І знову цей сон. Огляд гри Little Nightmares III

Здавалося, що третя Little Nightmares мала б дещо відрізнятися від попередніх двох. Хоча б тому, що світ дитячих нічних жахіть змінив розробника. Перші дві частини та доповнення створила шведська Tarsier Studios, тоді як за триквел відповідає Supermassive Games, автори дуже успішної Until Dawn, а також The Dark Pictures Anthology та The Quarry. Знаєте, ті самі інтерактивні горори з цікавими сюжетами, але не завжди найкращими діалогами. Проте у Little Nightmares діалогів немає взагалі, тож хвилюватися нема про що.

До того ж у грі з’явився модний нині кооперативний режим. Щоправда, лише онлайн. Але чи допомогло це вдихнути нове життя в серію? Спойлер: ні.

Про що ми тут граємо

Писати про сюжет ігор серії Little Nightmares – і легко, і важко водночас. З одного боку, це світ, у якому не сказано жодного слова, а події залишаються загадковими й незрозумілими. З іншого – здається, що за цією мовчанкою ховається безліч шарів і сенсів. Тож фанати створили десятки теорій, а автори підкидають хмиз у це вогнище, наголошуючи на свободі інтерпретацій.

У першій грі головна тема була досить очевидною, особливо якщо знати, що робоча назва проєкту звучала як Hunger ("Голод"). Багато образів там пов'язано з ненажерливістю – не лише фізичною, а й духовною, як зі смертним гріхом.

Little Nightmares II розширила світ і стала більш різноманітною. Тут уже важче визначити одну домінантну ідею, але можна вловити натяки на соціальні страхи: ескапізм, залежність, гординю.

Та попри все це, головне у цій серії – самі страхи. Дитячі кошмари у всій їхній багатошаровості. Коли світ здається надто великим і загрозливим, а ти – маленький, беззахисний і мусиш весь час виживати: ховатися, тікати, вигадувати, як прожити ще трохи, зважаючи на власну крихкість. Хоча, якщо чесно, ці страхи знайомі й дорослим.

В Little Nightmares III історія, як і раніше, розповідається через оточення. Ніхто нічого не говорить – лише звуки, моторошні істоти й діти. Цього разу в нас одразу двоє головних героїв – обидва нові. Ні Моно, ні Шосту з попередніх частин ми тут не зустрінемо. Ми граємо за хлопчика Лоу (Low – "Малий" або "Низький") у масці, схожій на чумного лікаря чи ворона, та дівчинку Елон (Alone – "Самотня") у костюмі техніка чи пілота, з двома рудими хвостиками та величезним гайковим ключем.

Ці двоє – найближчі друзі, які вже давно блукають світом Спіралі, шукаючи шлях додому. Для мене ця гра – теж про ескапізм. Про самотність і дружбу, що залишається важливою попри все. Про фантазію, здатну оживити довколишній світ. І про втрату.

Стиль, атмосфера і…

Візуально ми маємо тут типовий Little Nightmares. Фразу про типовість ми ще не раз повторимо, але коли йдеться про стиль і атмосферу – це навіть добре. Адже серія Little Nightmares завжди вирізнялася саме цим, а не якимось геніальним геймплеєм чи надто хитрими загадками.

У художньому сенсі Supermassive зробили все "правильно" – зберегли впізнавану стилістику оригіналу. Як і раніше, дитина – крихітна, а світ – гігантський. Усе навколо непропорційне: фігури монстрів гротескні та моторошні, ворони кружляють у тьмяному небі, а деінде валяються нерухомі манекени, уламки механізмів і загадкові предмети.

Світ Little Nightmares III залишився гротескно-великим, схожим на дивну лялькову анімацію – щось середнє між мультфільмами Тіма Бертона та Яна Шванкмайєра. Або між "Містом загублених дітей" Жене та Каро і кошмаром Франца Кафки. Такий самий абсурд і безвихідь, проти яких ти безсилий. Тільки у Кафки це сказано словами, а тут – мовчанням.

Перший рівень, Піщаний Некрополіс, вийшов напрочуд красивим: залита сонцем пустеля, що трохи нагадує знаменитий симулятор ходіння Journey, тільки в ляльковій естетиці Little Nightmares. Яскравий початок, який обіцяє щось нове.

