Держава не працює "вдовгу" з оборонними компаніями. Чому це заважає виробляти більше зброї?
Якщо запитати у директора будь-якого великого збройного підприємства, які проблеми йому заважають виробляти ще більше та ефективніше, з високою ймовірністю першою буде відповідь "немає довгих контрактів".
Ця проблема тягнеться давно, і суть її дуже проста. Держава традиційно контрактує виробників озброєнь лише на 6-12 місяців. З таким коротким горизонтом планування великим компаніям складно працювати ефективно. Через це вони втрачають можливість робити великі та дешеві замовлення комплектуючих за кордоном, інвестувати у довгострокові проєкти, шукати партнерів серед "вищої ліги" світового ОПК тощо.
На початку великого вторгнення така поведінка державного замовника виглядала цілком логічно. Тоді не було зрозуміло, як довго продовжуватиметься велика війна, скільки підприємств виживе під ракетними обстрілами й взагалі гроші пускались на контракти, які передбачають швидке постачання зброї, а не розтягнуте на роки вперед.
Але зараз ситуація змінилась. Кінця війни не видно, оборонна промисловість вижила під ракетними обстрілами та тепер уже хоче "грати по-крупному". Водночас швидкі можливості купувати зброю з європейських складів поступово вичерпуються, і треба думати про власне виробництво на роки вперед. Тож питання бодай часткового впровадження довгострокових угод зараз є одним з ключових для розвитку галузі.
В чому проблема коротких контрактів?
Щоб виробити зброю, з підприємством спочатку потрібно укласти контракт. У світовому оборонному бізнесі нормою є 3+ річні контракти, які дозволяють компаніям почувати себе максимально комфортно: планувати покупку обладнання на роки вперед, робити довгострокові замовлення комплектуючих або вкласти гроші в їх самостійне виробництво, формувати запаси, оптимізувати роботу працівників, брати кредити, ефективніше працювати з ризиками тощо.
У підсумку від довгих контрактів виграють усі. Армія – бо кінцева вартість продукції знижується через оптимізацію виробничих ланцюгів, компанія – бо може впевнено будувати нові заводи, не боячись, що наступного року замовлення зникне і всі інвестиції виявляться марними.
"Довгострокові контракти – ключовий інструмент розвитку національного оборонно-промислового комплексу. Вони створюють стабільність і передбачуваність для українських виробників ОПК, дозволяють планувати серійне виробництво, інвестувати у певні технології, розширювати виробничі потужності відповідно до контрактування, та формувати довготривалі ланцюги постачання", – зазначили "Оборонці" у Мінстратегпромі.
Мати довгострокове замовлення особливо важливо для масштабного виробництва або коли мова заходить про складну зброю. Наприклад, артилерійські боєприпаси. Для їх виробництва потрібні порохи, які зараз у дефіциті, тож цикл їх постачання є достатньо довгим. Іноземні виробники компонентів часто вимагають або авансування на роки вперед, або платити їм значно дорожче за "швидкі" постачання. Відповідно, щоб український виробник зайняв своє місце в черзі та вигідно законтрактував підрядника на роки вперед, йому самому потрібен довгий контракт від держави.
"У виробництві бронемашин потрібно законтрактувати шасі та бронесталь, за якими стоїть черга. У виробництві боєприпасів потрібно законтрактувати латунь, порохи, вибухівку, за якими теж стоїть черга.
Кілька років тому компоненти для зброї нікому не були потрібні, а зараз за всім стоїть черга. Україна в цій черзі не має пріоритету та пільг. І якщо ми хочемо отримувати щось дешево, то маємо компенсувати це іншими чинниками – великими обсягами, попередніми оплатами, термінами постачань. А якщо купувати з сьогодні на сьогодні, то це буде коштувати в півтора-два рази дорожче", – сказав "Оборонці" директор асоціації NAUDI Сергій Гончаров.
