в ролі Люцифера випромінює величну загрозу, Бойд Голбрук у ролі Коринтянина – чарівний і моторошний водночас, а Дженна Коулман у ролі Джоанни Константин – це чудова варіація на тему відомого екзорциста. Проте емоційним серцем усього серіалу є Смерть у виконанні Кірбі Гавелл-Батист. Її поява в шостому епізоді – це, мабуть, найкраща година телебачення за останні роки: тепла, мудра і сповнена співчуття, вона дарує катарсис і змушує по-новому поглянути на саму концепцію кінця життя.

Для нового глядача серіал не позбавлений структурних проблем, якраз навпаки – вони можуть здаватися навіть відчутнішими. Темп шоу дуже неквапливий, медитативний. Для когось це стане можливістю зануритися в химерний світ і насолодитися атмосферою, але для багатьох інших перегляд перетвориться на випробування.

Серіал вимагає від аудиторії максимальної уваги та терплячості, що в епоху швидкого контенту може відштовхнути. До того ж під час перегляду відчувається певна роз'єднаність між різними сюжетними акрами, наприклад, між пошуком артефактів Сну та історією Роуз Вокер. У коміксі все виглядало органічно, але в форматі серіалу створює враження, ніби різні сезони склеїли в одне ціле, що може збити з пантелику.

Попри це, "Пісочний чоловік" / The Sandman сяє найяскравіше саме в ті моменти, коли відходить від магістрального сюжету і дозволяє собі бути своєрідною антологією окремих історій. Саме в цих серіях розкривається весь потенціал всесвіту Ґеймана: він не про епічні битви, а про тихі, інтимні історії, які досліджують найглибші аспекти людського і нелюдського існування. Шкода, що серіал не завжди наважується йти цим шляхом, особливо в другому сезоні, де перевагу віддали більш традиційній оповіді.

Зрештою, серіал "Пісочний чоловік"/ The Sandman – це амбітний, візуально розкішний і неймовірно поважний до першоджерела проєкт, саме існування якого вже є маленьким дивом. Для фанатів коміксу це довгоочікуваний подарунок, який дозволяє по-новому поглянути на улюблених персонажів. Для нових глядачів – унікальна можливість познайомитися з однією з найвигадливіших фентезійних історій сучасності.

Проте його повільний темп, специфічна структура та рішення спростити оповідь у другому сезоні не дозволяють назвати його бездоганним. Це прекрасний, але недосконалий сон, з якого іноді хочеться все ж прокинутись.