Але далі Little Nightmares III починає просідати: темп сповільнюється, а відчуття новизни тане – все здається надто знайомим. Так-так, це ми вже бачили. Та щойно починається рівень Карнавалу, того самого, що показували у трейлерах, темп раптово зростає. Барвистість атракціонів, музика, масштаб – після похмурих однотипних локацій це відчувається як ковток свіжого повітря.

А фінал… без спойлерів. Скажу лише, що він вартий того, щоб дійти до нього. Тим паче йти не так вже й довго.

…і дежавю без страху

Серія Little Nightmares завжди відрізнялася гарною режисурою сцен, які потім довго пам'ятаєш. Як-от дідо з дробовиком, сцена з відрубуванням рук, дорога столами з товстунами-ненажерами, жорстока вчителька, що ніби вибралася із пінкфлойдівської "Стіни"… Оригінал і сиквел були наповнені епізодами, що різали по уяві, як гострий ніж.

А от у Little Nightmares III таких сцен значно менше. А ще вже в першу годину я весь час ловила себе на думці: "Стоп, це я десь бачила". Вентиляційні шахти? Були. Головоломки зі світлом? Так. Пробки, телевізори, ящики, полиці – та це було вже! Навіть ворог із вогняним поглядом, від якого треба ховатися за предметами, повертається знову.

Є кілька нових цікавих образів: гігантський пупс-монстр, карнавальна локація з яскравими фарбами, майстер з агресивною лялькою. Але цього замало, щоби компенсувати відчуття вторинності. Друга частина була сильнішою, масштабнішою, але що в неї, що в оригінальній грі було своє ядро, свій художній нерв. А от у третьої цього ядра немає.

Чи страшна Little Nightmares III? От не знаю, що сказати. Чи то я переграла у Silent Hill та загартувалася, чи дуже поспішала пройти гру й місцями більше відволікалася на не завжди зручний платформінг, але лякала гра не завжди. Хоча може так і повинно бути? Зрештою, це абсурдні страшні сни. Але як завжди періодично тут з'являються переслідувачі, і саме вони, як на мене, створюють найвідчутнішу горор-напругу у грі.

Геймплей: крок вперед, два назад

Зазвичай Little Nightmares – це 2,5D-платформер з рухомими предметами, головоломками, елементами stealth та переслідуваннями. У Little Nightmares III усе практично так само. І так, знову з'являється відчуття, що це вже було.

Мені справді було приємно повернутися у світ маленьких кошмариків, але з певного моменту почало здаватися, що ці пазли я вже розв'язувала, цими коридорами вже бігла, і все це надто знайоме. Просувалася я досить впевнено. Навіть впевненіше, ніж хотілося б у грі про безпорадність. Трохи гальмував не сюжет і не загадки, а сам платформінг: не надто зручний, а місцями й дратуючий. Через тривимірність іноді просто незрозуміло, чи можна дістатися певного місця або дострибнути до платформи. Був момент, коли я довго не могла застрибнути на одну з них і почала підозрювати, що треба шукати інший шлях. Але ні, Little Nightmares III це не про варіативність проходження.

Керування залишилося практично тим самим, що й у другій частині. Особливості (не частини, серії) – треба тримати кнопку "зчеплення" коли кудись повзеш чи стрибаєш. Воно не найзручніше, але до нього звикаєш.

Сцени переслідувань лякають. І здатні тримати у напрузі. Це – класичні gotcha-моменти, коли правильний шлях та таймінг стає зрозумілим лише після кількох смертей.

А як щодо нових механік, притаманних лише Little Nightmares III? Формально – вони є. Лоу має лук і може стріляти по мотузках чи ворогах. Елон – серйозна дівчина з великим гайковим ключем, яким викручує болти, пробиває стіни або, за потреби, голови. А ще герої отримують парасольку для планерування. Звучить непогано, правда?

Тільки реалізація цих механік доволі примітивна. Скажімо, прицілюватися герой не вміє. А та сама парасолька могла б стати джерелом цікавого платформінгу – наприклад, для польоту над ворогами чи використання повітряних потоків. Але ні: вона просто переносить вас на вищі платформи за вітром. І десь на середині гри взагалі зникає.

Втім, парасолька все одно штука приємна і симпатична. І ще є цікаві моменти, як от гра світла з комахами, що стрибають на героїв. А ще – предмет, що змінює частину простору біля себе. Ось це справді круто.