Він також підкреслив, що для укладання трирічних угод не потрібно давати 100% аванс на всі три роки. "Є графік постачання і є графік фінансування, які між собою пов’язані. Для виробництва достатньо авансу в 10% від обсягу контракту та поступова оплата за поставлені партії зброї протягом трьох років", – зазначив Гончаров.
Довгі контракти є раєм для виробника, але також викликом для держави. Міністерство оборони має стратегічно визначити, яка зброя буде актуальною наступні кілька років, чи будуть у держави гроші для фінансування цих контрактів й прописати графік фінансування та постачань таким чином, щоб не спустошити бюджет.
В Україні такого довгострокового планування традиційно уникають. Контракти з оборонними компаніями найчастіше укладають "до кінця року". Тобто починаючи з січня кілька місяців іде розподіл бюджету та бюрократичні процедури, після яких компанія отримує замовлення. Отримавши аванс, компанія замовляє комплектуючі та чекає на їх прибуття. І тільки після цього починає виконувати контракт та працює кілька місяців.
У підсумку виробник не встигає розігнатись, як термін угоди закінчується – і з початку нового року весь бюрократичний процес починається заново.
Довгі проміжки між контрактами, їх короткостроковість та непередбачуваність призводять до простоїв оборонних заводів у "міжсезоння", зав’язують руки для роботи на світовому ринку комплектуючих та заважають планувати інвестиції.
Ба більше, це гальмує розвиток партнерств зі світовими лідерами галузі. Річ у тім, що західні корпорації в першу чергу шукають в Україні можливість заробити. Тож для швидкого запуску спільних підприємств та передачі нам західних оборонних технологій іноземні корпорації хочуть бачити чіткі гарантії, що тут вони будуть отримувати прибутки й з роками окуплять всі свої ризикові інвестиції. А державні контракти на 6-12 місяців, м’яко кажучи, цьому не сприяють.
Вітчизняні оборонні компанії акумулюють усе більше грошей, але вони не почувають себе розкуто в інвестиціях, адже в будь-який момент їм можуть відмовити у новому замовленні та помножити на нуль всі капіталовкладення.
Довжина контракту також прямо впливає на термін можливого отримання кредиту для розвитку виробництва. Банк не буде кредитувати компанію на кілька років уперед під будівництво нових цехів, якщо ці проєкти не підкріплені реальним державним замовленням.
Практика коротких контрактів склалася в Україні не просто так. Перше – в умовах великої війни складно планувати бюджет на роки вперед. Друге – Україна до останнього часу мала дуже мало великих та складних проєктів, які б реально потребували кількарічних контрактів. Третє – довгий час доля українських оборонних заводів була незрозумілою в умовах постійних обстрілів. Четверте – деякі види техніки змінюються та стають неактуальними настільки швидко, що контрактувати їх на багато років уперед немає жодного сенсу.
Зараз все це потрохи змінюється.
Питання наявності грошей потроху вирішується мільярдними вливаннями від партнерів у вітчизняний оборонний комплекс та додатковою бюджетною підтримкою.
Проблема безпеки як-не-як вирішується військовими та самими виробниками. Оборонні підприємства навчились витримувати графіки в умовах постійної ракетної загрози, а військові – їх захищати. Принаймні на це вказує щорічне кратне зростання обсягів виробництва.
У галузі вже з’являються компанії, які здатні запустити дійсно масовий випуск зброї: снаряди, артилерія, дрони, бронетехніка – не вистачає лише таких же великих довгострокових контрактів.
Важливість впровадження практики довгих контрактів з виробниками зброї підкреслював прем'єр-міністр Денис Шмигаль на ппочатку 2025 року та навіть доручив розробити відповідний механізм. Але що маємо на практиці?
Однорічні "трирічні" контракти
Щоб укладати трирічні контракти держава має почати мислити стратегічно. Прописати в документах, яка зброя та в якій кількості точно буде потрібна протягом кількох років, і які підприємства зможуть стабільно її постачати. Треба прорахувати технологічні тренди на фронті, спроможності оборонних підприємств, потребу Генштабу, політичні ризики тощо.