Загалом мені здалося, що загадки у грі стали ще легшими (хоча вони у серії і не були дуже винахідливими, як, наприклад, у платформерах Limbo чи Hue), занадто простими. Можливо, розробники змінили баланс, а, можливо, через те саме "це було вже" я вже добре розумію логіку та правила Little Nightmares.

Єдине, що іноді можна не помітити потрібних предметів. Але в такому разі завжди можна ввімкнути режим з підсвічуванням інтерактивних об'єктів. Це зручно, але трохи руйнує атмосферу.

Кооператив: чудова ідея, середня реалізація

Почнемо з того, що локального спільного проходження в Little Nightmares III немає. Жодного split screen, жодної можливості зіграти на одному екрані. Більшість сцен відбувається в одному кадрі, великих локацій немає взагалі. Тож чому не зробили локальний кооп?

Розробники пояснили це рішення так: мовляв, поділ екрана відволікав би увагу від ігрового процесу та негативно вплинув би на атмосферу. Ну, припустимо.

З хорошого – щоб зіграти з другом інтернетом, достатньо мати лише одну копію гри. Ви просто надсилаєте запрошення, він його приймає, усе завантажується й синхронізується – і от ви вже вдвох. Мені було дуже приємно пограти зі своїм другом, якого я не бачила кілька місяців. Зараз ми живемо в різних містах, але все ще так само любимо страшненькі ігри.

Проте треба бути чесною: грати мені сподобалося, але якоїсь справді креативної співпраці між персонажами в Little Nightmares III небагато. Спільні дії зводяться до одночасного відкривання важких дверей, відривання дощок чи спільних стрибків для пробивання підлоги. Або ж один стріляє з лука, а інша – розбиває щось своїм ключем-кувалдою. Іноді доводиться трохи зачекати, поки напарник не виконає свою частину головоломки.

Якщо проходити гру соло, з вами грає ШІ-напарник. Він досить кмітливий – усе робить швидко, тож іноді його дії навіть підказують, що треба робити далі.

Щоправда, іноді доводиться трохи коригувати взаємодію. Наприклад, є епізод, коли один персонаж несе джерело світла, що відганяє дрібних жукоподібних ворогів. Якщо побігти надто швидко – напарника з'їдять. Тож доводиться повільно плентатися разом.

Висновок: типовий Little Nightmares, але… гірший за попередні

Складається враження, що Supermassive Games не наважилися зробити щось своє і просто намагалися скопіювати формулу оригіналу. Ніби цей сон ми вже колись бачили. Візуально та стилістично Little Nightmares III прекрасна. Окремі локації, Некрополіс, Карнавал, Інститут, справді вражають. Персонажі харизматичні, атмосфера тривожна. Є справжнє серце в історії про двох друзів. Технічно – усе на рівні. Є навіть цікаві механіки з маніпуляцією простором. Але цього мало…

Little Nightmares завжди компенсувала незручне керування та неглибокий геймплей ретельно вибудованою атмосферою, сценами, що запам'ятаються й делікатно поданим лором. Третя частина зберегла стиль, але стала простішою у всьому. Перша половина – нуднувата, друга – краща, але теж не надто оригінальна. Кооператив реалізований посередньо. Нових механік мало, і більшість із них здаються недорозвиненими.

Думаю, стартова ціна Little Nightmares III здасться більшості гравців дещо завищеною. 1 199 грн за стандартну та 1 799 грн за Deluxe-версію у Steam чи на PlayStation – це, м'яко кажучи, немало. Тим паче досвідчений гравець упорається з проходженням десь за три з половиною години. Мені знадобилося трохи більше, близько п'яти. В першу чергу через те, що я не надто вправна у платформінгу. А ще – люблю пороззиратися та пороздивлятися на гарні сцени.

Тож не дивлячись на всі недоліки та вторинність, мені було приємно знову зануритися у світ Little Nightmares. Відпочити від слів, трохи повирішувати пазли, помучитися з платформінгом, повтікати від чудовиськ, поміркувати над сенсами, помилуватися краєвидами. Так, Little Nightmares III помітно програє обом попереднім частинам, але вона все одно варта уваги, якщо вам близька подібна естетика.