Держава повинна знайти гроші на роки вперед. Щоб потім не виявилось, що грошей в бюджеті немає, і Міноборони не потонуло у судах з виробником.
Зрештою, уряд та депутати мають змінити нормативку, адже вона не адаптована до подібних державних угод.
Що вже зроблено?
Була прийнята постанова "Зброя перемоги", яка розвʼязує проблему стратегічного планування. Нею створили список озброєння та боєприпасів, які точно будуть потрібні у військах у найближчі роки та які мають високий рівень локалізації в Україні. Потрапляння до цього списку – перший крок до укладання кількарічних контрактів.
Україна за останні роки змогла "викормити" декілька великих державних і приватних компаній, які зараз уже здатні працювати вдовгу над масштабними проєктами.
Багато зроблено для пошуку фінансування. Розроблено механізми для залучення грошей партнерів у фінансування контрактів з українськими зброярами. Проведено дипломатичну роботу для пошуку "донорів".
Партнери вже фінансують угоди Міноборони на сотні мільйонів євро. Наприклад, Німеччина фінансує виробництво дронів "Лютий", Канада – дрони-перехоплювачі, Данія – САУ "Богдана", Нідерланди – морські дрони тощо. Це значно збільшує простір для планування довгострокових угод.
Нещодавно уряд прийняв постанову Мінстратегпрому, яка дозволяє замовнику одноразово змінювати технічні характеристики та ціну в контрактах прямо під час їх виконання. Це надасть додаткової гнучкості при довгострокових контрактах з виробниками дронів і РЕБу, технологія яких зараз динамічно змінюється.
Держава навіть почала укладати трирічні контракти та відзвітувала про це в офіційних релізах.
Але, як зізнається співрозмовник "Оборонки" з Міноборони, "від трирічних контрактів там лише назва". Річ у тому, що на практиці вони радше є однорічними контрактами з можливістю (!) продовження. Державний замовник юридично зобов’язується фінансувати такі "трирічні" угоди лише на один рік. Все що далі – "якщо будуть гроші".
Такі угоди є кращими за стандартні однорічні, адже виробник принаймні знає що його продукція потрібна державі. Але фактично це не дає йому жодних юридично оформлених гарантій на отримання замовлення в наступні роки.
На другий рік угоди держава може теж виділити гроші, а може і не виділити. А може виділити значно менше. В такому випадку "трирічний" контракт немає жодної юридичної передбачуваності та позбавлений майже всіх своїх переваг.
Взяти зобов’язання фінансувати контракт одразу на три роки замовник не може навіть за бажання, адже так робити не дозволяє Бюджетний кодекс.
В Київській школі економіки "Оборонці" пояснили, що насправді поняття кількарічних фінансових зобов’язань за оборонними контрактами присутнє в законі. Також там прописано, що держава не має право зменшувати взяті на себе фінансові зобов’язання у цих кількарічних контрактах.
Але проблема в тому, що ці кількарічні зобов’язання держава на себе просто не бере, обмежуючись лише поточним роком. Проблема може бути в тому, що за правилами, для взяття кількарічних зобов’язань замовник повинен спиратись на наявність грошей в бюджеті. Але в Україні бюджет укладають лише на один рік. І скільки саме грошей буде передбачено на закупівлю зброї у 2026-му та 2027-му – достеменно невідомо, а значить під час укладання довгих контрактів чиновникам немає на що спертись.
Виходить, що закон забороняє зменшувати фінансові зобов’язання держави по довгострокових контрактах, але в цьому немає сенсу, адже немає можливості їх на себе взяти.
Отже, Україна зробила перші кроки до укладання довгострокових угод і вже пройшла більшу частину шляху, але головних зрушень поки не відбулося.
В асоціаціях NAUDI та Технологічні сили України "Оборонці" наголосили, що для реального впровадження довгострокових контрактів народним депутатам потрібно внести зміни в Бюджетний кодекс. В Міністерстві фінансів на прохання "Оборонки" прояснити ситуацію не відповіли.